У пошуках національних першоджерел

Найвидатнiший історик України ХХ століття Михайло Сергійович Грушевський був саме таким ученим. Звісно, далеко не на всі запитання, які ставила перед ним та його сучасниками історична наука, Грушевський зміг дати абсолютну відповідь. Для нас найбільш цінною є методологія Грушевського, його прагнення дивитись на актуальні проблем минулого також і з точки зору філософа (недарма великого вченого не раз ще за життя називали історіософом, та й сам він це не заперечував!) але, звичайно, виключно на грунті ретельно перевірених джерел. Такий підхід має особливу вагу зараз, коли внаслідок зниження загальної культури історичних досліджень стало навіть «престижним» створювати химерні псевдонаукові конструкції, не підкріплені фактами.

Спектр інтересів Грушевського-історика надзвичайно широкий. Але була одна проблема, яка хвилювала його практично все життя – від ранньої праці «Нарис історії Київської землі» (початок 90-х років) аж до смерті. Саме підхід Грушевського до розв’язання цієї проблеми був головною причиною того, чому його знаменита «Історія України-Руси» була під якнайсуворішою забороною в радянські часи. Йдеться про історичний розвиток державності східних слов’ян та про спадщину Київської Руси.

Відомо, що у XIX столітті в російській історіографії панувала (і мала величезний вплив на сприйняття минулого слов’ян українськими істориками) так звана общерусская концепция, яка була обгрунтована М. Карамзіним, М. Погодіним та В. Ключевським і, згідно з якою, і Київська Русь, і Московське царство однаковою мірою були державами виключно російського народу. Ця теорія, свідомо чи підсвідомо, слугувала науковим доказом унікальної здатності до державотворення лише росіян (з усіх східнослов’янських народів), і, крім того, піддавала сумніву доцільність окремого вивчення української історії, а в інтерпретації шовіністів — існування українського народу взагалі.

Грушевський був не першим iз українських вчених, хто піддав аргументованій критиці концепцію «общерусской истории». Ще в 30-і роки XIX ст. відомий історик та етнограф, друг Миколи Гоголя Михайло Максимович вступив у публічну полеміку з М. Погодіним, категорично спростувавши твердження останнього, які зводились до того, що після зруйнування Києва Батиєм усі південні землі Київської Русі цілком знелюдніли і тому подальше існування тамтешнього народу в державних формах було неможливим, населення відійшло на Північний Схід, в орбіту Москви, та й попередня основа творення колишньої Київської держави — ті ж самі росіяни... Максимович слушно вказував, що масштаби відходу корінного населення з Києва після вторгнення Батия дуже й дуже перебільшені Погодіним.

Отже, Грушевський мав гідного попередника. Проте саме він протягом багатьох десятиліть — і в «Нарисі історії українського народу» (1906, 1911 р.р.), і в ряді статей (насамперед у праці «Звичайна схема «руської» історії й спроба раціонального укладу історії східного слов’янства», 1904), і, в першу чергу, у праці життя — «Історії України-Руси» створював нову історіософську концепцію державного розвитку українського народу — на противагу «общерусской». Для Михайла Сергійовича принциповим було одне: український народ, починаючи з IV—V століть н.е. (коли вже можна простежити певні історичні джерела), постійно жив на своїй споконвічній землі, нікуди звідси не відходив і тому та ж Київська Русь – продукт його історичної творчості. Даючи відповідь послідовникам «погодінської» теорії, Грушевський писав: «общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності. Може бути історія всіх «руських народностей», якщо комусь хочеться їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона і має стати на місце теперішньої «руської історії».

З цього логічно випливало ще одне важливе для історика положення: правонаступником давньоруської держави може бути лише «українсько-руська народність» як така, що створила Київську Русь. Що ж до співвідношення подальшого ходу української та російської історії, то розвиток кожного з цих двох народів слід вивчати окремо, в його «генетичній спадкоємності від першоджерел і дотепер». Саме ці погляди М. Грушевського (не меншою мiрою, ніж його діяльність на чолі Центральної Ради) були піддані прокляттю та засудженню радянськими істориками (бо і В. Мавродін, і Б. Рибаков, і Б. Греков працювали, по суті, в руслі карамзінсько-погодінської теорії) і були приводом для оголошення iсторика «українським буржуазним націоналістом» та «прислужником реакції».

Ось як узагальнює М. Грушевський свої багаторічні студії з ранньої історії східного слов’янства «Як в лінгвістичному, так і в психофізичному відношенні відокремлення народностей української, білоруської та великоруської виходить за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, які вже там були позначені певними відмінностями, потрапляли в різні фізичні, економічні та культурні умови, в різне етнографічне середовище. Так великоруська народність формується переважно на фінському грунті, білоруська — у близькому спілкуванні з литовською групою, українська — в одвічному сусідстві з тюрками». І далі: «Найголовніші діалектні групи у слов’ян беруть свій початок, без сумніву, ще з праслов’янської доби. Але мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим та істотним показником національної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від своїх найближчих родичів — великоросів та білорусів — ...і рисами психофізичними, які проявляються у народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах приватного й суспільного побуту українська народність закарбована багатьма характерними особливостями...» («Нарис історії українського народу»).

Виходячи з основоположної тези: «Розселення українських племен на їхнiй теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя», Грушевський створює чiтку історіософську концепцію України. Свого часу цю концепцію грунтовно проаналізував іноземний член НАН України Омелян Прицак. Він відзначав, що для Грушевського визначальними були три чинники історичного процесу в Україні: населення, територія та держава. Складна взаємодія цих чинників у їх нерозривному взаємозв’язку і впливала вирішальним чинним на політичний, економічний та духовний розвиток українського народу. Професор О. Прицак наводить такі слова Грушевського, з яких видно, в чому ж великий українець вбачав специфічність національної історії: «Боротьба iз степом протягом віків абсорбувала енергію народу, його вищих верств і правительств... Маючи небезпечного ворога на цілій полуденно-східній граничній лінії, українські політичні організації не спроможні були удержатися, коли з тилу на лінії північно- західній сформувалися якісь міцніші політичні організми. Політичний упадок потягнув за собою остаточне абсорбування чужеродними суспільними верствами всього, що становило ще національні засоби, а народні маси в кінці відповіли на се масовою реакцією, народними війнами, що ще на кілька століть збирають усі сили, всю енергію народу, поки обезсилений він не спускає байдуже рук».

Але один iз головних фундаторів нашої державності був далекий від історичного песимізму. Тим більшої ваги набуває нагальна потреба національного єдності, яка грунтується не в останню чергу на ідеї суспільної солідарності та гармонійної справедливості. Як практичному політику та лідеру української держави в 1917—1918 рр. Грушевському не судилося досягти успіху. Але його заслуги перед українським народом нетлінні. Саме він перший розкрив українцям найбільш фундаментальні закони національної історії, створив «історичний паспорт «нашої землі — «Історію України-Руси», присвятив життя пошукам історичних першоджерел українства.