Воля, засвідчена справами

Засадничні, базові поняття історичної теорії та політичної практики занадто часто стають «жертвою» безсоромної демагогії, спекуляції та підміни суті справи. І все, що стосується нації, народу, національної ідеї, національного інтересу, — на превеликий жаль, не становить тут винятку. Занадто часто добросовісний пошук істини заступається в цій сфері політично мотивованим «жонглюванням» та шаманськими воланнями, розрахованими на іраціонально налаштований натовп; занадто часто святі слова «нація» та «народ» піддавалися істеричному, лжепафосному звеличуванню або ж цинічному приниженню, хамському обпльовуванню. Аби вийти з цього зачарованого кола крайнощів, схоже, достатньо застосувати вельми простий рецепт: називати речі своїми іменами, ставитися до власної нації, власного народу без ідеалізації й без брутальної зверхності (ким є людина, яка «звільняється» від рідного народу? Центром Всесвіту — звісно, лише для себе особисто? А на якій, власне, підставі?). І головне — думати, збагнути, що таке народ і що таке нація (в політичному, історичному, етнічному та духовному сенсі цих слів) у минулому, теперішньому та майбутньому.

Серед учених української діаспори ХХ ст., чиї творчі здобутки можуть допомогти в пошуках воістину непростої відповіді на це запитання, одним із перших слід назвати Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984), історика, есеїста, філософа, громадського діяча, професора Інституту українських студій при Університеті Альберти (Канада), науковця вражаючої ерудиції, інтелектуальної чесності, дисципліни думки й широти поглядів (і в той же час переконаного українського націонал-патріота, вихованого, зауважмо, на цінностях європейської демократії). Коло дослідницьких інтересів науковця було неозорим — історія української політичної думки ХІХ—ХХ століть (Михайло Драгоманов, В’ячеслав Липинський, Іван Франко, Іполіт Терлецький, Василь Каразін); козацька історія та козацьке бароко; польсько-українські відносини XVII—XX століть; українсько-єврейські відносини; український національний рух та національне відродження кінця ХІХ — початку ХХ століття; русифікаторська політика царського уряду Росії та кремлівської верхівки в історичній ретроспективі... Лисяка-Рудницького, блискучого майстра коротких історичних есе (він віддавав перевагу саме цьому жанрові перед грубезними історичними монографіями), цікавило, здавалося, геть усе — аж до давніх цивілізацій Китаю та сучасної американської культури. І, може, саме тому він усе життя чудово розумів виняткову важливість фахових історичних розшуків із проблематики розвитку, походження, занепаду й перетворення націй та народів (передовсім, зрозуміло, йому ішлося про український народ).

Серед величезної кількості наукових розвідок Івана Павловича Лисяка-Рудницького, присвячених питанням націотворення, варто зупинитися на двох есе — «Формування українського народу й нації» (методологічні зауваги; надруковано в газеті «Українські вісті», Новий Ульм, Німеччина, у березні 1951 року) та «Україна між Сходом і Заходом» (журнал «Листи до приятелів», 1966, кн. 11—12). Логічність викладу, недогматичність думки, творчий підхід до аналізу складних, навмисно спотворених або малодосліджених аспектів історичного шляху, що його пройшов український народ — з давніх-давен й по сьогодні, — робить ці твори І. Лисяка-Рудницького актуальними і сьогодні. Найбільшу увагу, як нам уявляється, варто приділити передусім першому есе.

Однією з головних думок, яка червоною ниткою проходить через усе творче життя Лисяка-Рудницького, був аналіз українського минулого як частини західного інтелектуального розвитку. Ось чому проблематика вітчизняної історії — і давньої, і новітньої — завжди розглядається ним крізь призму політичного, духовного та економічного досвіду європейських країн. Це повною мірою стосується і цікавих для нас двох есе вченого. Науковця насамперед хвилювало формування новітньої української нації з оцінкою соціальних, політичних та інтелектуальних факторів, які визначили цей процес. Його метою було зрозуміти — для себе й для інших — процес утворення українського народу та нашої нації з використанням справді об’єктивного інструментарію, не вдаючись ні до «чорних», ані до «рожевих» скелець в окулярах.

Отже, з самого початку наслідуючи приклад мудрих давніх греків (Аристотель), І. Лисяк-Рудницький дає визначення термінів та понять, про які, власне, йдеться. «Під «народом» слід розуміти одиницю етнічну, під «нацією» — одиницю політичну», — підкреслює автор есе (і, схоже, саме ця думка є для нього відправною). «Народи постали й жили продовж довгих століть, деколи навіть тисячоліть, хоча ніхто про це свідомо й не «старався». Те, що творить народ, це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких, як походження, мова, побут, своєрідний певний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (простірно й часово) «народній характер» — пише І. Лисяк-Рудницький, відзначаючи у цьому зв’язку, що «у противагу приналежності до зоологічної породи приналежність до народу зумовлена не тільки народженням (як біологічним фактом), а й — передусім — вихованням (отже, фактом соціально-культурно-духовного порядку)». І все ж елемент «несвідомого» тут є. «Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів», — підкреслює історик. На думку Лисяка-Рудницького, саме ідея «суспільного договору» — класичний витвір політичної думки XVIII століття — «досить влучно передає внутрішню суть існування нації, де точка тяжіння лежить у волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами й виконувати обов’язки. Це мав на увазі французький мислитель (Ернест Ренан. — І.С.), що сказав: «Нація — це повсякденний плебісцит», — стверджує Лисяк-Рудницький. І далі робить з цього жорсткий, проте цілком логічно обѓрунтований висновок: «Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії «моя хата скраю» — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів». Цікаво, що написав би Лисяк-Рудницький про Україну 2010 року? Чи побачив би існування нації?

Отож, основна думка автора є цілком ясною (і не втратила актуальності з 1951 року): «Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західних мовах (французькій, англійській) слово «нація» вживають як синонім «держави». Що ж до факту чужинецького завоювання, то він сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом». І далі український історик ставить собі й читачам принципово важливе запитання: «Яке співвідношення народу й нації? Всупереч поширеним у Східній Європі поглядам доводиться з цілковитою рішучістю підкреслити, що ці два явища не покриваються. Не тільки з давнішої історії, а й із сучасності можна навести велике число емпіричних доказів, що є нації, які складаються з кількох народів, як і народи, що розпадаються на кілька націй» (Лисяк-Рудницький наводить далі приклади з історії та сьогодення Великої Британії, Франції та Швейцарії). До речі, цікавим є наступне зауваження автора: «Оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність (однорідність. — І.С.) для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння і уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу».

Ще винятково важлива проблема: яким є час історичного існування народів і націй? Коли, внаслідок чого вони гинуть, зникають? Відповідь Лисяка-Рудницького: «Вже не треба багато додати, щоб витлумачити релятивно меншу (в порівнянні з народами) життєву силу націй. Щоб нація вмерла, зовсім не треба фізичної загибелі того етнічного масиву, що творить її підложжя. Вистачає, щоб у колективі загасла воля бути окремим політичним суб’єктом. Як ми вже казали вище, чужинецьке завоювання само собою ще не означає смерті нації. Але воно може до цього призвести. Перша можливість цього: винищення всієї провідної верстви, що є носієм політичного хотіння нації. Приклад: турецьке завоювання балканських слов’ян. Інша можливість: добровільна капітуляція даної провідної верстви, прийняття нею якоїсь нової, чужої національно-державної ідеології; в цих випадках можна говорити про самогубство нації. Нарешті, всяке ослаблення того «свідомого напруження», що творить саму суть існування нації, неминуче тягне за собою її занепад, декаданс». Грізне застереження нам, сьогоднішнім!

Але якою є відповідь Лисяка-Рудницького на основну проблему, що, власне, аналізується: як і коли відбувалось формування українського народу та української нації? Основоположна теза тут така: «процес формування української нації практично охоплює всю нашу історію». Історик відзначає: «Дослідники, здається, сьогодні згідні в тому, щоб антів, що про них говорять візантійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині I тисячоліття н.е. У всякому разі, історія українського народу виявляє від передісторичних часів аж до наших днів подиву гідну тяглість (континуїтет). Цієї тяглості бракує в історії української нації. Ми згадували вже, що нації постали пізніше, як народи. Україна щодо цього не становить винятку. Початків формування української нації треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто небагато століть після формування українського народнього (етнічного) колективу. Але нація, що викристалізовувалася в Галицько-Волинському королівстві та Великому князівстві Литовському, загибає після Люблінської унії. Вдруге бачимо це явище в нашій історії на переломі XVIII та XIX століть, після ліквідації решток автономних установ козацької України. Себто українська нація вже двічі вмирала й двічі відроджувалася наново. Це явище у світовій історії не зовсім відокремлене, але в такій гостроті проблема «смерті нації», мабуть, ніде інде не виступала».

Причину того, що «українська історіографія не запримітила як слід цієї проблеми, ані не присвятила її висвітленню належної уваги», І. Лисяк-Рудницький вбачає в тому, що домінував «народницький підхід» у тлумаченні історії: «єдність історії українського народу не дозволяє нашим дослідникам бачити як слід заламання й перериви в історії України як нації». Адже, як вказує автор, «ніякий безсторонній дослідник не може заперечити, що через 200 років після Хмельниччини, в половині ХІХ ст., Україна була знову тільки «етнографічною масою»! Відрубність українства в XIX ст. позначувалася майже виключно в етнічних прикметах народної гущі, без ніякої активної національної свідомості мас. Освічені прошарки суспільства — дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції — стояли на платформі російської державно-національної та культурно-національної приналежності. Навіть так звані українофіли — що, до речі, становили дрібну меншість серед тодішньої інтелігенції — розуміли українство лиш як регіональну різновидність у рамках усеросійщини. Особливість — і трагізм — українського історичного процесу виявляються з цілковитою гостротою, коли порівняти його, для контрасту, з розвитком таких націй, як Англія і Франція», — резюмує Іван Лисяк-Рудницький.

Йдеться про послідовність, наступність, певну «безперервність» в історії зазначених країн, вказує український вчений. Натомість, «коли тепер знову повернемося д о українського світу, відразу побачимо всю різницю: нема прямого помосту між Україною короля Данила Галицького та гетьмана Хмельницького, між Україною Мазепи та Петлюри. Здобутки та традиції перших не могли прямою лінією перейти до останніх. Доводилося починати «наново». Ось тут лежить головна причина хронічної політичної недозрілості українського суспільства, його інфантильності та примітивізму». Сказано достатньо різко, але хіба це не та різкість і прямота, що йдуть від ображеного гострого почуття любові до рідної країни? Читання творів Лисяка-Рудницького — дуже добрі ліки від нашої застарілої хвороби, яка, здається, може колись погубити українців: непогамованого прагнення вихваляти самих себе, свою історію, «славних гетьманів» (далеко не всі з них були такими), справжні та уявні перемоги...

Чи не є це зворотною стороною, своєрідною похідною від того комплексу меншовартості, що вже завдав нашому народу такої величезної шкоди?

Аж ніяк не претендуючи на те, що його погляди є істиною в останній інстанції, Лисяк-Рудницький коротко виокремлює маловивчені та дискусійні питання, які мусять надалі привертати увагу дослідників української національної історії. Ось лише деякі з них.

1. «Як пояснити двократну асиміляцію наших історичних провідних верств у чужих національних колективах (маються на увазі Росія та Польща. — І.С.)? Демагогія про «зраду панів» не дає задовільної відповіді...»

2. «Як пояснити протилежний феномен: двократне відродження нації, що її світ уже вважав на остаточно померлу? Як відомо, польська й російська опінія в різні епохи були щиро переконані, що Україна («руські землі Речі Посполитої», «Малоросія») остаточно асимільована, політично й культурно, Польщею чи Росією. В чому таємнича сила українського Фенікса, що відроджується з попелу?»

3. «Який був справжній національний характер Київської Русі? Як відомо, російська наука й широка громадська опінія трактує, немов річ зовсім самозрозумілу, Київську Русь як першу фазу російської історії; слідом за росіянами цю тезу приймає безкритично й західний світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися».

Наукова спадщина Івана Лисяка-Рудницького ще недостатньою мірою відома в українських інтелектуальних колах, ще не здобула тієї високої оцінки, на яку вона по праву заслуговує. А між іншим, цей історик, бувши глибоким аналітиком, володів і неабияким прогностичним даром; так, ще 1970 року він передбачив неминучий розвал СРСР й унезалежнення України, обѓрунтувавши це так: «Досвід історії свідчить, що уряд, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, від яких виводить свою легітимність, не може протривати довго. Що протриває, звичайно, це Росія, яка є і залишається однією з найбільших націй на землі. Та в нинішню епоху краху колоніальних імперій СРСР є анахронізмом. Лише тоді, коли ленінське гасло «самовизначення націй аж до відокремлення» перестане бути обманом, Україна і Росія зможуть жити як добрі сусіди».

Отже, багато ідей Лисяка-Рудницького залишаються для нас своєрідними «листами у майбутнє».