У пам’ять про Василя Великого
Між Різдвом і святом Теофанії (Хрещення Господнього) православні та греко-католики вшановують пам’ять одного з найбільш превелебних святих Вселенської церкви — святого Василя Великого. Він жив у бурхливому (внаслідок богословських суперечок) IV столітті, в період між двома першими Всесвітніми Соборами, у часи формування догматики християнства і становлення перших монастирів.
Василь (згодом — Великий) народився у 329 році в Кесарії Каппадокійській (Мала Азія). Його батько Василь і мати Еммелія належали до родовитих сімей Каппадокії і дали всім своїм численним дітям пристойне виховання; початкову освіту Василь здобув під керівництвом батька. Коли майбутньому святителю виповнилося 18 років, він вирушив у Константинополь, де слухав знаменитих софістів, а після цього провів декілька років у Афінах, які все ще залишалися центром філософської освіти й філософських диспутів екумени. Там він зустрівся і подружився з Григорієм Назіанзіном (також майбутній святий), який приїхав у Афіни з тією ж метою. Ця дружба тривала багато років. Тоді ж Василь познайомився з майбутнім Римським імператором Юліаном, який був майже його ровесником. (Йдеться про Юліана- відступника, який зробив спробу повернути історію, тобто Римську імперію, назад — відмовитися від християнської релігії і повернутися до язичницьких богів Стародавнього Риму).
В Афінах Василь Великий отримав усі доступні на той час людині знання. Про нього сучасники говорили, що «він так вивчив усі предмети, як інший не вивчає і одного; кожну науку він вивчив настільки досконало, неначе не вчився нічому іншому. Філософ, філолог, оратор, юрист, природознавець, лікар, що мав глибокі знання в медицині, — це було подібне до корабля, так навантаженого ученістю, як се містко для людської природи».
Варто зазначити, що тільки після мандрівок у пошуках знань Василь був хрещений і познайомився з життям християнських общин. Особливо зацікавило його чернецтво, а щоб краще познайомитися з ним, він вирушив у Єгипет, у пустелях якого тоді формувалися перші чернечі общини. Це нове особливе життя, повністю чуже звичаям Римської імперії, справило на Василя подвійне враження: з одного боку, він був уражений подвигами християнських відлюдників, з іншого — глибоко засмучений розколами і смутою в церковному житті. Бо час Василя Великого — це час поширення так званої Аріанської єресі (Арій — християнський богослов, який не визнавав божественної природи як Христа, так і Духа святого, що, на думку Арія, було несумісне з єдинобожжям). Аріани повсюдно переслідували Василя, погрожували йому розоренням, вигнанням, тортурами і смертю. Він же говорив: «Смерть для мене благодіяння. Вона швидше приведе мене до Бога, для Якого живу і труджуся».
Повернувшись в Кесарію, Василь заснував у Понтійській області декілька монастирів і написав для них особливий статут. А в 364 році він прийняв священицький сан. Пресвітер Василь займався не тільки церковними справами, але також постійно захищав Кесарійську церкву від впливу аріан, що не заважало йому займатися широкою християнською добродійністю і безстрашно заступатися за пригноблених і гнаних. Усі свої власні кошти, успадковані від батьків, він споживав на користь бідних: створював богодільні, приймальні будинки для поломників, лікарні, заснував два монастирі — чоловічий і жіночий.
Все це, в тому числі аскетичне життя Василя, надало йому величезної популярності. І в 370-му, у віці 41 року, його було обрано архієпіскопом церкви рідного свого міста, і він почав віддавати багато часу й енергії загальноцерковним проблемам, постійно спілкуючись з майбутнім святим Афанасієм Александрійським, а також з папою римським Дамасом. У єпископа Василя було багато ворогів, і не лише серед аріан. Багато хто вважав його не дуже твердим у своїх спробах захистити церкву від єресі. Інші, навпаки, докоряли йому за гордість, сухість і зарозумілість. Його навіть підозрювали в єресі аріанства, у віровідступництві. Однак найбільший у той час богословський авторитет — св. Афанасій Великий, архієпіскоп Александрійський — перед самою своєю смертю письмово засвідчив бездоганне православ’я Василя і правильність його церковної діяльності.
У 372 році Кесарійському єпископу довелося витримати ще одну бурю — з боку Римської імперії. Імператор Валент вирішив силою нав’язати Кесарійській церкві аріанство і позбавити влади її церковного владику. Василь, проте, відлучив послів імператора від церкви, а самого Валента допустив у храм лише для принесення дарів. Побачивши підтримку Василя більшістю народу, імператор не наважився привести до виконання свої погрози і тихо виїхав в Константинополь.
Суворе життя і аскетичні подвиги Василя підірвали його здоров’я — з сорокарічного віку він називав себе в листах стариком. Помер святитель у 378 році, на 49-му році життя.
Проте, незважаючи на порівняно коротке життя, наповнене постійними справами, святий Василь зробив багатий внесок у свято-отецьку літературу. Зокрема, він склав чин Літургії «Василя Великого» (це одна з двох літургій, що використовуються сьогодні в Православ’ї; друга — літургія Іоанна Златоуста), яка служиться в храмах 10 разів на рік. Із початку XVI століття твори святого Василя Великого друкувалися багато разів.
Дуже цікавий погляд Василя Великого на церковний спів, про який він написав так: «Поелику Дух Святой знал, что трудно вести род человеческий к добродетели и что по склонности к удовольствию мы уклоняемся от правильного пути, то что Он делает? Он примешивает к молитвам приятность сладкопения, чтобы вместе с усладительным и благозвучным для слуха мы принимали — неприметным образом — и то, что есть полезного в слове. На сей-то конец изобретены для нас стройные песнопения псалмов, чтобы и дети не только пели их, а в действительности — обучали свои души». Цікаво, що при Василеві Великому в богослужебному співі брав участь увесь прихід, виконуючи псалми, заключні вірші та короткі музичні формули на слова «Амінь», «Господи, помилуй» тощо. (Можна передбачити, що Василь Великий був музично обдарованою людиною.)
Пам’ять святого Василя Великого вшановується в день Обрізання Господня, 1 січня (по старому стилю). Сучасник Василя Великого, єпископ Амфілохій так оцінив його заслуги: «Він належить не одній Кесарійській Церкві, і не свого лише часу, не одним одноплемінникам своїм був корисний, але по всіх країнах і містах всесвіту і всім людям приносив і приносить користь, і для християн завжди був і буде вчителем найбільш спасеннішим».
