Точка опори для Сизифа
Борис Грінченко про моральний обов’язок інтелігенції
ДІАГНОЗ БОЛЮ
Що відбувається з українською інтелігенцією, чому нас ніяк не полишає застаріла хвороба: нездатність до копіткої, впертої праці, страх перед реальними справами (або небажання їх робити)? Ці «прокляті» запитання Грінченко невтомно ставить на сторінках своїх публіцистичних, педагогічних (та й художніх) творів. Слід зауважити, що сам письменник був людиною насамперед конкретної творчої праці, людиною діла (тільки не в сучасному значенні тих слів, які часто ще вживають!). Тому саме він міг і дослідити хворобу, і поставити діагноз.
Найкращий в Україні дослідник творчості Б.Грінченка, професор А.Г.Погрібний наводить такий відгук, що належить перу М.Чернявського: «Грінченко більше працював, ніж жив» . І тут — суща правда, без жодного перебільшення. Той же М.Чернявський згадує, як письменник весною 1903 р. поскаржився йому (розмова відбувалась у помешканні Грінченка), що не має жодної змоги помилуватися пробудженням природи: «Ні, я не вільний — сказав він сумно. — Що ж Вас держить зараз отут? Грінченко показав на зв’язки словарних карток (саме тоді він самовіддано працював над своїм славнозвісним «Словарем української мови. — І.С. ). — Ось це держить! Поки не скінчу, не буду вільний. — А ще далеко? — Ще тільки дійшов до літери... (він назвав літеру, і я відчув: до кінця ще ой як далеко...)».
І сам Борис Грінченко так висловив своє життєве кредо: «Треба робити, робити, робити. Ми воли в ярмі. Але й воли зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи» (це — характерні фрази з листів ще юного, 20-річного Бориса). Своїм життям письменник довів слушність власних слів: «Що обставини, то обставини, а що ми, то ми!» Син збіднілого дворянина, у родині котрого не говорили по-українському, де, за власним визнанням нашого героя, панували «московські патріотичні тенденції шовіністичного кольору» — став класиком української культури, людиною, що пережила і ув’язнення жандармами (в 15 років; саме звідти беруть свій початок сухоти, що звели Грінченка в могилу в неповних 47 років!), і ранню загибель доньки Насті, закатованої імперськими «держимордами». І більше ніж символічно, що в труну письменника його друзями було покладено терновий вінець...
Саме тому Грінченко мав повне право сказати своє, суворе і правдиве, слово про вади інтелігентного українця тих часів: «В нас залюбки балакають про те, що мов, «бідна, бідна заплакана мати-Україна! Нема кому їй і добро вчинити, нема кому пособити!». Але зараз же до сього додають: «та й як його пособиш при таких обставинах? Адже...» І почне тут перелічувати, які то тяжкі обставини. Обставини тяжкі, се правда, але вони стають ще тяжчими з того, що всі ці добродії сими балаканнями тільки й виявляють свій патріотизм. Не тільки якої повсякчасної систематичної упертої праці, але навіть і невеликої грошової жертви (а се, звісно, річ легша, ніж щоденна праця без надії не тільки на заробіток, але й на славу) від них мало можна сподіватися». («Листи з України Наддніпрянської», 1892 р.).
Звідки ж виникає оце потворне явище — параліч волі українських мислячих людей? Б.Грінченко відповідає на це запитання однозначно: причина — брак солідарності українців, як людської, так і національної. «Ми до того не солідарні проміж себе, до того індивідуалістичні, що часом і найпростішого діла гуртом не можемо зробити. Скоро зійдемося до якого спільного діла, зараз уже й починає виявлятися неоднаковість у поглядах, а далі і у вчинках. Найдрібніші питання... викликають часом спірки, цілі дебати, немовби се була річ першорядної ваги. Дедалі — антагонізм проміж членами одного якого-небудь, навіть і невеличкого, гуртка, що стоїть коло якої праці, виявляється все більш та більш і доходить нарешті до того, що гурток сей розпадається, і діло гине». І далі — Борис Дмитрович робить висновок, безмежно гіркий та невтішний: «Власне, у нас нема української інтелігенції, а є тільки нарізні українські інтелігенти»
. І тоді, і зараз, зрозуміло, аж ніяк не всі погодяться з цими словами, але хіба вже те, що оця грінченкова думка викликає суперечки, не залишає байдужим — не є свідченням її, принаймні часткової, слушності?
ЛІКИ ВІД БОЛЮ
Що ж робити? Де знайти вихід із зачарованого кола, що його досить точно змалював сам письменник: «Виходить дещо взором невихідного кола: розрізненість у поглядах родить розрізненість у громадській діяльності, а розрізненість у громадському житті і через те необхідність до всього дорозомовуватися самотужки родить розрізненість у поглядах і т. д. без краю»? Як змінити безнадійну, ганебну для українців ситуацію, коли «отара, що живе тільки задля свого черева, все ж зостається у нас найдужчою і всьому дає тон» ?
Відповідь, яку дає письменник, така: треба зберігати в душі гуманний та національний ідеал (хай навіть із останніх сил!), віру в добро і прогрес світу й України. Не буде підстав на щось сподіватися, поки наша інтелігенція (опріч небагатьох винятків) «безвірна в найширшому розумінні сього слова, і на слова добро, правда завсігда можна тепер почути погордливе питання: а що таке добро? Правда? Оця безвірність одбивається і на нашій національній інтелігенції, і оце є те зло, що з ним мусимо ми з усієї сили боротися» (курсив Б.Д. Грінченка. — І.С. ).
Друге, що необхідно — це викорінити «сервілізм, рабський дух, що примушував та й досі примушує наших земляків самих себе бити, щоб догодити начальству». Грінченко вірний собі й аналізує першопричини цієї хвороби: «А тим це все погоджувалося, що в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а друга — російська (хіба тільки в тодішньому, дозволимо собі зауважити? — І.С.
). Тодішнього інтелігента тягло і туди, і сюди — і до рідного краю, і до «Станіслава на шию»; хотілось і рідному краєві послужити, і того, від кого «Станіслав» той залежить, не прогнівити».
Слід додати, що проти щирого, полум’яного прагнення Б.Грінченка до справжнього відродження національної гідності українського народу, його свободи, мови й культури не заперечував і, звісно, не міг заперечувати і другий учасник знаменитої дискусії 1892 — 1893 років — Михайло Драгоманов. Але він абсолютно справедливо вказував у той же час, що наша національна інтелігенція «ще за козацьких часів у XVII ст. почала складатись із елементів різнонаціональних: були в ній і українці, і поляки, волохи, татари, серби, навіть греки і жиди, а потім москалі. Сей увесь різнорідний клас не міг моделюватись по приміру нижчого соціального елементу українського і мусив по силі речей у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російського. Для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей». Час показав тут правоту М.Драгоманова.
Але все життя Бориса Грінченка, його величезна творча спадщина, взята в цілому, доводять — ця людина провиділа головне: надія України у тяжкій, повсякденній праці (без сподівання на чудо) і у вірі в майбутнє. Передусім ці два начала, які взаємно породжують, живлять і підтримують одне одного — ото і є та точка опори, що дозволить закріпити вічний «сизифів камінь» українського духу.
