Вогнище християнської віри

Коли прислухатися до підляських старожилів, яким не менше 80 років, а інколи й під 100, можна почути легенди й розповіді, в яких віками зберiгав народ перед чужими зазiханнями свої духовнi орiєнтири. Такою живою пам’яткою є до сьогоднішнього дня поширена і на Підляшші приказка «Язик до Києва заведе!». Вона особливо важлива, адже україномовні мешканці регіону, який вже довгий час перебуває у межах Польщі, відзначаються інколи низькою національною свідомістю, через що особливо наражені на відірвання від предківського кореня. До того ж, вживання місцевим духовенством росiйської мови в церковних проповiдях й архiтектура багатьох пiдляських православних храмів, саме тоді побудованих або перебудованих у російському «казенному стилі», можуть давати привiд до твердження, що православ’я, будучи основою почуття окремішності від сусідів, веде початок на наших землях з Москви. Досить, однак, вчитатися в iсторичнi документи, вслухатися в народнi перекази, щоб переконатися, що духовним вогнищем, iскри з якого запалювали християнську вiру над Бугом i Нарвою, був Київ.

Відомо, що найбiльша духовна святиня Києва та всієї України-Русі — це Печерська лавра, заснована чернцями Антонiєм i Феодосiєм у ХI ст. Її братію скоро оповив ореол чудес, що й породило серед віруючих міцне переконання про особливу святiсть монастиря, адже кожний в ньому похований, хоч би й був грiшним, спасеться завдяки молитвам святих Антонiя i Феодосiя. Тому, хоч занепадав Київ, який зі столиці величезної імперії, якою став при Володимирові Великому і Ярославові Мудрому, у ХV ст. перетворився на адмiнiстративний центр одного з воєводств Великого князiвства Литовського (але «і Руського»), значення i слава Печерської лаври не слабли. Православнi аристократи пiдтримували монастир прижиттєвими дарами i заповiтними записами, сподіваючись на вiчне спасiння. Так, князь Федiр Сангушко, українізований нащадок великого князя литовського Ольгерда, який володiв маєтками на Волинi й Пiдляшшi, пишучи у 1547 р. свою «духівницю» (заповiт), наказував, щоб поховати його тiло в соборi Успення Богородицi у Печерському монастирi, поруч предкiв, та призначив 50 кiп грошів та золотий ланцюг на оздоблення Печерської iкони Богородицi. Iнший, споріднений з Сангушком, волинський магнат, Михайло Богуш Боговитинович, також власник декількох пiдляських маєтностей, так само прагнув до вічного спочинку у Печерському монастирi та відписував йому чималі грошовi суми.

Велике значення у духовному житті наших предків мав «Києво-Печерський Патерик» —створений на початку ХIII ст. збiрник оповiдань про заснування монастиря та його перших ченцiв. Постійно переписуваний, а з XVII ст. передрукований, між іншим, у Лаврській друкарні, патерик поширювався по всiй Українi у великiй кiлькостi примірників, підтримуючи славу Печерського монастиря та переконання про його особливе мiсце у православнiй Слов’янщинi. Отже, й не дивно, що притягав він до себе великi маси богомольцiв з цiлої України, та і з-поза її меж, якi йшли й розпитували про дорогу, а згодом «записали» свій досвід у приповідці, що «Язик до Києва заведе!».

Ця мудрість була близька і серцям підляшан, які свої мандрівки, що втомлювали тіло, але омолоджували душу, відбували аж до Першої свiтової вiйни. «Кому не відоме, — писав у 1882 році дописувач «Холмсько-Варшавського єпархіального вісника», який підписався «Селянин Більського повіту», — величезне значення наших релігійних центрів у житті народу взагалі, а особливо в житті нашого простонароддя. Заснування цих центрів, як відомо, в більшості випадків, належить великим подвижникам Руської землі, які всім своїм життям уособлювали відомий ідеал християнина-ченця. Народ не забув про них протягом віків, звик навідувати місця, прославлені подвигами його християнських героїв». До паломництва спонукували й справи чисто побутові, тобто надія на зцілення від недуг чи вирішення проблеми подружнього життя.

На самому Підляшші великою славою втішалися чудотворні ікони у селах Старий Корнин (ікона була вивезена під час утiкання 1915 року у Росію й там загинула) та Годишів (зараз тут римсько- католицький санктуарій), меншою мірою у Більську. Саме відвіданням цих місць задовольнялася основна маса прочан. Натомість на прощі до Почаєва, а особливо до Києва (за тисячу кілометрів!) наважувалися, як підкреслював цитований вище «селянин», «тільки окремі енергійні особистості». Хоч-бо розвиток залізниць, а особливо перша артерія «залізної дороги», яку у 1898 році прокладено через Більськ, об’єднали його саме з Києвом, що відкрило можливість швидкої та легкої подорожі, але небагато підляшан могло собі дозволити таку вигоду.

«Зі співчуттям іноді дивишся, — читаємо у путівнику по святих місцях Києва (1877 р.), — на цих поклонників, до краю втомлених дорогою, напружуючих остаток сил, щоб швидше дійти до Києва, серед сонячної спеки, по гарячому піску. Але для них цей труд легкий, адже обітувалися перенести це все, щоб тільки побувати в святому місті і поклонитися його святиням. Сам вид цього міста в душах благочестивих поклонників породжує благодатне відчуття. Багато хто, навіть побувши тут коротко, не може залишити його без скорботи і жалю, і час, проведений у Києві, вважає найщасливішими хвилинами свого життя».

У мiжвоєнний перiод, коли дорогу до Києва вiдрiзав державний польсько-совєтський кордон, православні прочани з Пiдляшшя завершували свої паломництва у волинському Почаєві, а коли й вiн опинився за кордоном, проведеним у 1944 році по «лінії Керзона», роль головного духовного осередка не лише для Підляшшя, але й для загалу православних, що проживали у межах Польщі, перейняла Свята Гора Грабарка.

«— Тут в нас то нема такого великого празника окрiм Грабарки, — розповідала мені Марiя Мiсiюк (1909 р.н.) із села Видово бiля Бiльська, в якому народився й мій батько. — Але за царя на Грабарку нiхто ще вiд нас не ходив, не було чутки. Було таких кiлькох чоловіків з Видова, що до Києва ходили пiшки, вже вони давно повмирали. Офiровувалися i так iшли, найбiльш весною, бо далеко йти. Iван Бiлокозович навiть кiлька разiв ходив, iконки приносив. А до Почаївської лаври то не знаю чи ходили, того не пам’ятаю. Ми то вже їздили, за Пiлсудського (тобто у 1930-тих роках. — Ю.Г. ) я й сама була. В Почаєвi така краса...»

Коли й сьогодні перейдемо шляхом пiдляських церков i послухаємо розповiді, почуємо, що шляхами помiж Нарвою й Бугом та Днiпром мандрували не лише прочани до Києва, але й печерськi ченцi, котрі шукали в пiдляських нетрях спасiння вiд татарського нашестя, яке звалилося в першiй половинi ХIII ст. На їх шляху мали знайтися згадана вже Свята Гора Грабарка, а також село Кленики, містечко Нарва (над однойменною рікою) та урочище Криночка у Біловезькій пущі.

Свята Гора Грабарка, яку у польських ЗМІ зараз модно називати «православною Ченстоховою» (монастир на Ясній горі у цьому місті — це найбільша католицька святиня у Польщі, що виникла після перевезення сюди у XIV ст. чудотворної ікони Богородиці, забраної із замкової церкви в українському місті Белзі), в мiсцевiй традицiї тiсно пов’язана як з Києво-Печерською лаврою, так і з епохою Галицько-Волинської Русi. Як записано в «Галицько-Волинському лiтописi», у розташованому на березі Бугу підляському городі Мельнику була у ХIII ст. чудотворна iкона Спасителя, перед якою в 1258 р. молився король Данило Романович (Галицький): «I помолився Богу святому, Спасу Ізбавителю, — а це iкона, яка є у городi Мельницi в церквi святої Богородицi i нинi стоїть у великiй честi, — і дав йому обiтницю Данило-король прикрасою оздобити її».

Свята Гора Грабарка та інші місця Підляшшя, освячені вiрою й переказами давньої традицiї, є ще одним доказом, що в кожнiй мiсцевостi, де проживає український народ, можна знайти щось таке, що збагачує нашу уяву про рiдне минуле. А традицiя, iсторична пам’ять є для кожної громади тим, чим для окремої людини її автобiографiя. I хоч багато з неї втрачено, бо зараз виникла прiрва помiж поколiннями дiдiв i онукiв, але немало ще збереглося слiдiв наших дiдiв-прадiдiв, також і тих, про котрі щойно йшлося, якi залишили вони, крокуючи до святих мiсць України...