Туга за героїчним

Нема об’єктивної критики так само, як нема й об’єктивного мистецтва, і всі ті, які хваляться, що вкладають щось інше, як самих себе, у свій твір, дозволяють себе ошукувати найбільш оманній філософії.

А. Франс (епіграф до статті Д. Донцова «Поетка українського Рисорджименто»).

Дмитро Донцов — непересічна постать в українській культурі. Це ім’я оповите чи не найбільше радянськими псевдоміфами. Він був персоною нон-грата в курсах української літератури за радянських часів і не знайшов свого чільного місця й адекватного осмислення за нового часу. Сьогодні в деяких українських колах (зокрема, на Півдні і на Сході) за Донцовим закріпився шлейф українського «фашиста», який ледь не підспівував в унісон Гітлеру й Муссоліні. Постать Донцова — це біла пляма в історії українського гуманітарної думки початку ХХ століття. Щоб заповнити цю прогалину, Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова підготував серію томів, які б відображали політичні, літературні, культурологічні, філософські погляди Донцова, в такий спосіб заповнивши лакуну.

Цього року побачив світ другий том із заявленої серії — «Дмитро Донцов. Літературна есеїстка», який з’явився через вісім років після виходу першого. Відповідальний редактор і упорядник тому — літературознавець Олег Баган, а літературний редактор — відомий мовознавець Ярослав Радевич-Винницький (літературним редактором першого тому був письменник Ігор Римарук). Другий том побачив світ у дрогобицькому видавництві «Відродження». А 28 вересня в книгарні «Є» з ініціативи Києво-Могилянської академії (та, зокрема, Центру дослідження сучасної літератури В. Панченка) відбулася презентація цього видання, модераторами якої були президент НаУКМА Сергій Квіт й Олег Баган.

У цьому томі зібрано есеїстику на літературні теми всіх періодів життя та творчості Дмитра Донцова, хоч її переважну частину становлять твори вісниківського періоду (1920—1930-ті рр.) та три збірки повоєнного часу: «Правда прадідів великих» (1952), «Поетка вогненних меж: Олена Теліга» (1953) і «Туга за героїчним» (1953). Цей масив вибраного повно передає світоглядно-моральні основи творчості й концепцію автора. Більшість есеїв передруковуються в Україні вперше. Як зауважує Олег Баган, керівник науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова: «Книга вибраних творів Д. Донцова «Літературна есеїстика» підготовлена з дотриманням певних принципів. Передусім видавничій редакції йшлося про те, щоб якомога повніше подати твори автора, присвячені літературним темам, тому в одній книзі зібрані його есеї за 50 років творчості. Друга засада — публікація творів усіх чотирьох головних періодів творчості — раннього, періоду Першої світової війни, міжвоєнної доби, повоєнного часу. Третя засада — лінгвістична адаптація текстів до основних норм сучасного українського правопису з урахуванням тих доповнень, які вперто не дозволяють запровадити владні кола, позаяк ці доповнення відбивають органічність і пластичність української орфоепії та орфографії і виходять із традиційної (несовєтської) української правописної норми. Окремі надто застарілі і чужомовні слова, які можуть виявитися незрозумілими для нинішнього читача, замінено відповідниками сучасної української мови. Книжки Д. Донцова «Дві літератури нашої доби» і «Незримі скрижалі Кобзаря» буде перевидано наступним томом у серії «Вісниківська бібліотека».

Парадоксально, але, як зазначили на презентації у книгарні «Є» О. Баган і С. Квіт, Донцова до початку ХХІ століття не знали в його рідному Мелітополі. Сьогодні мелітопольські читання Донцова більшою мірою — річ суто формальна, як данина якомусь незрозумілому культу; ці читання не знаходять суспільного відгуку. Схід, зокрема й Мелітополь, —світ, вихований на радянських міфах, у яких вояки УПА — фашисти, а Бандера — кат усіх радянських людей, не може прийняти Донцова, не може адекватно зрозуміти його світоглядну позицію. Ця частина України, безперечно, є Україною, але поки що, здається, вона так і не знайшла себе у великій Україні.

Позиція Донцова — це передовсім позиція європейського інтелектуала, який розумів Україну як питому складову європейського історичного й духовного простору. Мушу сказати, що Донцов — це людина, яка мала блискучі знання з давніх культур, яка читала надзвичайно багато, яка здобула вищу освіту в Петербурзі. Тому погляд Донцова завжди підкріплений численними фактами. Він не огульно говорить про те, що Україна має від’єднатися від російського простору. Донцов проаналізував російську філософську думку, ѓрунтовно вивчив російську літературу, щоб збагнути відмінності між європейським та російським типами мислення. По-друге, Донцов писав, що розрив між Шевченком, Стороженком, Котляревським і Грушевським, Драгомановим значно більший, ніж зв’язок між попередніми сторіччями. Україна почала себе від Шевченка, але відмахнулася, не засвоїла здобутків барокової культури, не усвідомила Сковороди, який є представником європейських тенденцій гуманітарної думки (зокрема європейського просвітництва). Для Донцова європейська й українська культури існують у тяглості, нерозривній єдності. Він глибоко аналізує Шевченка у статті «Пам’яті великого вигнанця», але з першого ж речення порівнює його з Данте. Шевченко був змушений залишити свою Батьківщину, так само й Данте був вигнанцем із Флоренції, через що страждав, і ці страждання відображено в «Божественній комедії». Подібне порівняння свідчить про високу філологічну культуру автора. Донцов — людина колосального інтелекту, який вільно читав європейськими мовами — англійською, німецькою, іспанською, польською, французькою тощо. Часто він використовує за епіграф у своїх статтях фрагменти з оригінальних європейських праць і творів.

Донцов жив у тому часі, коли людство вірило в настання нової цивілізаційної ери, люди вірили, що вогонь революції знищить біди минулого і приведе людину в нове життя. Для цього потрібно було обрати правильний дороговказ. Сьогодні, як я вже зазначав, існує стереотип, що Донцов — ідеолог фашизму. Часто в цьому контексті згадують захоплення Макіавеллі (або Мак’явеллі, як його перекладав Донцов). Зазначу, що «Державець» («Князь» чи «Володар» у інших перекладах) був улюбленою книжкою не лише Донцова, а й Муссоліні. Але подивімося ось на що: для Донцова не існує культурних швів і часових розривів. Для нього доба Ренесансу активно присутня в часі теперішньому. Він розглядає культурні феномени не осібно, не з площини свого часу, а в широкій перспективі. «Державець» Мак’явеллі — це твір, який оприявнює боротьбу «людських воль», коли людина не здатна опанувати свої афекти, а наштовхує їх на афекти інших людей. З цього випливає боротьба всіх проти всіх. Мак’явеллі — досить тонкий мислитель, який уболівав за свою Батьківщину, який прагнув розробити кодекс поведінки державця за найскладніших умов. Так, нехай мета виправдовує засоби. Такий висновок можна зробити лише з однієї історичної площини, але з відстані великої історії цей «жорстокий», антигуманний приклад видається не таким страшним. Мак’явеллі хотів шляхом менших катастроф убезпечити більшу катастрофу, знаючи про антигуманну, хижу сутність людини. Тому захоплення «Володарем» Мак’явеллі — не данина фашистським тенденціям, не відображення культу Надлюдини: для Донцова державець — це архетипна функція «людського», яке не є «занадто людським». Створення концепції державця — першочергове завдання для філософа будь-якої епохи. Оскільки сутність людини і в ХХ сторіччі, і в Ренесансі та сама, то й керуватися можна розробками ренесансної теорії державотворення, яка дуже точно відбиває небезпеки людського «Я».

Як зазначає президент Національного університету, професор Сергій Квіт у своїй передмові: «Велике значення має жанр донцовських публікацій. Майже всі вони належать до есеїстики. Цей синтетичний жанр цілком відповідав бурхливій міжвоєнній добі. Його значення добре розумів блискучий стиліст Д. Донцов, який прагнув максимально адекватної часові форми вираження. Есей передбачає контекстуальну виробленість національної культури, інтерпретацію, а не опис різноманітного фактажу, відбір посутньої інформації, та найголовніше — есеїстика стає можливою тільки за наявності яскравої авторської особистості, виступаючи відповідальним самовираженням автора, вимагаючи цільної натури й оригінальної думки...». На презентації Сергій Миронович зауважив, що творчість Донцова насамперед можна визначити як есеїстичну: Донцов необережно поводився із цитатами, часто цитував із пам’яті. Проте це не завжди так. В деяких статтях Донцов досить точний у цитуванні іноземних авторів. Інша річ, що простір есею давав йому значно більше можливостей для донесення власної думки. Читаючи європейські праці, Донцов розумів, що писати так, як писали до нього в ХІХ ст., більше неможливо.

«Есеїстику, — зазначає С. Квіт, — можна вважати втіленням модерністської визначеності як способу мислення. Ця риса характеризує все середовище вісниківців (Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Теліга, О. Ольжич, Л. Мосендз, Ю. Лина, О. Стефанович, Р. Бжеський, Д. Віконська й ін.), ідеологічно та, до певної міри, організаційно згуртоване навколо Д. Донцова. Воно стає генератором нових ідей для бездержавного українського суспільства, що прагне реваншу після поразки визвольних змагань. Завдяки головному редакторові ЛНВ («Вісника») в українському інтелектуальному житті поширюється мода на есеїстику. Глибоке політичне, а також геополітичне, естетичне та історіософське мислення стає універсальним і самодостатнім.

Зближення естетизму та ідеологізму у Д. Донцова ще не свідчить про його «зашореність» і «тоталітарність». Мова йде радше не про «заангажованість» інтелектуала, а про його нерозривний зв’язок із життям, зокрема з конкретною політичною ситуацією, яка поставила українську націю на межу фізичного виживання. Тому поруч з ідеологією українського націоналізму з естетичного боку згадаємо також екзистенціалізм — з чітким розмежуванням джерел».

Донцов, здається, багато в чому випередив свій час — він писав про те, що Леся Українка — людина середньовічної культури, в якій іще існувало поняття Бога й Істини, а не правди, підтасованої під потреби розуму. Порятунок для Донцова часом пов’язаний із цим поверненням до середньовічної метафізики. Цю саму ідею майже через півстоліття висловить американський теоретик Гаролд Блум. А щодо Лесі Українки, то лише зараз ми заговорили про поняття «лицарського етичного коду» в її творчості, хоч для Донцова це не було чимось несподіваним ще в 20-х роках ХХ ст. Донцов полемізував із Франком щодо розуміння творчості Лесі Українки: «Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля — всі мужеські чесноти повинні б були стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на нього.

Як се могло статися?

Я думаю, се сталося через те, що Леся Українка, своїми уподобаннями, пристрастями і вдачею — типова постать Середньовіччя, з’явилась на світ, коли Україна вже вийшла з епохи середніх віків, і — ще до неї не повернула, як се сталося за нас. Вона жила і ділала в добу, біля колиски якої стояла сумна постать великого плебея Руссо. В епоху, що на місце невідомого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної моралі — етику, приписи якої, як математичні формули, доводилися доказами розсудку. На місце великих пристрастей — поміркованість, на місце непевності відносин, що гартувала волю і гострила думку, соціяльну упорядкованість, а з нею загальну нівеляцію і нудоту. На місце римського miraculum — поняття непорушності законів природи і людського співжиття. На місце віри, що рушає горами, — сліпе упокорення перед так званим бігом подій» («Поетка українського Рисорджименто»).

Донцов розумів, що Україна (можливо, це звучало трішки «бравадно» і часом занадто емоційно) має передовсім відійти від духовного світу Росії, бо Росія належить азіатському світу, а Україна — простору європейського діяльного духу, який прагне розвитку, а не стагнації. Дозволимо собі досить розлогу цитату: «Назагал тип, пануючий в російській літературі, се тип безвольної л ю д и н и, а має він там невичерпаний запас нюансів. Російські класики, — пише наш сучасник, російський професор Ященко, — в суті, речі не класики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей. Що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати сю слабість хибами самого життя... Мрії про будучність і повна нездібність здійснити сі мрії в теперішності, нездібність до акції, до творчої борні. Чацкій Ѓрібоєдова, що втікає перед огидою життя... Рудін та инші Гамлети Турѓєнєва, Обломов і Райський Ѓончарова — безплідні балакуни і нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, «лішніє люді» — ось типи російської літератури...

Се людина без власної волі, що без принуки ззовні кроку не зробить.

...да как-то устроен русский человек (писав Гоголь в «Мертвих душах». — Д. Д.), как-то не может без понукателя...

...русский человек — какой-то пропащий человек. Хочешь все сделать — и ничего не можешь. Все думаешь — с завтрашнего дня начнешь новую жизнь, с завтрашнего дня сядешь на диету, — ничуть не бывало: к вечеру того же дня так обьешься, что только хлопаешь плазами и язык не ворочается, как сова, сидишь, глядя на всех...

Ось влучна характеристика всіх Рудіних російської літератури. Багато хочуть — і нічого не можуть. Непомірний апетит — і жодної волі. Оновлення цілого світу в проекті — і «хлопаньє глазамі» на ділі».

Можливо, Донцов видається занадто категоричним, але його погляд аж ніяк не можна назвати поверхневим, упередженим. Його точка зору на російську літературу — це точка зору європейця, вихованого на Ѓете, Шекспірі, Шиллері й Байроні. «На Заході бунт доцільний і яскравий. Візьміть сатанинські постаті Барб’є д’Оревільї, звіробоїв Монтерлана, візьміть Вотрена Бальзака або бандитів Мериме — навіть у своїм гріху сі особистості — непокірні до останку. Російські ж бунтівники, каже Достоєвський, — «бунтавщікі слабасільниє», «собственнава сваєво бунта нє видєрживающіє»... Всякий раз, коли його перо малює ворохобників, доводиться їм покутувати свій бунт проти громади добровільним терпінням або смертю (як-от Раскольніков, Ставрогін, Дмітрій Карамазов). Вони заламуються під тягарем свого чину. І улюблені герої Достоєвського — се не бунтівники, лише «уніженниє і аскарбльонниє»; або «страдальці», що потульно зносять незаслужене зло, що роскошують в терпінню (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін) («Росія чи Европа?»).

«Бо найбільш не терпить росіянин, — писав Донцов, — «нєраскаянності». «Что такоє: нєраскаянность?» — питає Щедрін і відповідає: се те, за що засилали в Сибір поміщики своїх селян. «Сєклі іх, значит, ну, а ані, замєст та-ю, чтоби блаѓадаріть за науку, савсєм, значіт, нікакова чувствія...» («Хіщнікі»). Хіщнікі російські, пише Щедрін, инакші, як деінде. Вони спершу «сєклі і істязалі, а вслєд за тєм заставлялі целавать стязающюю руку... Щоб ви ліпше зрозуміли отею мою думку, позволю собі зробити малий відступ — у сферу лише позірно иншу. Ось що пише Ромен Роллан про наймаркантнішого представника окцидентальної культури — про Бетховена (в книзі про нього): Бетховен терпів на меланхолію, яка була для нього таким самим нещастям, як і його хвороба... Але ся меланхолія розплутувала в нім здібність зосереджуватися на одній-однісінькій ідеї — форма суто європейського йоги, повна окцидентальних прикмет сили жадоби панування... Слухачі ридали, коли він грав. Та коли він, скінчивши, споглядав на сі струмочки сліз, він знизував плечима і, сміючись їм в обличчя, мурмотів до себе: «Блазні... Теж мистецькі натури! Мистці палають, але не плачуть!». Він був повний погорди до сентименталізму: «Тільки без зворушень, — казав він, розлучаючись з приятелем. — Твердо і мужньо мусить людина глядіти в лице речам!» («Росія чи Европа?»).

Дозволю собі ще кілька афористичних і дуже точних висловлювань Донцова, але й також надзвичайно дискусійних.

— «Европа і Росія — се два культурні континенти, розділені океаном взаємного непорозуміння. Се непорозуміння відбивається і в літературній творчості».

— «Що таке «гомо европеус?» — питав Валері і казав: «Його не можна означити ні расою, ні мовою, ні звичаями, лише прагненням і розмахом волі...». Ось чого бракує нашій літературі і нашому життю і чого даремно шукатимемо в письменстві Росії!..».

— «Що таке Европа? Се континент, який у кількасотлітній війні відбив чужинецьку навалу і завоював три инші континенти цілком, а четвертий (Азію) в значній частині. Се мусить бути, отже, незвичайна раса людей! Що се за раса? Се є та, для якої світ є гра пригод, безнастанний підбій».

— «Письменники Заходу змушують не раз свої постаті терпіти, і нас з ними, але в ім’я якоїсь людсько-зрозумілої мети. Коли Макбет чинить злочин і сіє страждання, його мотиви жорстокі, але людські. Мотиви мучителів Достоєвського (Фоми, Ѓолядкіна-молодшого й ін.) — безпричинні мотиви садиста. Письменники Заходу описують терпіння, але в них воно має ушляхетнююче значення, викликаючи протест, бунт».

С. Квіт, здається, досить точно вловив онтологічну сутність філософії й творчості Донцова. Його естетика «будується на християнському протиставленні двох першопричин життя, Добра і Зла. Стати по боці Добра для того, щоб перемогти Зло, — ось, на його думку, головне завдання інтелектуала... Європу Донцов сприймав передусім у її духовній середньовічній традиції».

Ми ж і досі не оцінили ролі Донцова у формуванні української модерної літератури, не співвіднесли його спадку з аналогічними тенденціями в європейських літературах і культурах початку ХХ століття, зокрема в іспанській, де тема національного відродження, формування націоналізму як ідейно-світоглядної позиції постає актуальною після 1898 року в працях Унамуно, Ортеги, Вальє-Інклана та ін. Подібні дослідження ще чекають на своїх авторів. А наразі важливо позбутися іншого... Як зазначив С. Квіт, хтось якось спитав у книгарні, чи немає в них Донцова, а у відповідь почув: «А ми й не знали, що чоловік Донцової — також письменник!». Подібні ситуації лише засвідчують те провансальство й провінційність, проти яких усе життя виступав Донцов. А вже літературознавцям варто звернути більшу увагу на Донцова як учасника «Літературної дискусії», як опонента й «співрозмовника» Миколи Хвильового (на відміну від Хвильового, Донцов мав можливість читати не лише Шпенглера в російському перекладі, а й визначні європейські філософсько-культурологічні твори в оригіналі); важливо переглянути сучасне розуміння поняття «Празька школа» й більшою мірою послуговуватися поняттям «віниківство», що є значно точнішим, про що зазначив О. Баган. Одне слово, читання Донцова — це можливість сформувати зв’язок між Україною ХХІ століття й Україною високого духу, чину, інтелекту й гідності.