Твоя правда за тобою

Є у Стуса вірш (написано його, найімовірніше, 1964-го або 1965 року) із посвятою Миколі Зерову. Не тільки Зерову — всім, закатованим на Соловках, у Сандармосі, Воркуті, Чиб’ю... Кожен рядок цього твору — наче ритмічний удар батогом в обличчя. Вчитаємось:

Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об пором,
стрічай, товаришу Хароне,
з лихом і з добром.
Колеса б’ють, колеса б’ють,
кудись торують путь.
Уже. Додому не вернуть,
додому не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в Христа, в вождя,
в усіх божат
і в мать і перемать,
Москва, гора Ведмежа, Кем
і Попів острів — шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах.
І знову В’ятка, Котлас, Усть-
Вим, далі — до Чиб’ю.
Рад-соц-конц-таборів союз,
котрий Господь забув,
диявол теж забув. Тепер
тут править інший бог:
марксист, расист і людожер —
один — за трьох.
Москва — Чиб’ю,
Москва — Чиб’ю,
печорський концентрак
споруджує нову добу
на крові і кістках.

Вражає (цей факт далеко не всім відомий), що, за свідченням самого Василя Семеновича, під час сфабрикованого «судового процесу» над поетом у вересні 1972 року саме цей вірш було юридично кваліфіковано як «антирадянський пасквіль», що «порочить радянський державний і суспільний устрій», що вже містило склад злочину, на думку суддів. Стус згадував у коментарі на вирок суду, що і прокурор, і суддя наполегливо запитували: хто такий «марксист, расист і людожер»? Поет відповів: Берія та його банда. Іван Світличний, теж багаторічний політв’язень і побратим Поета, на суді сказав, що в цьому вірші мова йде про Сталіна. «Суддя, видно, старий сталініст, мало не лопнув од люті», — додає Стус.

Наразі у нас мова піде не про Стуса — великого українського поета другої половини ХХ століття, не про унікальний філософський та ліричний Всесвіт, ним створений. Ми звернемо увагу читача на Стуса — публіциста рідкісної, спопеляючої сили й щирості, який звертається до українців (і не тільки!) з Посланням: будьте чесними і вільними синами рідного народу! Будьте Людьми. Знищіть у собі «прострацію покори...»

ЛЮБОВ І ГНІВ

1962 рік. Грудень. 24-річний Стус викладає українську мову на Донбасі. Яку дивовижний «сейсмограф» його душі сприймається лист, написаний саме тоді до класика української радянської поезії Андрія Самійловича Малишка (якраз Малишко допоміг першій публікації Поета в українській періодиці — у «Літературній газеті» 1959 року, написавши прихильне напутнє слово). Отже, читаємо у листі: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні. Я колись звертався до Вас за порадою, Андрію Самійловичу. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз».

І далі — страшна правда про стан рідної мови: «Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання «основ’ян» чи «громадян», а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Прошу, — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись».

Лист цей, зауважимо, так і лишився без відповіді. Але суттєво ось що. Інший, причому абсолютно щирий, прихильник національної ідеї, хтозна, міг би на цьому і зупинитися, комусь і цього вчинку з лишком «вистачило» б на все життя. Для Стуса це був лише самий початок. Він дедалі жорсткіше і безстрашніше доводив свою думку до кінця, знімав численні табу, називав речі своїми іменами — бо зневажав «прострацію покори». Від долі мови — до долі народу; від уярмлення рідного слова — до національного і людського уярмлення українців. Ось таким шляхом йшла Стусова думка, про це — його карбовані публіцистичні виступи. Цей шлях коштував йому життя — і привів до безсмертя.

РУБІКОН

Із Пояснювальної записки до дирекції Інституту літератури АН УРСР (Стус — аспірант цієї установи) з приводу мотивів власного публічного виступу на прем’єрі стрічки «Тіні забутих предків». Вересень 1965 р.

«Я не міг терпіти. Я не міг мовчати... Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався.

Але загуділа сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов’язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа, не давала говорити, затуляла рота».

Лист до Першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста. 1968 рік. На суді цей документ буде активно використаний як ніби «наклеп».

«Зі свого боку я відмовляюсь від права слабкого і не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть організована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, не вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.

Я не робот. Я знаю, що право мислити і вільно висловлювати свої думки — це біологічна здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатично схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.

Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно забрали його у мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому і в жовтні 1917 року, ще гірко насміється з переможців. Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково і мій слуга. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т.д. я ще до народження передав вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затиснете до однієї-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки. Ви розумієте, що, повертаючи собі своє ж право мислити, я не роблю державного злочину. Пам’ятаймо, що, живучи в одному суспільстві, ми зобов’язані один одному: я живлюсь вашою геніальністю, ви ж користаєтесь моєю волею, моєю свободою, моїми правами і, зрештою, моєю підлеглістю.

... І, роздумуючи над усім цим, я все більше переконуюсь у тому, що такий соціалізм не є соціалізмом. Такі політичні свободи — не є свободами. Такий «рай» — не є раєм. Така «правда» — не є правдою. Таке закабалення людської душі, людської совісті, таке вилюднення людини — майже несила винести. Тоді відкривається найбільша свобода — свобода раба, якому байдуже, де мовчати, байдуже, де хвалити начальника, де брехати — про себе, про оточення, про життя».

ДВОБІЙ

Із «Пам’ятки для українського борця за волю» (кінець 1960-х — початок 1970-х років).

«1. Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам’ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди...»

«Я обвинувачую». Публічне звернення з концтабору «Дубровлаг». 1975 рік.

«... Я обвинувачую КГБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ і без’язиким, і безголосим. Судові процеси 1972—1973 років на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв’язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ — і нині й у віки вічні».

«Лист до друзів». Із заслання. 1978 рік, 30 липня.

«По-старому вважаю, що культ особи, жертвою розвінчання якого стало моє покоління, є іманентною властивістю цієї країни з її віковими традиціями рабства і цезаризму. Активне масове розвінчання культистської психології має тривати щонайменше 50—100 років, аби принести помітні наслідки. Тому я не маю жодних ілюзій — щодо своєї долі, як і долі мого покоління. По-старому я песиміст, але рук не складаю. По-старому я певен, що мій т. зв. націоналізм братає народи, тоді як т. зв. інтернаціоналізм місцевого ґатунку є зручною назвою винародовлення. Домагатися широких демократичних прав для кожної людини і кожного народу — ось суть українського патріотичного руху».

Із відозви «Деколонізація СРСР — єдиний гарант в усьому світі». Початок 1980 р.

«Мета всіх цих репресій, які провадять на Україні з диявольською методичністю, — задушити вільний голос нашого народу в особі його кращих представників, приректи наш народ на покірливе мовчання; репресуючи інтелігенцію, зупинити зростання національної самосвідомості українського народу, обезголовити наш народ, перетворивши його на покірну череду, покірну до окриків тимчасового правителя. За минулі десятиріччя жертвою цих репресій сталінських і післясталінських часів, примусове переселення українців у райони Сибіру та Далекого Сходу, розгром українського національно-визвольного руху в Західній Україні в 40-х—50-х роках — усе це призвело до того, що український народ скоротився наполовину: до фізичного знищення 10—15 мільйонів українців слід додати різке зниження природного приросту населення. Це вдвічі, а то й утричі більше від того, що завдав нашому народові німецький фашизм. Регулярні адміністративні кампанії по фізичному й духовному винищенню української інтелігенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом і його духовним наставником виросла прірва: сама духовно-виховна місія нашої інтелігенції, розтрачувана після кожної репресивної акції, перестала бути для цієї інтелігенції дійовим імперативом. Більше того, перебуваючи в умовах постійної сваволі з боку влади, ця інтелігенція, особливо творча, опустилася до рівня чиновного класу, що допомагає владі в будь-якій справі. Наші письменники в більшості перетворилися на нахлібників, блазнів, що розважають партійно-державну еліту... Сьогодні ця інтелігенція благословляє терор — добровільно чи з примусу, вголос чи мовчки, рабською старанністю чи за голосом смертельного переляку».

Це писала людина, яка свідомо йшла на муки й смерть задля волі України. Тому Стус мав (мало не виключне) право так писати. Автор цих рядків, у свою чергу, прагнув мінімально додавати щось від себе — нехай говорить сам поет, і цього достатньо. Єдине, що хотілось би зауважити. У збірці «Веселий цвинтар» (кінець 1960-х років) я прочитав рядки Стуса — і стало моторошно. Боронь Боже, аби здійснилось пророцтво Поета (а він був пророком!). Ось ці рядки:

— Досить крові, — продекламував кат,
коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
А я подумав, весь скривившись од болю:
що, як він заходиться
ще й лікувати мене?