УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО

Українське бароко — це і сміливий, і, в той же час, наївний потяг «зробити красиве, зробити не гірше, ніж у людей». Архетипи, позасвідомі образи української колективної ментальності, що до тієї пори мали лише дуже обмежену сферу виявлення — іконопис, гаптування, писанки, оздоблення предметів декоративно-прикладного мистецтва — раптом отримали неосяжне поле для реалізації своєї буйної фантазії: насамперед в галузі архітектури. Спершу цілком позанаціональний стиль набув яскравого національного наповнення. Чи не найпоказовіше українське бароко знайшло своє життєстверджуюче втілення у низці кам’яних споруд Чернігова XVII—XVIII століть.

Прекрасним зразком українського бароко є архітектурний ансамбль Троїцького монастиря. Відлік історії цього чудового комплексу варто почати з розповіді про чудотворну ікону Іллінська Богоматір, що походить iз одноіменної церкви, побудованої ще у XII ст. біля підніжжя Болдиних гір. У 1662 р., після смерті Богдана Хмельницького, з цією іконою сталося диво — протягом десяти днів з її очей текли сльози, то вона оплакувала майбутню долю українського народу. Подія привернула до Чернігова багато прочан і Іллінський монастир (до складу якого, окрім церкви, входили славнозвісні Антонієві печери) став для відвідувачів замалим. Це й було поштовхом для початку будівництва на найвищому плато Болдиних гір Троїцького монастиря. Згодом обидва заклади об’єдналися у Троїцько-Іллінський монастир.

Будівництво Троїцького монастиря пов’язане з ім’ям видатного українського релігійного, політичного, культурного діяча і просвітника Лазаря Барановича, котрий створив на його базі важливе вогнище духовності й культури всієї Лівобережної України. Ще у той час, коли книгодрукування тільки-но розпочиналося у Новгороді-Сіверському, Лазар Баранович заснував типографію, яку згодом перевів до Троїцького монастиря. Вона була відома майстерністю своїх граверів, а монастирська бібліотека налічувала більше 11 тисяч книжок.

Центральна споруда ансамблю — Троїцький собор — була закладена 1679 р. Це перший великий храм, що був збудований в усій Наддніпрянській Україні після княжої доби, після тривалої перерви у розвитку будівничого мистецтва, що була викликана татаро-монгольською навалою і занепадом наступних століть. Деякі дослідники вважають, що будівничим споруди був архітектор з Вільнюса Іоан Баптист. Та, незважаючи на цю обставину, споруда має суто національний характер, що відповідав естетичному смаку українського замовника. Троїцький собор і до цієї пори залишається найбільшою культовою спорудою Чернігова, його висота всередині становить 35 м, а розміри за планом — 38х26 м.

Будівництво храму супроводжувалося великими труднощами і разом iз оздобленням затягнулося на 17 років. Він був освячений вже спадкоємцем Лазаря Барановича Феодосієм Угличським. Цей видатний український релігійний діяч помер у 1696 р. і через 200 років після смерті був приєднаний до святих. У роки радянської влади нетлінні мощі святого були вилучені у церкви і трималися у державних установах, лише 1986 року їх повернули віруючим.

Поруч з Троїцьким собором знаходиться капличка, де покояться останки російського дипломата і вченого Григорія Щербини. Григорій Степанович походив з сім’ї чернігівського тесляра, здійснив блискучу наукову кар’єру і трагічно загинув 1903 року на посаді російського консула у сербському місті Митровица. Біля південного фасаду собору знаходиться поховання відомого українського поета-байкаря Леоніда Глібова, на могилі якого встановлене його погруддя.

Будівництво споруд комплексу тривало майже століття. Були побудовані мури і вежі, південно-західний будинок, Введеньська церква з трапезною, келії ченців, будинок архієпископа. Останньою спорудою ансамблю стала його домінанта — дзвіниця, що була завершена в 1775 р. і є чудовим зразком пізнього бароко. Будівля має вигадливий план, її верхні яруси прикрашені колонами тосканського, іонічного та коринфського орденів. Висота дзвіниці разом iз хрестом — 58 метрів. Після закінчення будівництва її верхівка загорілася від блискавки. Дослідники вважають, що її сучасна відносно маленька верхівка є результатом невдалої відбудови.

У часи свого розквіту Троїцький монастир був великим феодальним господарством, він мав дев’ять тисяч кріпаків, територія його включала 16 озер, 30 млинів, кілька дрібних виробництв. У радянські часи монастир було закрито, його приміщення використовувалися для різних господарських потреб. Відродження комплексу почалося в 1988 році, коли його повернули законному власнику — православній церкві — з нагоди 1000-ліття хрещення Русі. Троїцький монастир є одним iз наймальовничіших ансамблів України. Інтер’єр його собору прикрашено розписами XVIII ст., котрі також є видатними пам’ятками українського бароко.

З ім’ям Лазаря Барановича та добою українського національного відродження пов’язана ще одна чудова пам’ятка українського бароко. На Чернігівському Валу поруч з Борисоглібським собором височить прекрасна споруда того часу — Чернігівський колегіум. Його будівництво велося у три етапи і було повністю завершене 1702 р. Чернігівський колегіум був першим середнім світським учбовим закладом всієї Лівобережної України. У XVIII столітті тут навчався основоположник вітчизняної епідеміології, незаслужено забутий Данило Самойлович, котрий на століття випередив відкриття Луї Пастера.

40-метрова башта будівлі правила за дзвіницю Борисоглібського монастиря. Її третій ярус є найбільш цікавою частиною цієї досить еклектичної будівлі. Його стіни мають вигадливу конфігурацію, складаючись iз структур, що виступають і западають. Особлива прикраса чудового декору споруди — дві керамічні ікони: зображення Богоматері і Спаса Нерукотворного.

З будинком Чернігівського колегіуму, а точніше, з його баштою-дзвіницею пов’язана цікава історія. Йдеться про дзвін, що був відлитий у 1772 р. майстром Іваном Коробкіним і важив близько 600 пудів. Він містив барельєфні зображення Богоматері та князів Володимира, Бориса і Гліба. В народі він дістав назву «Потьомкінський». А сталося це так. По дорозі на південь князь Потьомкін зупинився в Чернігові, з нудьги наказав бити у соборний дзвін, що робилося протягом цілого дня, бо цей звук князю дуже сподобався. Наступного дня Григорій Потьомкін наказав зняти дзвін, щоб взяти його з собою до Катеринослава, де у нього був палац. Чернігівці плакали, благаючи не забирати дзвін, та нічого не допомогло, але незабаром у дорозі, посеред шляху, князь несподівано помер і дзвін повернули до Чернігова.

У кінці 1929 р. радянською владою було розпочато кампанію з вилучення та утилізації на потреби індустріалізації країни церковних дзвонів. Незважаючи на протести віруючих та мистецтвознавців, чудовий дзвін було знято і назавжди втрачено.

Неподалік від Колегіуму стоїть ще одна чудова пам’ятка українського бароко — церква, що була освячена 1725 р. на честь святої Катерини. Її було збудовано на гроші чернігівського полковника Якова Лизогуба-молодшого у пам’ять про старше покоління шляхетної козацької родини Лизогубів. Це своєрідний пам’ятник звитязi чернігівських козаків, котрі в 1696 році проявили надзвичайний героїзм під час штурму турецької фортеці Азов, за що були нагороджені срібним хрестом.

З ім’ям полковника Якова Лизогуба-старшого пов’язана ще одна пам’ятка української барокової архітектури — його будинок, що був зведений в кінці XVII століття. Після смерті першого господаря цю будівлю придбав гетьман Іван Мазепа, а в XVIII столітті будинок правив за канцелярію Чернігівського полку. (Зараз тут містяться фонди Чернігівського історичного музею.) Варто нагадати, що в добу Гетьманщини Лівобережна Україна мала своєрідний адміністративно-територіальний устрій, при якому полковник мав не тільки військову, але й цивільну владу на всій території полку.

Споруда є чудовим зразком цивільного барокового будівництва. За планом вона являє собою звичайну селянську хату на дві половини, але фасади будинку оздоблені численними деталями. То були неспокійні часи, тому стіни будинку були зроблені товстими, а вікна вузькими. У разі необхідності його мешканці могли витримати облогу — у просторих підвалах зберігалися запаси їжі.

Українське бароко — безсмертний витвір «історичної мрії» нашого народу; спливає час, змінюються обставини, але вони не владні над справжніми творіннями мистецтва. Бароко України належить саме до них.