Важкий і довгий шлях основоположника чернецтва в Давній Русі
23 липня православна церква відзначає День пам’яті преподобного Антонія Печерського, видатного державного та церковного діяча, одного з перших українських святих, основоположника чернецтва на теренах Давньоруської держави.
Народився Антоній (у миру Антіпа) 983 року на берегах Дніпра, у великому на той час сіверському місті Любечі. Літописи не донесли до нас відомостей про його дитячі та молоді роки. Знаємо тільки, що іще юнаком Антоній на схилі однієї з любецьких гір, поблизу від болота Кораблища, викопав печеру, де й оселився. Пізніше на цьому місці існував любецький Антоніївський монастир. Іще й сьогодні там можна побачити печеру св. Антонія, де раз на рік, у липні, правиться Служба Божа, на яку з навколишніх сіл, навіть із Білорусі, сходиться безліч людей. Це був перший, найдавніший печерний монастир у Давній Русі. Він із перервами проіснував до 1786 року і був ліквідований за наказом російської імператриці Катерини II.
У молоді роки Антоній помандрував до Греції, де в одній із тамтешніх монастирських обителей в Афоні прийняв постриг і став ченцем. Його духовним наставником був ігумен Євсігменського монастиря Феоктист, відомий на той час церковний діяч.
1013 року Антоній, отримавши благословення ігумена Феоктиста, повернувся на батьківщину, оселившись у Києві, на дніпровських схилах, у Варязькій печері, де колись, за легендою, переховувалися варязькі розбійники. Це було за князювання Володимира Великого. Однак після смерті князя, 1015 року, в державі почалася смута. Один із синів Володимира, туровський князь Святополк, якого прозвали в народі Окаянним, захопив Київ, убивши своїх братів, князів Бориса та Гліба. Антонію, як соратнику та однодумцю князя Володимира, довелося покинути Київ і повернутися до Афонського монастиря.
Лише 1028 року, за князювання великого князя Ярослава Мудрого, Антоній остаточно оселився на Київських горах. Він викопав собі нову печеру поруч із печерою ігумена Іларіона і став там жити. До Антонієвої печери почали сходитися ченці, і невдовзі там було тісно. На прохання Антонія, князь віддав ченцям усю гору.
Скоро чутки про монастир та його ігумена, котрий нікому не відмовляв у допомозі або пораді, облетіли всю Україну-Русь. Декотрі із прочан під впливом Антонія теж приймали постриг і ставали ченцями. Так було започатковано Києво-Печерський монастир, майбутню Лавру, оплот православ’я в нашій землі.
Із часом монастир та його ігумен набули нечуваного авторитету як серед простих людей, так і серед заможних верств. Слово Антонія часто важило більше, аніж слово князя як у внутрішніх, так і в міждержавних справах, хоч Антоній і не мав будь- якої, навіть формальної влади. Він часто суперечив великому князю Ізяславу, особливо в майнових питаннях та щодо прийняття постригу заможними киянами, і завжди вмів наполягти на своєму. До того ж Ізяславова жінка була прихильницею Антонія.
Згодом Антоній, який полюбляв самотність, пішов зі спільної печери і на схилі гори викопав собі іншу печеру, яка дала початок Ближнім печерам Києво-Печерської лаври. За Антонія монастир став центром просвіти та літописання, в ньому перекладалися та переписувалися ченцями книги багатьох іноземних авторів. Успенський собор Києво-Печерського монастиря, який почали споруджувати 1073 року, став перлиною давньої київської архітектури. Печерський чернець-агіограф Нестор своїми творами — «Повість минулих літ», «Житіє Феодосія Печерського», «Читання про погублені душі Бориса та Гліба» прославляв рідну землю, закликав князів до єднання.
Поразка київського великого князя Ізяслава в битві з половцями на річці Альта 1068 року, тимчасове князювання в Києві Всеслава та поразка повстання киян 1069 року змусили Антонія того ж року покинути Київ та шукати притулку в чернігівського князя Святослава Ярославовича, в чернігівському Єлецькому монастирі. Того ж 1069 року Антоній у Чернігові на схилі Болдиних гір викопав собі печеру, де й оселився. Згодом князь Святослав на тому місці збудував церкву пророка Іллі. Нині довжина досліджених чернігівських печер становить близько 315 метрів, найдавніший ярус міститься на глибині 12 метрів од поверхні, а висота найбільшої печери, підземної церкви Антонія та Феодосія, становить 8,4 метра.
До речі, за легендою, Дальні печери Києво-Печерської лаври, чернігівського Єлецького монастиря та любецька Антонієва печера в давнину були з’єднані підземним ходом завдовжки понад 200 кілометрів. Цей підземний хід був нібито такий великий, що в ньому могли вільно роз’їхатися два вози, запряжені кіньми.
Розповідають, що в середині 60-х років нашого століття діти на березі Десни, біля Чернігова, знайшли розмите водою провалля. Воно вело до підземного ходу, підлога, стіни та стеля якого були обкладені цеглою незвичної форми і який був завширшки понад 5 метрів та був заввишки майже 3 метри. Діти злякались іти далеко тим ходом і розповіли про нього дорослим. Опісля провалля залили бетоном, і слід його загубився. Тож ця легенда про велетенський підземний хід, зважаючи на існування тисячокілометрових Змієвих валів, збудованих приблизно в ті ж часи, теж може мати реальні підстави.
Київський великий князь Ізяслав умовив-таки Антонія повернутися в Київ, звідки той уже ніколи не виїздив. Це відбулося 1072 року. Після повернення ігумен продовжував справу князів Володимира та Ярослава щодо запровадження християнства, розбудовував монастир, де ще 1062 року поставив першу дерев’яну церкву. Кам’яні ж будови монастиря почав зводити ігумен Феодосій, соратник і наступник Антонія після смерті останнього, яка сталася 7 травня 1073 року. Згодом перші ігумени Києво-Печерської лаври були проголошені святими. Похований св. Антоній, який прожив довге життя (майже 90 років), у Дальніх печерах заснованого ним Києво-Печерського монастиря.
Неодноразово намагалися відкрити поховання св. Антонія, але щоразу невдало. За свідченням істориків Милорадовича та Кальнофойського, «...когда Москали захотели взять из гроба мощи святого, то святой, по воле Божьей, раз прогнал огнем, чего й теперь єсть знаки, а в другой — водою».
Незважаючи на своє затворництво, преподобний Антоній ніколи не відмовляв людям, які приходили навіть за тисячі кілометрів, у допомозі, благословляв і лікував їх. Слава про його благодіяння поширилася по всій Давній Русі.
