Усесвітня бойня: першовитоки, перебіг, наслідки

Велика війна, або ж Перша світова (зрозуміло, що її назвали так після того, як розпочалася 1939 року Друга, ще жахливіша, всепланетна цивілізаційна катастрофа), відіграла особливу роль в історії людства. І хоч минуло вже практично ціле століття від початку Великої війни — ця фатальна дата відзначатиметься влітку  2014 року, — проте руйнівні наслідки цієї всесвітньої бойні, подібних якій ще не бувало в історії людства, глибинний вплив на долю десятків і десятків держав, і потужних імперій, які завалилися саме внаслідок Першої світової у 1917 — 1918 рр., і невеликих державних об’єднань, і нібито «нейтральних» країн, на долю мільйонів і мільйонів людей на різних континентах, тяжкі руйнації в економіці, суспільному устрої, культурі, моралі, свідомості, все це разом узяте доносить до нас кривавий біль тієї, здавалося б, далекої епохи, її стражденницький відгомін...

Нам зараз складно уявити, яким ударом, якою світоглядною катастрофою стала Перша світова для її сучасників. Усе ХХ століття минуло в європейській історії під знаком чистої, «святої», воістину наївної віри у вічність та непереможність «прогресу» (що означало це слово, дуже часто залишалося доволі туманним). Ці ілюзії образно й блискуче сформулював Володимир Короленко: «Людина створена для щастя, як птах для польоту!» І тут — жахлива війна, багатомільйонні жертви, зокрема й серед цивільного населення (в небачених досі масштабах), масові звірства й каральні акції під «димовою завісою» демагогічних фраз про «захист Вітчизни, цивілізації та свободи від наших ворогів-варварів». А  символом «прогресу» стали отруйні гази (вперше застосовані саме тоді, 1915 року), танки, смертоносні артобстріли та рейди авіації. «Зерна дракона», зерна шовінізму, злоби, нелюдської жорстокості було посіяно якраз в той час (в окопах війни був і єфрейтор Гітлер).

Отож тим, хто живе сьогодні, за 100 років, винятково важливо осмислити трагічний досвід тієї Великої війни, її перебіг, наслідки та уроки. Це абсолютно повною мірою стосується і нас, українців — адже Перша світова війна залишила кривавий, непроминальний слід у нашій національній історії. Проте водночас (діалектика; немодне зараз слово!) ця ж війна стала винятково потужним каталізатором процесу українського державотворення. Є ще один, третій, може, найтрагічніший аспект: брати-українці тоді воювали один проти одного, вбивали один одного під прапорами ворогуючих імперій (Російської, Австро-Угорської), які розірвали й поділили між собою Україну...

Тепер читач зрозуміє, чому справжньою подією не лише для спільноти українських учених-гуманітаріїв (насамперед істориків), а й для доволі широкого загалу освічених людей, які прагнуть поглибити знання про наше минуле, став вихід у світ капітальної 700-сторінкової праці «Велика війна 1914 — 1918 рр. і Україна»; підготовленої Інститутом історії України НАН України (Київ, ТОВ «Видавництво «Кліо»; 2013 рік, голова редакційної колегії — академік НАН України Валерій Смолій, відповідальний редактор — член-кореспондент НАН України Олександр Реєнт). Можна впевнено стверджувати: дослідження такого плану в Україні ще не було. Як за системністю підходу та ґрунтовністю аналізу, так і за широтою діапазону розглянутих проблем (тут і «Українські землі в контексті міжнародних відносин та національної політики Російської імперії напередодні війни», і «Військовий чинник у подіях 1914 — 1918 рр.», і «Український політикум та актуалізація «українського питання» в ході війни», і «Соціально-економічне становище та повсякденне життя українського соціуму», «Функціонування громадських організацій та релігійне життя населення», і, нарешті, «Україна на завершальному етапі протистояння ворожих сторін» (тут викладають події 1918 року). Усе це разом дає повнокровну, всебічну, науково вивірену картину «української проекції» Першої світової (Великої) війни і дає читачеві багатющу поживу для роздумів (причому вельми актуальних, таких, що мають стосунок до сьогодення).

Розглядаючи тяжкі, невимовно жорстокі наслідки Великої війни, академік Валерій Смолій зазначає: «Мільйонами жертв, перекроєними державними кордонами, розрухою і голодом, дестабілізаційними процесами повоєнних років розплатилося за недалекоглядність або ж гегемоністсько-експансіоністські устремління політичної та фінансово-промислової еліти світове громадянство. Поза своєю волею, позбавлений права вибору через відсутність власної державності, розділений між двома могутніми імперіями-суперниками, виявився втягненим з перших же днів війни у цей кривавий катаклізм і український народ». Валерій Смолій звертає увагу читачів і на гранично складну специфіку досліджуваної проблеми: «Вітчизняний контекст тогочасних подій є доволі багатоаспектним, універсальним та унікальним водночас у своїх формовиявах. Суспільно-політична та економічна кризи, деформація традиційного світогляду населення, прискорення процесу націєтворення були далеко не суто українськими явищами. Далекими від національної специфіки виявилися й відомі спроби маніпулювання національно-державницькими устремліннями українців (маємо на увазі, зокрема план, виношуваний у владних колах Німеччини, щодо проголошення, у рамках реалізації «політики визволення» і створення на Сході Європи системи буферних держав, формальної державної незалежності України). Разом з тим одночасною участю на боці кожного з ворогуючих між собою блоків держав — Четверного союзу й Антанти — обумовлений особливий трагізм цього конфлікту для українського соціуму».

Як вважає член-кореспондент НАН України Олександр Реєнт, «одним з наслідків Першої світової війни стало структурування українського політичного життя, що знайшло свій вияв не тільки в появі численних політичних партій різного спрямування і платформи, а й у формуванні ідейно-політичних напрямів — соціал-демократичного, націоналістичного, консервативного, комуністичного. Велика війна 1914 — 1918 рр. каталізувала процес формування української модерної нації, яка з об’єкта міжнародної політики перетворилася на її безпосередній суб’єкт. Від цього часу «українське питання» вийшло на рівень одного з визначальних чинників у європейській політиці, з яким не можна було не рахуватися. Остаточно здолавши вузькі межі етнографічного культурництва й українофільства, суспільно-політична думка надала українському питанню статусу політичної проблеми європейського рівня».

Уважно читаючи різні розділи книжки, розумієш, що їх «цементує» певна внутрішня єдність, прагнення проаналізувати якомога більше різноманітних аспектів драматичних подій 1914 — 1918 рр. на українських землях. І кожен розділ, у свою чергу, — це цілий комплекс історичних розвідок, що роблять точний «спектральний аналіз» порушеної проблеми в усіх її багатогранних проявах. Так, професор Станіслав Віднянський розглядає добу Першої світової війни крізь призму «кризи європейської цивілізації» й досліджує її вплив на народи Центрально-Східної Європи. Він вважає, що «усі геополітичні катаклізми ХХ століття почалися саме з Першої світової війни (1914 — 1918 рр.) — найважливішої події цієї доби, що відкрила нову епоху в історії світової цивілізації — новітню історію людства і прискорила її ходу. Світова війна... стала насамперед проявом духовної та моральної кризи сучасної цивілізації і поклала початок розгортанню історичної драми тривалістю  майже в століття. Вона була закономірним наслідком загострення суперечностей між великими європейськими державами, але одночасно й проявом їхньої внутрішньої кризи, насамперед кризи політичної системи Старого Світу, накопичення соціальних, міжнаціональних та інших проблем у суспільстві».

Але це — лише один аспект питання. Переможці — держави Антанти — жорстко й украй несправедливо, виходячи виключно зі своїх егоїстичних, вузьконаціональних міркувань, обійшлися з країнами переможеними. Цим були закладені підвалини для нового, ще більш жахливого всесвітнього воєнного конфлікту (хоч творці Версальської системи 1919 року, Клемансо, Ллойд — Джордж і Вільсон, присягалися, що ця система є надійним фундаментом для «вічного миру»!) Абсолютно проігноровані були й законні права України. С. Віднянський пише: «Окремим націям, зокрема українцям, паризькі миротворці не надали шансів і можливості утворити свої держави. Щодо українців, то це було, мабуть, особливо несправедливо. По-перше, не маючи на початок Світової війни своєї державності, щоб захистити власні корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат, оскільки бойові дії велися практично на всій території України: на українських землях проходив Південно-Західний фронт завдовжки понад 400 км, польове управління якого дислокувалося в Києві. До того ж українці воювали по обидва боки ворогуючих таборів, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська, або Російська Україна, де жило близько 25 млн українців, дала до російської 3,5 млн солдатів (за іншими даними — 4,5 млн із загального числа 15,5 млн), а із Західної, або Австрійської, України з 6,5 млн проживаючих тут українців було мобілізовано близько 300 тисяч (майже 9% від особового складу Австро-Угорської імперії). По-друге, ще під час Першої світової війни у результаті української революції на Наддніпрянській Україні була утворена Українська Народна Республіка (7 листопада 1917 року), а наслідком посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях стало проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки, які 22 січня 1919 року заявили про своє з’єднання. Отже, український народ мав вагомі підстави сподіватися на позитивне вирішення «українського питання» на Паризькій мирній конференції, тобто визнання його права на державність», — резюмує професор Віднянський. Проте в цьому праві йому було західними лідерами відмовлено. І це наклало важкий відбиток на українську історію ХХ століття...

Знаний львівський історик Микола Литвин розглядає бойовий шлях Легіону українських січових стрільців у роки Великої війни — цікава проблема, яку треба аналізувати, безперечно, у загальноукраїнському, а не вузькорегіональному (галицькому) контексті. Невишколені січовики, яких австрійське командування вирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, йшли в бій свідомо, за Вітчизну, за українську національну ідею, і самовіддано жертвували задля неї своїм життям. Розповідь Миколи Литвина про героїзм, виявлений Легіоном українських січових стрільців (між іншими, ще недооцінена роль цих воїнів у створенні регулярного українського війська!) у боях під Маківкою, під час Горлицької операції, в битві над Стрипою, читається як високовартісний художній твір (але все — на основі достовірних документальних матеріалів) і, поза сумнівом, приверне увагу читача.

Один із найцікавіших розділів книжки — «Соціально-економічне становище та повсякденне життя українського соціуму». Всім відомо, що будь-яка війна (а тим більше Перша світова, яка принесла небачені досі страждання народам цілої Європи) — це смерть, кров, руїни, голод, розруха... Проте зазначений розділ цікавий передовсім своєю конкретикою,  в ньому йдеться про те, як реально жили українці як Заходу, так і Сходу в тяжких умовах воєнного лихоліття, чим харчувалися, у що одягалися, що читали, як навчали дітей, як влаштовували помешкання... Цікавими є не лише дослідження побутового життя українців 1914 — 1918 рр., а й вивчення суспільних настроїв наддніпрянців та галичан на той час; і тут можна ознайомитися зі змістовною розвідкою О. Вільшанської, присвяченою саме цій проматиці. Зокрема, що стосується Наддніпрянщини, то автор зосереджує увагу на таких аспектах, як люта цензура, роздмухування «ура-патріотичних», вірнопідданих щодо царя Миколи ІІ настроїв на самому початку Великої війни (потім це доволі швидко змінилося на настрої, м’яко кажучи, протестні); навмисне поширення ксенофобської (зокрема антинімецької, антиавстрійської, антипольської, антисемітської, зрештою, «антимазепинської», тобто антиукраїнської) пропаганди; народні хвилювання у зв’язку з офіційною забороною продажу горілчаних виробів у військовий час; загострення «квартирного питання»; брак пального, харчів, розкручування інфляції тощо (всі ці фактори ще відіграють свою роль 1917-го!).

Звісно, усе перелічене — не більш ніж короткий нарис, який дає лише загальне уявлення про цю змістовну, новаторську книжку. Охочі можуть дізнатися на її сторінках і про москвофільський фактор і російську владу напередодні та під час війни (В. Любченко), і про діяльність спецслужб в Україні у цей період (В. Милько), і про діяльність західноукраїнської інтелігенції в роки війни (О. Рубльов), і про вплив Першої світової війни на політичні сили українства (О. Реєнт), і про маргіналізацію українського суспільства під час війни, становище жінок, дітей, військовополонених (О. Кирієнко). І це теж — лише мала частина тих проблем, що досліджуються у цій узагальнюючій, капітальній праці.

Зрештою, Перша світова війна завдала тяжких ран мільйонам українців — і духовних, і тілесних. Ось чому забувати про цю трагедію ми не вправі. Треба виносити необхідні суворі уроки, і 100-річчя початку Великої війни, що наближається, зобов’язує нас це зробити. Можна бути впевненим, що книжка «Велика війна 1914 — 1918 рр. і Україна», яка є плодом колективних зусиль десятків українських істориків, зробить вагомий внесок у цю дуже потрібну справу.