Така «шапка Мономаха» Україні не потрібна...
У дискусіях навколо російсько-українських проблем повернення культурних цінностей з обох сторін досить часто згадується «шапка Мономаха». Зокрема, час від часу з боку представників української громадськості лунають вимоги повернути її в Україну. Але чи потрібна вона Україні?
«Шапка Мономаха» — золотий філігранний гостроверхий головний убір із соболиною опушкою, оздоблений дорогоцінним камінням та увінчаний хрестом. Вінець московських великих князів та російських царів, один із символів самодержавства в Росії. Один із найкоштовніших експонатів Оружейної палати Московського Кремля. Досить довго його походження пов’язували з іменем великого князя Київського Володимира-Василя Всеволодовича (1053—1125) — сина Всеволода Ярославича й доньки візантійського імператора Костянтина Мономаха (від яких він отримав своє прізвисько), онука Ярослава Мудрого. За легендою, відомою на Русі вже в XIII ст., Володимир Мономах отримав від свого діда — візантійського імператора ознаки царської гідностi — барми й корону. У «Слові про погибель Руської землі» — літературному творі XIII ст. — оповідається про «великі дари», які послав йому «імператор Мануїл», щоб відкупитися від нападу на Царгород. Яким же чином легендарна оповідь про Київського князя стала основою офіційної концепції російського самодержавства?
Зростання ролі Москви на північному сході Русі поставило перед московськими князями питання про обґрунтування своїх претензій на старшинство серед інших князів. На перешкоді цьому стояв визначний авторитет Володимира над Клязьмою як політичного, культурного і духовного центру північно-східних руських земель. Володимирські князі були прямими нащадками великого князя Володимира Мономаха і єдині на цих теренах мали титул «великих», вважаючи себе на цій підставі спадкоємцями київських князів — їхніх земель та їхньої влади. У Володимирі (приблизно з 1299 або 1300 рр.) перебував на той час митрополит Київський, були зосереджені визначні християнські реліквії (зокрема, перевезена Андрієм Боголюбським Вишгородська ікона), сюди їздили князі північно-східних земель вінчатися на князівство. Тож, обґрунтовуючи свої честолюбні устремління, московські князі проголосили Москву спадкоємицею Володимира. Першим на цю точку зору став Дмитрій Донський. Уже в другій половині XIV — на початку XV стст. у Москві займаються перехопленням усієї спадщини Володимира. Переймають архітектурно-будівельні форми, традиції писемності й літописання, образотворчої школи. У Москву перевозиться митрополича кафедра, володимирські святині стають головними святинями Москви. У Володимира були запозичені й політичні ідеї, головною з яких була ідея «київської спадщини», яка відкривала шлях до старшинства московських князів на північному сході та обґрунтовувала їхні претензії на південні землі Русі.
У другій половині XV ст. ідея київської спадщини стає основою офіційної урядової теорії Московщини. Вона набуває закінчених форм і набуває відображення в різних офіційних актах і творах мистецтва. Її суть становила теорія спорідненості московських великих князів через київських князів з імператорами Візантії та стародавнього Риму, головний наголос у якій зроблено на давності князівського роду та їхніх претензіях на землі «всія Руси». Не випадково ця концепція з’являється саме в період активного приєднання нових земель до Московського князівства Іваном III. Новгород, Твер, Псков, Рязань, Перм. Московські війська з’являються за Уралом на Іртиші та Обі. Іван III, діючи проти Литви, захопив басейн Оки, всю течію Десни, частину верхньої течії Дніпра, поставив у залежність від Москви Казань. Під прапором боротьби за «Київську спадщину» Москва починає претендувати на Київ, Вітебськ, Волинь у боротьбі з Польщею та Литвою за землі колишньої Київської Русі.
Саме за Івана III створюється офіційний родовід московських великих князів, оформлений у вигляді «Сказання про князів володимирських». Починаючи з розповіді про розподіл землі між нащадками Ноя, сказання завершується описом отримання Володимиром Всеволодовичем знаків царської гідности від Костянтина Мономаха. За цією версією після переможного походу Володимира у Фракію Костянтин Мономах надіслав йому дарунки — хрест «от самого животворяшего древа, на нем же распятся владыка Христос», «венец царский», «крабицу сердоликову из нее же Август кесарь веселящийся», намисто «иже на плещу свою ношаше» та ін. «І з того часу, — повідомляло сказання, — князь великий Володимир Всеволодович наречеся Мономах, царь велікіе Росії. І відтоді та донині тим царським вінцем вінчаються великі князі володимирські, коли ставляться на велике князівство російське».
Цій концепції відповідав і виклад російської історії в літописах XV—XVI стст., у яких історія Київської Руси безпосередньо переходила в історію Московщини. Відомості про спорідненість великих князів та про вінчання Володимира Мономаха містяться в усіх офіційних пам’ятках XVI ст. Це Великі Четьї-Мінеї, Степенна книга, Воскресенський літопис, Казанський літописець, Царственний літописець тощо. Повість про Мономахові регалії навіть було викарбувано на дверцятах царського місця в Успенському соборі в Москві.
Зазначену концепцію вперто провадили й на дипломатичних рівнях. Зокрема, відправляючи 1550 р. у Литву посла Якова Остаф’єва, Іван IV Грозний дав йому детальний наказ щодо відповіді про титулування: «Наш государь учинился на царство по прежнему обычаю: как прародитель его, великий князь Владимир Манамах венчан на царство Руское, коли ходил ратью на царя греческого Костянтина Манамаха, и царь Костянтин Манамах тогды прародителю государя нашего, великому князю Володимеру, добил челом и прислал ему дары, венец царский и диядему, с митрополитом эфесским кир (паном. — Авт.) Неофитом, и иные дары многих царьские прислал, и на царство митрополит Неофит венчат, и от (того) времени именован царь и великий князь Владимер — Манамах; и государя нашего ныне венчал на царство Русское тем же венцом отец его Макарей митрополит, занже (тому що. — Авт.) ныне землею Русскою владеет государь наш один».
Відомо, що «шапкою Мономаха» вперше Іван III Васильович вінчав на престол свого спадкоємця. Шапкою Мономаха на царський престол вінчався й Іван IV Васильович (Грозний). Доповідаючи про свою відвідини Московщини та про виявлену йому урочисту зустріч, посол імператора Максиміліана II Перштейн пише про вражаючий своєю цінністю золотий царський вінець: «Бачив я корону іспанського короля з усіма регаліями, і корони Тосканського великого герцога... і багато інших, у тому числі й корони його цісарської величності угорського і чеського королівств, а рівно і французького короля, проте запевняю найсвітлішу та найчеснішу милість Вашу, що жодна не може зрівнятися з короною московського великого князя». Сьогодні важко сказати, чи саме шапку Мономаха мав на увазі посол — у XVI ст., крім неї, в скарбниці Московського Кремля зберігалося ще сім царських вінців, з яких до нашого часу дійшли так звані «шапка Мономаха» другого наряду (1680), «шапка Алтабанська» (1684), «Казанська шапка». З 1721 р. значення коронаційного вінця від «шапки Мономаха» перейшло до імператорської корони. Нині вона зберігається в Оружейній палаті Московського Кремля.
Питання про вірогідність традиційної версії походження «шапки Мономаха» та її датування давно хвилювали істориків. Особливо багато праць на цю тему з’явилося в другій половині XIX ст. Одним iз небагатьох, хто обстоював «візантійське» походження «шапки Мономаха», був академік М. Кондаков. Проте вже тоді переважна більшість дослідників критично ставилися до цієї тези. Зокрема М. Грушевський, який у першому і другому томах «Історії України-Руси» узагальнив матеріали дискусії та відкинув цю версію. За висновками противників «візантійського» походження царського вінця, генеалогія московських князів та розповідь про походження царської гідності великих князів від Володимира Мономаха мала легендарно-фантастичний характер. Костянтин, який буцімто послав Володимирові царські регалії, насправді помер 1055 р., коли тому було всього два роки. Про митрополита ефеського Неофіта, котрий мав покласти на Володимира Мономаха вінець та барми, у переліках ефеських митрополитів не згадано. У пізніших компіляціях імператора Костянтина замінено на Комніна. Існують також інші версії легенди, за якими Володимир Мономах здобув царські регалії під час походу в Крим, від генуезького губернатора міста Кафи. За другою оповіддю, царською короною було увінчано святого Володимира Святославовича, при тому його війна з греками за Херсонес і перетворилася на похід до Царгорода. На думку М. Грушевського, цілком можливе сполучення переказів про звитяги останнього з ім’ям Володимира Мономаха. У деяких версіях додається, що Володимир доручив своїм нащадкам переховувати ці регалії, але не коронуватися ними аж до часу, коли доставить Бог царя, — таким, на їхню думку, був цар Іван IV. Тенденційність цих посилань у московських джерелах особливо помітна.
Наступні дослідження не внесли суттєвих змін у загальну оцінку оповідей про «дари Мономаха» як легендарних оповідей, покликаних до життя виключно політико-ідеологічною кон’юнктурою. Разом з тим вони додають нових важливих штрихів у розуміння генези цієї ідеї. Зокрема, вказується, що тема перенесення реліквій до Києва виникла ще наприкінці X — на початку XI стст., унаслідок захопленням Володимиром Святославовичем Херсонеса і перевезення до Києва мощей Климента Римського та його учня Фіва, ікон, книг, інших церковних речей. Вона набула свого продовження наприкінці XI ст. у Києво-Печерській лаврі у зв’язку з побудовою Успенського собору. Згідно з легендарною розповіддю (за визначенням М. Каргера, «грекофільською фальсифікацією»), сама Богородиця послала з Константинополя зодчих для його будівництва й обіцяла в ньому оселитися, переселившись із Влахернського храму столиці Візантії (Я. Шапов). Інші дослідники звертають увагу на літописну традицію, що оповідає про «перенесення» до Києва за часів правління Володимира Мономаха константинопольської святині — «перста Івана Предтечі», яка зберігалася в одному з київських храмів. У Київській Русі побутували уявлення про цю реліквію як про своєрідний символ імператорської влади, що ним «ставили на царство». На думку вчених, ця реліквія цілком могла сприйматися як частина візантійських коронаційних регалій. Пізніші автори (у тому числі «Сказання про князів Володимирських») щось чули про з’явлення якихось візантійських реліквій на Русі саме за Володимира Мономаха і творчо обробили ці свідчення на потребу політичної кон’юнктури, ототожнивши візантійські реліквії з реальними, хоч і не такого давнього походження, предметами, які перебували у власності московських князів (Б. Флоря).
Надзвичайно цікавими є дослідження, в яких на основі порівняльного аналізу літописів та їхніх різних списків переконливо доводиться, що одна з головних державних реліквій майбутньої імперії далеко не одразу визначилась як «шапка Мономаха», будучи спочатку просто «шапкою». Наприклад, саме так вона фігурує в ранній редакції Чину поставлення на велике князівство 1498 р. Дмитрія Івановича — онука Івана III. Цікаво, що в офіційних великокнязівських літописах за 1489—1500 рр. у розповідях про цю подію повідомляється про дари Івана III онукові. Серед них були також предмети, згадані пізніше у сказанні про князів Володимирських як колишня власність імператора Августа, проте тоді вони ще не претендують на стародавнє походження (Н. Синицина).
Не витримували критики й спроби довести «візантійський» характер «шапки Мономаха» і власне як витвору декоративно-ужиткового мистецтва. Натомість висувалися версії щодо її створення на основі княжого клобука (Соболєвський), імовірної орієнтальної роботи (Анучін). Стверджувалося, що це шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі й надіслана звідти 1317 р. ханові Узбеку, а вже той подарував її Іванові IIІ Калиті (Філімонов). Пізніше «шапку Мономаха» почали атрибувати як витвір середньоазійської роботи XIV ст. А з середини 40-х років саме ця точка зору стала загальновизнаною, наводиться в енциклопедичних виданнях. Зокрема, саме ХІV ст. її датував і такий відомий дослідник, як академік Д. Ліхачов. Зазначимо, що й інший царський вінець, котрий зберігся до сьогодення — «Казанська шапка» — також, на думку дослідників, створений східніми майстрами або під їхнім впливом. Імовірно, в її виготовленні брали участь татари з Казані.
Разом з тим, слід зазначити, що останнім часом y російських виданнях є намагання дещо подовжити вік «шапки Мономаха», зокрема, в офіційних каталогах вона починає фігурувати як витвір кінця ХІІІ ст.
Отже, «шапка Мономаха» і пов’язані з нею міфи не мають жодного прямого стосунку до спадщини Київської Русі, а є виключно продуктом політичної кон’юктури пізніших періодів. Чи потрібна вона Україні? Здається, відповідь на це питання може бути лише однозначною — ні.
Питання про повернення так званої «шапки Мономаха» не нове в українській історії. Уперше воно виникло 1918 року, коли під час мирних переговорів між Українською державою та радянською Росією уряд гетьмана Павла Скоропадського намагався вирішити долю пам’яток української історії та культури, що перебували в російських музеях та архівах. Відповідно готувався й перелік історичних та культурних цінностей, які, на думку українських експертів, мали бути повернутими в Україну з музеїв Москви та Санкт-Петербурга. При його складанні постало питання й про «шапку Мономаха». На запит Культурної комісії при українській мировій делегації довідку про неї підготував її активний член, завідувач відділу пластичних мистецтв Міністерства народної освіти Української держави професор Г. Павлуцький. Посилаючись на думку академіка Кондакова, він вважав її витвором домонгольського періоду, пов’язаним із Київською Руссю, який належало повернути в Україну. Наведемо цей цікавий документ у повному обсязі:
«М. Н. О.
Відділ Пластичних Мистецтв
липня 22 1918 р. N 219
До Культурної Комісії
при Мировій Делегації
Про шапку Мономаха
Як визнав академік Кондаков, так звана шапка Мономаха є безумовно візантійським витвором XII віку. Поперед цього їй приписували татарське походження, завдяки, мабуть, міховій опушці, котра є пізніший додаток.
Шапка Мономаха спочатку не була короною, позаяк не має нічого спільного з візантійськими коронами, а ні Х віку, а ні наступного часу. Загальний тип корони у Візантії — то був круглий металевий обруч-вінець, більш-менш багато оздоблений. Шапка Мономаха була на початку шоломом або почесним златим шишаком «кесаря», «володаря християнського народу поза Дунаєм», як казали у Візантії.
Собілля оторочення поповнено було в ХІХ віку, але воно існувало вже в XVII в., як це посвідчують малюнки та описи. Верхня частина шапки — цe шар із хрестом, додана була в XV—XVI вв. Перше тут був восьмикутний конус, на верху якого міститься чашечка для закріплення в ній пера, або велика перлина, або коштовний камінь. Замість хутряної опушки внизу був обод або обруч, теж золотий, філігранно оздоблений і давно відломаний невідомо з якої причини. Коштовне каміння було додано вже потім. Рисунок орнаменту має виразні візантійські або східні риси. Ймовірно, це візантійський, а може, і східний витвір мистецтва домонгольського періоду, що пов’язаний з Київською Руссю. Тому шапка Мономаха належить до повернення в Україну нарівні з іншими речами українського походження.
Професор
(Павлуцький)»
Як уже зазначалося вище, серед авторитетних фахівців побутували й інші погляди на походження «шапки Мономаха», за якими вона датувалася значно пізнішим часом, а її створення пов’язували з іншими обставинами. Та й сама довідка Г. Павлуцького багато в чому суперечила зробленим ним же висновкам. Тож, розглянувши доцільність включення «шапки Мономаха» до переліку речей, які передбачалося повернути в Україну з Росії, Культурна комісія визнала наведену аргументацію непереконливою та фактично зняла це питання з обговорення.
Характерно, що наприкінці 20-х — на початку 30-х років ХХ ст., під час нового раунду українсько-російських переговорів з приводу повернення історичних та культурних цінностей в Україну, «шапка Мономаха» не фігурувала в рішеннях створеної тоді Паритетної комісії. Нагадаємо, в 1930—1932 рр. діячам української культури в межах діяльності цієї комісії вдалося домогтися повернення дійсно великої кількості старожитностей і творів мистецтва, серед яких були й визначні реліквії нашого народу.
Таким чином, питання долі «шапки Мономаха» не повинно турбувати широку українську громадськість. Натомість, у Російській Федерації зберігається безліч реліквій суто українського походження, про повернення яких на історичну батьківщину повинні дбати і громада, і влада.
