В епіцентрі конфлікту цивілізацій — Християнської та Мусульманської

З часів вдалих походів Мухамеда II Завойовника та Сулеймана I Пишного турецькі султани не полишали честолюбивих намірів розширення свого впливу на всю Європу.

Роль форпосту західної цивілізації проти натиску Османської імперії відігравала, на думку Арнольда Тойнбі, Дунайська чи Австро-Угорська імперія Габсбургів, яка виникла на основі військового союзу після катастрофічної поразки об’єднаного християнського війська в 1526 році під Мохачем на Дунаї. Завдяки союзові вдалося витримати першу велику облогу Відня 1529 року, після якої турецьке військо повернуло назад. Але більша частина Угорського королівства опинилася під владою Порти.

Наступні півтора століття обидва Світи, Християнський і Мусульманський знаходилися в стані війни. До активного протистояння з османами змушені були вступати венеціанці, іспанці, поляки і запорізькі козаки. Зокрема, в 1620 році турки завдали нищівної поразки польському війську під Цецорою, але наступного року під Хотином, завдяки допомозі 40-тисячного козацького корпусу на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, польському коронному гетьману Ходкевичу вдалося зупинити наступ турків. Відтак, Венеція знову (перша спроба була невдалою, ще наприкінці XVI ст.) заходилася з ініціативою створення союзу християнських держав проти Туреччини. Але козацька війна 1648 року зірвала ті плани і примусила надовго відкласти саму ідею подібного союзу.

Зате козацька війна проти Речі Посполитої, та ще й у тісному союзі з татарським ханом Іслам-Гіреєм, безумовно, сприяли намірам Оттоманської Порти послабити Західно-християнський Світ. Тому, вже на початку 1649 року до Чигирина, козацької столиці Богдана Хмельницького, прибули посли від турецького султана, щоб схилити гетьмана прийняти підданство «Високої Порти». Гетьман відмовився. Але водночас він відмовився і від пропозиції венеціанського посла Альберто Віміні пристати до антитурецької коаліції.

Одначе наступного року переговори з турками активізувалися. Богдан Хмельницький навіть відправив своїх послів на чолі з полковником Джеджалієм — одним з найдовіреніших соратників. Достеменно невідомо, про що конкретно домовлявся досвідчений Джеджалій з турецьким диваном (урядом), але невдовзі до Чигирина прибув чауш з листом, в якому великий візир від імені малолітнього султана Мухамеда IV запевнив Хмельницького в підтримці. Мабуть, лист дуже втішив гетьмана, бо наступного дня він хвалився київському воєводі Григорієві Киселю: «Привітай мене! Я дістав покровительство Туреччини».

Навесні 1651 року, коли стало зрозумілим, що нове зіткнення козацького війська з польським неминуче обидві сторони почали готуватися до війни. Султан запропонував допомогу — 20 тисяч яничарiв, але обережний Богдан Хмельницький відмовився від цієї, на перший погляд, спокусливої пропозиції.

Після Берестечкової катастрофи, у вересні, напередодні підписання Білоцерківської угоди з поляками, гетьман прийняв турецького посла Османа, проте заявив йому, що йти у підданство до султана більше не бажає, а покладається на московського царя, з яким він однієї віри. Проти підданства туркам гетьман висловився і на Переяславській раді: «Турецький султан — бусурманин, усім відомо, як православні потерпають у землях, що знаходяться під його владою». Проте Туреччина не облишила своїх домагань і тільки чекала слушної нагоди. Перелом у стосунках з козаками настав після обрання гетьманом Петра Дорошенка. В лютому 1666 року Велика Рада підтримала Дорошенкові наміри — з допомогою турків позбавитися влади Речі Посполитої на козацькій території. Почалися переговори з турецьким диваном. Закордонні резиденти вивідали, що мова йде про колишню ідею Хмельницького: протекторат Оттоманської Порти.

Контакти Петра Дорошенка зі Стамбулом викликали великий резонанс в Австрії, Польщі, Венеції. Австрійський імператор Леопольд II офіційно пообіцяв польському королеві підтримку у боротьбі проти мусульман і їхнього ставленика Дорошенка. Стривожений Ян-Казимир наважився звернутися до московського царя з пропозицією укласти перемир’я, зважаючи на смертельну загрозу для Християнського світу з боку Туреччини та її васалів, і почати військові дії проти спільного ворога.

Подібні проекти спільних дій проти Мусульманського світу Річ Посполита висувала вже не вперше. Так наприклад, ще наприкінці 1649 року, після підписання, під тиском татарського хана, Зборiвської угоди, польський король запропонував Москві військовий союз. Проти кого конкретно він мав бути направлений — невідомо, одначе цар тоді відмовився. Аналогічні переговори велися майже постійно, починаючи з 1662 року, та щоразу вони завершувалися безрезультатно. Тільки на початку 1667 р. Москва стала значно поступливіша. Зрештою, 30 січня 1667 року в с. Андрусові поблизу Смоленська була підписана угода про перемир’я, терміном на 13,5 років. Щоб не гаяти часу на визначення кордонів між обома державами, було визнано, що до володінь московського царя входить Лівобережна Україна, а також на два роки — Київ. «Вільнолюбиве» Запорожжя мало знаходитися в спільному володінні обох сторін, хоча практично воно теж опинялося під владою Москви.

Українські історики, аналізуючи польсько-московську угоду 1667 року, трохи не в один голос роблять акцент на тому, що на переговори в Андрусові не запросили представників України, хоча там вирішувалися питання, які найбільше їх стосувалися. Насправді ж на переговорах про українські проблеми — не йшлося; там вирішувалося питання дещо вищого рангу: про спільні дії проти Мусульманського Світу, переднім краєм якого ставала територія, підвладна гетьманові Дорошенку. На часі був союз Речі Посполитої з Москвою, а відтак — союз і з іншими християнськими державами. Перед загрозою з боку бусурман конфлікти між самими християнськими народами мусили відійти на другий план.

Наступний крок було зроблено восени 1667 року, після того, як у вересні Дорошенко на чолі 24 тисяч козаків, кількох десятків тисяч татар і, головне, значного корпусу турецьких яничар почав наступ проти польського війська коронного гетьмана Яна Собєського. Ця загроза примусила Москву й Річ Посполиту прийняти так звану «Союзну постанову», згідно з якою обидві країни офіційно зобов’язувалися діяти спільно проти Туреччини та Криму.

Підписання Андрусівського миру викликало серед значної частини козацтва негативну реакцію, а в гетьмана Дорошенка навіть стався інфаркт. Хоча він повинен був усвідомлювати, що дві могутні держави не будуть й надалі дивитися крізь пальці на загравання з бусурманами; до того ж, козацьких гетьманів часто-густо в Москві і Варшаві вважали за ставлеників кримського хана. Восени 1667 р. Москва з Варшавою уклали «Союзну постанову». Здавалося, обидва гетьмани України, Петро Дорошенко, а надто лівобережний гетьман Іван Брюховецький — яко правовірні християни приєднаються до антимусульманського союзу. Ба, ні, обидва козацькі вожді наввипередки почали домагатися протекторату Туреччини. У січні 1668 року Дорошенко скликав у Чигирині старшинську раду. Козацька еліта підтримала його ідею, і Правобережний гетьман почав переговори з емісарами Османської імперії. Турки пообіцяли допомогу у завоюванні земель по той бік Дніпра.

Не забарився і Брюховецький. Зламавши присягу православному цареві, він заявив на старшинській раді у Гадячі, що московський цар зрадив (в чому?!) козаків, і єдиний вихід — шукати підтримки Туреччини, себто — підтримки невірних. Цікаво зазначити, що ні один, ані другий гетьман не завдали собі клопоту поцікавитися: пристане, чи ні, православний народ до союзу з бусурманами.

Закінчення читайте на наступній стор. «Україна Inkognita»