Симфонія церковної архітектури Радослава Жука
Радослав — виходець з родини галицьких інтелігентів, які виїхали в 30-і роки до Австрії. Батько був лікарем, мати — вчителькою музики, скрипачкою, співачкою. Відтак сім'я переїхала до Канади, до Монреаля. Але завжди Україна залишалася для неї духовною батьківщиною. Разом з мовою, з музикою.
Піти, аби повернутися. Це про них. Українські шанувальники музики добре знають лауреатів різних конкурсів піаністів Любу і Іренея Жуків. Вони часто приїжджають з гастролями до нашої країни. Щороку буває й Радослав. До речі, в колі українських колег він зустрів недавно День архітектора. Нинішнього року професор приїжджав не просто як гість. За його проектом почалося будівництво церкви у Львові і, він сподівається, в Західній Україні будуватиметься ще одна церква.
Зі своїми роботами Радослав Жук уперше познайомив українських колег 1990 року — виставкою «Нова церковна архітектура української діаспори». У журналі «Архітектура України» про нього захоплено писали: «Ми бачимо споруди далекого майбутнього». «Об'ємно-просторова структура всіх споруд — це з'єднання «горизонтального», розпластаного на землі об'єму, що є ніби п'єдесталом композиції, сам по собі з образом храму не пов'язаний, з вертикальними об'ємами, що стоять на ньому і несуть головне естетичне й образне навантаження».
Очевидно, вже саме це рішення — краща відповідь на питання:
— Що для вас церква?
— Передусім це будинок. Творіння людини, яке має служити Богу, і де людина спілкується з Богом. Там має бути світло душі.
У приватній розмові Радослав дуже захоплено говорив про музику:
— Авангардний твір важко сприйняти тому, хто вихований на класиці. Але послухаєш раз, другий, п'ятий, — і вже не ріже вухо незвичне звучання, вже захоплюєшся чимсь принадно-незнаним.
Так і в архітектурі. Радославу не цікаво копіювати церкви, споруджені 100–200 років тому. Хоча споруда ця специфічна, але й у ній, спираючись на історичний досвід, враховуючи географічні особливості та динамізми сучасності, можна і треба прагнути до індивідуальності. Звісно, якщо розуміти індивідуальність не як самоціль, а як ознаку того, що розум вже добре попрацював над переосмисленням архітектурних цінностей поза часом і поза простором.
У своїх творчих задумах архітектор з Канади ніколи не відривається надто «високо від землі».
У Канаді і США церкви будуються за гроші українських громад. А в діаспорі не всі такі багаті, як ми думаємо. Тому Радослав Жук, створюючи проекти, гармонійно вписує будівлі в довкілля і виходить із особливостей місцевого будівельного матеріалу. У селі переважає дерево, в місті — залізобетон, сталь, цегла. Камінь дуже дорогий, використовується виключно «випадково». Припустимо, в Торонто частина споруди — з каменю (білого із зеленими прожилками. По місцевому «тиндал»). Його запропонував сам власник кар'єру.
«Церковний будинок — не манекен. Його не треба одягати в «шати», що обходяться народові дуже дорого, — вважає Радослав Жук. — Архітектура має бути вираженням часу, місця і завдання». Дім він називає живим. Тепло в нього вдихає людина. Залишається додати: а архітектор — музику...
