«Втрачений рай»
На початку місяця частина наших громадян відзначала траурну (тільки для них) дату — 46 роковини від часу смерті Йосипа Сталіна. Його згадували здебільшого ті, молодість яких припала на страшні воєнні й повоєнні роки. Як не парадоксально, але саме ці люди жили тоді так бідно і голодно, у таких принизливих умовах, як можна жити тільки у велетенському концтаборі. Причин цього багато, вони відомі. Важливо нагадати, що головною була не повоєнна розруха, а уперта закладка фундаменту світової комуністичної імперії — палі цього фундаменту забивалися на всіх континентах. У жертву ж пануванню над світом, як відомо, можна принести кого й що завгодно.
Не знаю, як кого, але в тій епосі мене найбільше вражає — вже ретроспективно — інше. Те всеохоплююче ідеологічно-інформаційне середовище, у якому, як у повітрі, всі ми жили і за межі впливу якого здужали визирнути тільки нечисленні ясні голови (я до них не належала). Важко уявити більш довершену, продуману й щільну систему, яка б не лише відгороджувала мільйони людей від світу, а ще й переконувала їх у нашій неперевершеній вищості. Сьогодні чуємо багато розмов про різні психотропні засоби «деструктивних сект», про «печатку» ідентифікаційних кодів тощо. То все іграшки у порівнянні з тим зомбуванням, яке мало місце за залізною завісою. Як глибоко копали, як тонко слідкували за начебто незначними деталями, за найменшим «гвинтиком», яким був кожен з нас! Дрібниць тут не було. Вся Система — то витвір колективного комуністичного генія, який заслуговує принаймні на запис у Книгу рекордів Гіннесса. Щоб проілюструвати густоту того сита, через яке просіювали все, що траплялося на будь-якому рівні, наведу два простих, зовсім не драматичних, приклади зі свого тодішнього життя.
До науково-дослідного інституту, де я працювала, приїхали американські вчені (не часто, але таке траплялося). Інститут довго готувався до цієї екстраординарної події — ремонт, «марафет», нові лабораторні халати; навіть замінили дещо із застарілого обладнання. Гостей водив інститутом сам директор-академік, великий натовп експертів «вішав на вуха американців локшину». Вони були уважні, зацікавлені, усміхнені. А потім я дещо прочитала в американському журналі, який дивом отримував наш інститут. Це була стаття одного із гостей, присвячена візитові до нас. Виявилося, що гості побачили все — застаріле на кілька десятиріч обладнання для експериментів, невідповідність кількості наукових працівників тій продукції, яку вони видавали, низький рівень наукових результатів. Помітили також «локшину», яку автор статті описав вельми гумористично. Я показала часопис своєму керівникові — просто так, як курйоз чи жарт. Тому однак було не до жартів. Схопив часопис і червоний, як рак, побіг з ним до директора. Що там було, не знаю; часопис з бібліотеки терміново «конфіскували» й передали в сейфи Першого відділу. Мене, також терміново, викликали в той же відділ, де я дала підписку про «нерозповсюдження даних, які паплюжать радянську науку». Зрозуміло, Система ретельно турбувалася про те, щоб якомога менше людей користувалися іноземними часописами та іншою літературою. Для цього в школах та вузах іноземні мови вивчали за відповідними методиками, які, вочевидь, були частиною «залізної завіси».
Зовсім інша мізансцена. Я з друзями відпочивала на Кавказі. І якось на привалі високо в горах, біля багаття, що тліло, під великими, наче яблука, зорями ми з двома давніми товаришами цілу ніч обговорювали «світові проблеми». Говорили про все й усе, що думали, — кого мали боятися в цьому місці? А пізніше, вже вдома, один із співбесідників розповів мені (потім я зрозуміла, як складно йому було наважитися на цю розмову), що після приїзду з відпустки його викликали в компетентні органи і попросили підтвердити «факт» — деякі думки, висловлювання, якими я ділилася під тими кавказькими зорями. Він шляхетно попередив мене і дуже вчасно. А відповісти на запитання «Хто?» було, на жаль, вельми просто — нас було лише троє.
Отак ми й жили тоді — в середині неперевершено-досконалої інформаційної системи, де навіть засніжені гори підслуховували. Хтось згадує це із задоволенням?
