Український Iкар
Микола Вороний
Ікаром назвав Левка Мацієвича поет Микола Вороний. Вражений трагічною загибеллю цього популярного не лише в Росії, а й у цілій Європі, авіатора, він написав прощального вірша, присвятивши його «світлій пам’яті Левка Мацієвича, першого українського літуна». Міф про крилатого юнака, який, пустуючи, піднявся надто високо в небо, за що й розплатився власним життям, згадався Вороному за очевидною аналогією. Мацієвича так само полонили краса й зухвальство польоту, можливість кинути виклик земному тяжінню…
24 вересня (старого стилю) 1910 року на Комендантському полі в Петербурзі відбувалося Всеросійське свято повітроплавання. Газетна хроніка засвідчила, що свято викликало в північній столиці та за її межами справжній ажіотаж. Деякі репортери називали фантастичні цифри: 175 тисяч глядачів… понад 20 тисяч екіпажів… кілька тисяч охоронців порядку… Люди зібралися, щоб помилуватися польотами, які тоді були неабиякою екзотикою. У всіх на вустах — імена першого російського льотчика Михайла Єфимова та капітана Льва Мацієвича. Ними захоплювалися, як через півстоліття захоплюватимуться першими космонавтами.
Про Мацієвича говорили, що кілька днів тому він піднімав у повітря голову Держдуми Росії Гучкова і прем’єра Столипіна. Згадували про завойовані ним призи, про перші нічні польоти… Серед глядачів була й дружина авіатора Олександра Мацієвич. Вона вже з власного — пасажирського! — досвіду знала, що таке висота, і тепер із затамованим подихом стежила, як «Фарман» її чоловіка робить коло за колом над Комендантським полем.
А далі надамо слово людині, якій того дня теж випало бути учасником свята, — Миколі Морозову, славетному народовольцю і вченому. Він знав Л.Мацієвича особисто, за дев’ять днів до біди літав із ним на тому ж таки «Фармані»… Відразу після трагедії М.Морозов написав статтю «Памяти авиатора Л.М.Мациевича», в якій відчуваються гострі переживання автора: в них змішалися біль втрати, велика повага до особистості Мацієвича і досада від того, що нічого поправити вже неможна.
«Погиб наш лучший авиатор. Погиб на глазах у всех. Невольно хотелось плакать, хотелось спросить: зачем же именно он, такой отзывчивый, добрый, энергичный, интеллигентный?…» — ці слова колишнього шліссельбурзького в’язня звучать як реквієм… Був ясний осінній вечір, «Фарман» летів рівно, наче плив у небі, і… «Вдруг на страшной высоте его аэроплан покачнулся на бок, как бы переломился посередине, словно бабочка, сложившая свои крылья, и, как листок бумаги, начал падать зигзагами прямо вниз, а впереди него все скорей и скорей падала темная фигура человека. Это продолжалось полминуты, но казалось вечностью: всем сознанием чувствовалось и понималось, что Мациевич летит в объятия смерти, ждущей его внизу, и что ничем уже нельзя его спасти… Смерть была мгновенна…»
Капітан Мацієвич став жертвою технічної недосконалості «аероплана №20». Під час польоту лопнула розтяжка, дріт заплутав пропелер — і літак стрімко пішов униз. Мацієвич випав із сидіння, до якого не був прикріплений… Трагедія на Комендантському полі викликала, однак, безліч фантастичних чуток і версій, які проникали навіть на сторінки закордонних видань. В одних ішлося про самогубство на грунті нещасливої любові, інші натякали на причетність Л.Мацієвича до таємної терористичної організації, яка начебто поставила капітанові завдання влаштувати аварію, коли в польоті поруч із ним буде П. Столипін, проте авіатору не вистачило духу, після чого йому звеліли самому звести рахунки з життям…
Попрощатися з Мацієвичем прийшов мало не весь Петербург — це видно на фотографіях тієї пори. Над траурною процесією плив дирижабль, нагадуючи всім про справу, якій присвятив себе покійний, про вічну манливість неба... Поховали капітана на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври під звуки артилерійського салюту. Могила потонула в осінніх квітах та вінках… Був серед них і вінок від прем’єра Столипіна…
Проте «всевидящеє» око департаменту поліції особливу увагу звернуло на інший вінок — від Української громади Петербурга. Покладання його ініціював «міщанин міста Полтави» Симон Петлюра, давній приятель Левка Мацієвича… Тут необхідні пояснення. Власне, потрібно просто окинути поглядом коротке життя капітана Мацієвича, аби збагнути, що в цьому житті було головним.
…1997 року на фасаді скромного будиночка в самому центрі містечка Олександрівка, що на Кіровоградщині (за 35 км. від Чигирина) було встановлено меморіальну дошку, напис на якій мав повідомляти перехожим, що саме тут у 1877 р. народився Левко Мацієвич, «піонер авіації» і «визначний діяч соціал- демократичного руху України». Серед предків його знаходимо ім’я бунтівного митрополита Тобольського і всього Сибіру Арсенія Мацієвича, який у 1744 р. — єдиний з-поміж членів Синоду! — відмовився скласти присягу, в тексті якої найвищим суддею в церковних справах називався цар.
Батько ж Левка, Макар Дмитрович, служив бухгалтером на цукровому заводі, що його орендував торговий дім братів Яхненків і Симиренка. Перші дев’ять років життя майбутнього авіатора минули в Олександрівці, а далі батьки віддали його вчитися до 3-ї київської гімназії на Подолі. Здібності Левко мав блискучі, потяг до знань — невичерпний. Про це свідчить уже той факт, що йому вдалося закінчити аж три навчальні заклади! З Харківського технологічного інституту (механічне відділення) його, щоправда, виключили за участь у «антиурядових безпорядках», проте через якийсь час Мацієвич все-таки отримав диплом інженера, захистивши проект комерційного пароплава. Потім були ще Кронштадтське морське інженерне училище та Морська академія (кораблебудівне відділення).
Перелік інженерних ідей і проектів Левка Макаровича не може не вражати. Працюючи в Севастопольському порту, він проектує панцирний крейсер, системи протиторпедного захисту кораблів, підводні човни, бере участь у будівництві крейсера «Кагул» та панцирника «Іоанн Златоуст». А чого варта розробка ідеї першого в світі авіаносця на 25 літаків?!
Початок ХХ ст. був часом стрімкого захоплення повітроплаванням. Мацієвич знаходить себе і в цій справі. Сам великий князь Олександр Михайлович, дізнавшись про проект авіаносця, запрошує його стати членом аероклубу. А в травні 1910-го Левко Макарович їде до Парижа закуповувати для Росії перші «Фармани» і заодно — вчитися літати. Там він знайомиться з Михайлом Єфимовим, Анрі Фарманом, освоює кілька типів літаків, після чого отримує у французькому аероклубі пілотське посвідчення №178…
Незадовго до своєї загибелі Левко Мацієвич разом із Єфимовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, взявся писати книгу «Повітроплавання у морській війні»…
Дві стихії, морська і повітряна, поєднуючись, визначали його життєві плани. Втім, була й третя — стихія громадської роботи, власне — політики. Ще будучи харківським студентом, Л. Мацієвич (разом із Д.Антоновичем, М.Русовим, Б.Камінським) узяв найбезпосереднішу участь у заснуванні Революційної Української партії (1900 р.). Погляди його відзначалися тією радикальністю, яка була характерною для ідеології, викладеної Миколою Міхновським у «Самостійній Україні», відомій брошурі програмного характеру.
Навчаючись у Харкові, Мацієвич багато часу й енергії віддавав діяльності студентської громади. Серед його товаришів тієї пори був, зокрема, й Гнат Хоткевич, письменник і бандурист, з яким вони разом влаштовували українські вистави, займалися просвітницькою роботою. В Олександрівському музеї зберігаються копії документів, які свідчать, що за Мацієвичем було встановлено гласний нагляд. Та й у Севастополь він потрапив не зі своєї волі — туди його вислали після виключення з інституту. Виручав талант. Інженер Мацієвич був потрібен флотові, тим паче — після принизливих поразок Росії у війні з Японією.
Відмовлятися від своїх переконань Левко Макарович не збирався. Безперечно, його авторитет і популярність у Росії та за її межами були великим надбанням українства. Не станься трагедії на Комендантському полі, яка обірвала життя 33-літнього Мацієвича, — бути б йому серед творців Української Народної Республіки!
Те українське коло, в якому він був своєю людиною, якраз і висунуло провідників політичного і культурного відродження нації. 1903 року, коли в Полтаві відкривали пам’ятник Івану Котляревському, Левко Мацієвич сфотографувався разом із великим гуртом учасників свята, покликаного продемонстрували наростаючу силу українства. На світлині він: середнього зросту, рудоволосий, із зосередженим вольовим поглядом капітан. Поруч — Микола Міхновський, Михайло Старицький, Євген Чикаленко, Микола Аркас, Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Леся Українка… Власне, ті кілька десятків людей, чиї плечі і втримали на собі важезну УКРАЇНСЬКУ ДОЛЮ…
