«Весь світ — театр, а люди в ньому — актори». А також глядачі

А ще нещодавно театр і його актори посідали неабияке місце у нашому житті. Для багатьох це була єдина нагода побачити сміливих і шляхетних людей, людей громадського обов’язку й честі (згідно з ролями). Там гарні люди розмовляли гарною літературною мовою, мали гарні манери. Кожна прем’єра ставала мало не історичною подією, а талановиті актори сприймалися майже як пророки, принаймі як дуже визначні особистості.

Причиною такої ролі театру було, мабуть, те, що за радянських часів сцена політична мало приваблювала загал. Адже важливі події відбувалися тоді не на сцені, а поза кадром чи за лаштунками. А саме на кону було мало цікавого. П’єси ставили без подій, без «інтриги й діалектики», а всі ролі грали нудні, старі, часто бридкі й заїкуваті актори. Лише випадково там можна було побачити те, що англійці називають «бульдоги під килимом» — незрозумілі коливання, приглушене ричання, а потім з-під килима викидали мертвого бульдога. Невтаємниченим, тобто більшості, ці вистави були нецікавими.

І ось легкий рух руки Головного режисера — і старий сірий суспільний театр розсипався. Могутній прожектор вмить перетворив все таємне на явне для всіх, освітив найтемніші кутки гігантської сцени. Фантасмагорія сьогоденних політичних подій перевершує будь-які театральні сюжети, а на сцені життя з’явилися актори найрізноманітніших амплуа, відомих із часів античного театру. Тут є розбещені Боги, ходульні герої, злодії (побільшості нешляхетні), одноокі пірати, безсилі резонери, а найбільше тут містерів «Х» та перевертнів. Не забути б ще античний хор, який коментує події та в унісон лементує над ними. Цей хор складаємо ми з вами, шановний читачу.

За останні десять років на сцені життя було зіграно чимало незабутніх вистав, геніальних епізодів та відверто грубих фарсів. Згадаємо хоча б такі драматичні шедеври, як сцени усунення від влади Михайла Горбачова Борисом Єльциним, які ЦТ транслювало на весь Союз. Або перелицьовану «Іліаду» Гомера — Троянську війну з приводу прийняття Конституції України, де серед діючих осіб був, як годиться, і троянський кінь. Про нещодавній парламентський серіал із перетягуванням канату зайве й нагадувати, його ще довго пам’ятатимуть шанувальники водевілів. Щодо російської сцени, то там досі царює Володимир Жириновський; підозрюю, що промови для нього пише не хто інший, як Михайло Жванецький. У будь-якому разі політик Жириновський значно потіснив незрівнянного Жванецького. Перший актор наших східних сусідів набув, уперше в історії російського театру, світової слави. Кілька його етюдів роками не сходять із західних телеекранів. Так, постійною заставкою розділу «Без коментаря» програми Euronews є сцена, де Єльцин і Зюганов завзято танцюють циганочку. Останнім шедевром був музичний етюд в азійському стилі під назвою «Японський барабан».

І так сталося, що театр професійний не витримав конкуренції з театром життя і помітно занепав. Бо не здужав стати навіть блідою тінню того драматизованого буття, що вирує поза його стінами. Які вистави грають сьогодні на наших сценах? Найчастіше водевілі та адаптовану — начебто до вимог сучасного глядача — класику. У найкращому випадку — це сміливі але надто абстрактні, надто далекі від життя у плоті й крові експерименти. Досі не знайшлося бажаючих (чи здатних?) перенести хоча б частку незрівнянного балагану нашої реальності з його колізіями, героями, масками і парадоксами на професійну сцену. Тому театр відсунуто кудись на задній план суспільної сцени, завалено старими обшарпаними декораціями. А жерці Мельпомени втратили всю свою магічну ауру, своє миле серцю театрала шаманство. А шкода. Дуже.