Під час редакційної поїздки до Чернігова журналісти «Дня» мали дуже приємну можливість ще раз помилуватися розмаїттям та оригінальністю стилів древніх храмів, а також привілей слухати історичні екскурси духовенства, науковців та представників адміністрації міста. Один із найбільш відомих, особливих і надзвичайно гарних храмів не тільки Чернігова, але й всієї давньої Київської Русі — П’ятницька церква, з якою нас познайомили протоієрей Мирон (Баран), настоятель цього храму, секретар Чернігівської єпархії УПЦ КП та ієромонах о. Феодосій. Розповідає о. Мирон:

«Названа церква в честь Параскеви-П’ятниці, жінки, яка проповідувала християнство язичницьким народам в перші століття н.е. і положила своє життя на вівтар віри в Iсуса Христа. (Відзначимо, що слово «П’ятниця» грецькою мовою — «Параскева».)

П’ятницька церква — діюча церква УПЦ КП. Вже десять років тут відбуваються богослужіння. Перш, ніж завести гостей до церкви, хочу показати цікаву деталь на стіні — викладений цеглою хрест, датований кінцем ХII століття. Ця частина церкви не була зруйнована ні під час монголо-татарської навали ХIII ст., ні в ХХ столітті. Коли видатний архітектор і археолог Петро Барановський відновлював храм після Другої світової війни, то з Iсторичного музею прийшов учений і каже «Ось десь тут повинен бути хрест, який є на старовинних кресленнях церкви, хоча його не видно». Цей хрест, викладений під час зведення церкви на рубежі ХII—ХIII століть, таки знайшли. У давнину церква мала колись два входи: через один входили чоловіки, через другий — жінки.

Храм подібний фортеці — дуже товсті стіни, вікна-бійниці, масивні колони. Iснує старовинна розповідь (правда чи легенда?) про те, що коли монголо-татари вже захопили місто Чернігів, залишилася стояти одна П’ятницька церква, в якій заперлися і оборонялися ченці, жінки, діти. Попри всі атаки, загарбники ніяк не могли її взяти, і більша частина завойовників пішла вже на Київ. Потім закінчилися останні запаси хліба та води й захисники-ченці піднялися у верхню частину храму і викинулися на списи кочівників».

Чернігівський храм Параскеви-П’ятниці відрізняється стрімкою видовженою композицією — храм динамічно «злітає» вгору. Прямокутні стіни плавно переходять у барабан, який спирається на арки, що піднімаються одна над одною наче хвилі. Будівля однаково органічно сприймається з усіх боків, демонструє рідкісну рівновагу і стрункість форм. Архітектура храму дає вченим підстави припускати, що його зводив відомий за літописами зодчий Петро Мілонег. (Київський зодчий кінця XII — поч.. XIII ст. Збудував (1199 — 1200) на березі Дніпра, під Видубицьким монастирем кам’яну підпірну стіну, якою захоплювалися сучасники, вважаючи її чудом архітектури; є докази, що Мілонег спорудив також храм св. Василя в Овручі.)

Наведемо одне цікаве, хоча й не доведене припущення, пов’язане з П’ятницькою церквою. Iснує гіпотеза, що її збудовано волею та коштом князя Iгоря — того самого князя, якому приписують авторство «Слова о полку Iгоревім». Художню досконалість «Слова» не можна пояснити випадковістю чи винятковим даруванням його автора — вона, безумовно, породжена високою загальною культурою Чернігово-Сіверської землі, про яку яскраво свідчить і Параскева-П’ятниця. З її начебто б легкими (але такими масивними) червоними стінами, витонченими пучковими пілястрами, невеликими апсидами, вузькими віконцями, арками-закомарами, орнаментальними мережками (частина орнаменту безнадійно загинула). Здається ймовірним, що Iгор звів П’ятницький храм в пам’ять про свою щасливу втечу з половецького полону.

Параскева-П’ятниця зведена віддалік від чернігівських монастирів і соборів, на міському Торгу того часу. Можливо, що це була свого роду подяка князя (Iгоря?) місцевому купецтву, яке допомогло йому матеріально. Згадаємо, що в ті самі роки Iгор їде до храму святої богородиці Пирогощі, яка також стояла на київському Торгу.

Звернемо увагу на те, що всього через два століття після Хрещення Київської Русі — П’ятницька церква архітектурно аж ніяк не є копією храмів старовинної Візантії. Хто бував у Греції та Стамбулі-Константинополі, мабуть звернув увагу на загалом одноманітну і приземлену архітектуру православних храмів візантійської доби. Тоді як чимало християнських храмів Київської Русі, створених місцевими та грецькими майстрами, їхня архітектура та мозаїка говорять мовою новою і мудрою, символізують відрив від землі, побуту, темряви. Саме така П’ятницька церква.

Ця церква була не єдиним кам’яним храмом тих часів — вони активно зводилися у Києві, Новгороді, Чернігові та «стольних градах» інших князівств аж до навали степовиків ХIII ст. Згадаємо хоча б Софію Київську, Кирилівську церкву, церкву Богородиці Пирогощі. До речі, в ті часи західна Європа ще не переживала «буму» будівництва храмів. Так, наприклад, в Парижі було тільки дві кам’яні, відновлені після давнього норманського набігу церкви — Сан Жермен де Пре і Сан Жермен л’Оксерруа, а також височів недобудований, у будівничих лісах, собор Паризької Богоматері.

У подальшій долі П’ятницької церкви переплелося трагічне і щасливе: вона служила головним монастирським храмом, католицьким костьолом, парафіяльною церквою, складом. Численні надбудови і прибудови суттєво змінили її вигляд, позбавивши чи не основного — спрямування вверх, в небо. Але так щасливо трапилося, що саме ці блюзнірські прибудови своєю цеглою і штукатуркою захистили древні стіни, плінфу від руйнування сонцем, дощами, вітрами і морозами і, не в останню чергу, людьми.

Видатна пам’ятка домонгольської епохи була майже повністю зруйнована в часи Другої світової війни, однак обережна реставрація повернула церкві вигляд, близький, як думає багато спеціалістів, до первісного.

Російський академік Рибаков пише, що корені культу напівхристиянської-напівязичницької Параскєви-П’ятниці сягають доісторичних вірувань наших предків у богиню Макош — єдине жіноче божество праслов’янського пантеону. Вона була покровителькою джерел, колодязів, священної земної вологи. Пізніше, вже після хрещення Русі, Макош стала також божеством домашнього щастя і родючості, покровителькою полів і худоби, жіночого рукоділля і торгівлі. За дуже давніми народними звичаями, в п’ятницю не можна ні прясти, ні орати — аби не запилити матінку-П’ятницю і не засмітити їй пилом очі. Але багато є на землі нечесних жінок, які шиють і прядуть у присвячені Параскеві дні. Через що вона, бідна, ходить по селах уся сколота голками і веретенами.

У церкві св. Параскеви-П’ятниці журналісти познайомилися із цікавою творчою особистістю — Iванком Бараном, сином отця настоятеля храму. Йому йде дев’ятий рік, і він навчається у 2-му класі чернігівського ліцею, вчиться також грати на скрипці. З трьохрічного віку Iванко укладає вірші, а недавно почав писати казки — історії, у яких фігурують люди, звірі і фантастичні істоти. Цього року видавництво «Ярославів вал» видало збірочку творів Iванка Барана «Ранок барвінковий». Дозволимо собі закінчити цей невеликий нарис віршем Iванка: