ТРЕТЄ СХОДЖЕННЯ

I ось постає головне, без перебільшення, фундаментальне питання: чому перші дві українські національні революції (саме так їх зараз оцінює переважна більшість істориків) зазнали поразки, так і не зумівши наповнити створений ціною немислимих жертв «каркас» державності реальним позитивним змістом? Без відповіді на це «питання питань» годі й думати про розвиток політичної та економічної системи сучасної України. Той варіант відповіді, що нижче пропонує автор, є, хай і дуже неповним та небезперечним, але теж скромним внеском у цей пошук істини.

Насамперед зауваження загального плану. Процеси державотворення і націотворення та їх співвідношення вже здавна викликали підвищену увагу провідних українських істориків. На початку ХХ століття розгорнулася жвава дискусія з цього приводу між В’ячеславом Липинським та Степаном Томашівським. Перший з них стверджував, що будь-яка держава (зокрема, й українська) виникає лише тоді, коли на відповідному рівні розвитку перебуває державотворча нація, і ніяк не раніше; С.Томашівський відстоював діаметрально протилежну думку. Нам же, майже через століття, що минуло з часів тієї старої дискусії, має бути зрозумілим одне: процеси творення української нації та української держави є взаємодоповнюючими, синхронними і такими, що підпорядковуються законам зворотнього зв’язку.

Але існує ще третій, не менш важливий процес (а може, саме він і є головним) – демократизація суспільства, яка неодмінно включає в себе соціальну справедливість в її нетоталітарному варіанті. Інакше кажучи, «незалежність держави є незалежністю особистостей, які її утворюють» (це — дещо перефразована думка англійського мислителя Джона Стюарта Мілля; він, правда, говорив про «гідність держави і особистостей», але, мабуть, це не змінює суті справи). Але ж про яку «незалежність» особи, а отже і держави, може йтися в олігархічному, становому суспільстві, де на шляху до вільного розвитку людини незалежно від її соціального статусу поставлено економічні обмежувальні бар’єри (а в XVII ст. — ще й репресивні?!).

Оце й стало чи не головною передумовою поразки українських визвольних революцій доби Хмельниччини та Центральної Ради. Еліта тогочасного суспільства не спромоглася знайти правильне, гармонійне співвідношення між свободою етнічною та свободою соціальною, що й стало фатальним, руйнуючим чинником. М.С.Грушевський, який свого часу називав десятки об’єктивних та суб’єктивних причин поразки козацької протодержави Хмельницького (тут і психологічна неготовність народу до незалежності, і бідність концепцій держави, і несприятливе географічне становище України вкупі з інтригами Варшави та Москви, і надмірна відчуженість селянських та міщанських мас від процесу державотворення, і заплутаність державного устрою Гетьманщини тощо), врешті дійшов чіткого висновку: головна причина невдачі визвольних змагань в Україні середини XVII століття була в тому, що «новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), зв’язаним з військом, і се робило трудності в переході його до нового, всенароднього, крайового значення» (інакше кажучи, коли фундаментом нового суспільства стає виключно одна соціальна група, яка поводить себе егоїстично щодо інших, то держава, по суті, будується на піску...)

А ось слова В’ячеслава Липинського, що характеризують ту ж добу: «Козацька старшина, поповнена представниками української шляхти, робилася практично привілейованою верствою, яка вела не тільки військово-політичний провід, але й здобувала щораз більшу перевагу на економічному полі» . Зрозуміло, що за такої ситуації козацька голота, міщани та найбідніша частина селянства не могли сприймати таку державу як свою, не виявляли бажання її будувати й відповідали руйнівними бунтами та анархією, це була реакція на швидке відновлення становості суспільства, що розпочалося вже після Зборовського миру (серпень 1649 р.)

Навіть Богдан Хмельницький, гетьман-державотворець, теж був під впливом цієї політики; взагалі, на думку М.С.Грушевського, в діяльності великого гетьмана було занадто багато суперечностей: «різні настрої і орієнтації стрічались в ній і перехрещувались, боролись і навзаєм невтралізувались» . Грушевський вважав (можливо, тут є момент перебільшення), що і в сфері державного будівництва Хмельницький спромігся лише на «механічне повторення старих пережитих кличів – і нічого нового, ніякого будівництва у властивім значенні слова».

А що вже тоді казати про більшість соратників гетьмана? Замість того, щоб створювати життєздатну державу, значна частина правлячої політико-військової еліти була готова «здати» Україну за особисті привілеї Москві або Варшаві. І ця частина виявилася фатально великою (тільки два приклади: коли в березні 1654 р. військовий суддя Самійло Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря прибули до Москви для обговорення умов документального оформлення Переяславської угоди, то перше їх прохання до царя Олексія було таким: нам би закріпити за собою ті маєтності, що їх хотіли б мати; а в 1665 р. гетьман-демагог, «захисник бідних» Іван Брюховецький в обмін на одруження з дочкою боярською та щедрі подарунки підписав у Москві ганебний договір, що істотно обмежував права України...)

Чому ж так сталося? І чому та ж Центральна Рада на чолі з видатним істориком Грушевським теж виявилaся нездатною вирішити проблеми України, насамперед соціальні, що й стало однією з передумов її падіння? Очевидно, доля будь-якої національної революції вирішується в трикутнику «влада — народ — зовнішні чинники», тут і виникає той вирішальний вектор (один!), який і визначає подальший хід подій. Коли ж більшість народу бачить, що попри гучні фрази про свободу, цей вектор спрямований не вперед, до прогресу (а що таке прогрес — козацько-селянська маса чудово розуміла ще в VII ст., хай і не вживала це слово), а якраз навпаки, то люди звертають свої погляди на інший ідеальний орієнтир за межами України (у ХVII ст. це був єдиновірний цар-«батюшка», у ХХ ст. більшовики у Петрограді, зараз — світлий образ «Союзу нерушимого...»)

Великий український історик М.І.Костомаров так писав про добу Руїни: «Українська справа явно гинула. Неудача за неудачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтерeси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому іншого... Так бувало скрізь, де громада не йшла одностайно до виразно зазначеної мети, де громадський ідеал заступався ідеалом особистої наживи й самолюбства».

Вибачте за довгу цитату, читачу. Я хотів би лишень одного: щоб якомога більше представників сучасної української еліти вчиталися в ці страшні слова, зробили для себе належні висновки, не наступивши втретє поспіль на ті самі граблі. І тоді ці костомаровські рядки вже напевне не стануть для нашої України «спогадами про майбутнє».