«Винищувальні акції»: пам’ять двох народів (Закінчення)

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 92—93

Ніхто з учасників семінару не висловив сумнівів щодо кількості жертв голоду. Ніхто не запропонував знайти інше пояснення наявним документам у тій послідовності, в якій вони приймалися, хоч у черговий раз пролунала заява щодо документальної незабезпеченості тверджень про вилучення всієї їжі. Як кваліфікувати цю каральну операцію? Немає потреби виявляти мотиви Сталіна, засвідчувати чи заперечувати наміри вождя за допомогою терору голодом попередити соціальний вибух або піднесення національно-визвольної боротьби. Сталося те, що сталося, і мотиви не мають значення. Те, що сталося, мусить мати назву. У законі, прийнятому Верховною Радою України в 2006 році, назва є: геноцид.

Не секрет, що розпад Радянського Союзу став неприємним сюрпризом для багатьох його громадян не тільки в Казахстані. Не треба втішатися результатами грудневого референдуму 1991 року, на які вплинув серпневий путч, адже навесні того року був подібний референдум з іншими результатами. Переважна більшість громадян України не ототожнює радянську владу з окупаційною, але далеко не всі можуть собі уявити, що вищі керівники ВКП(б) — КПРС були здатні за цієї влади приймати страхітливі рішення і надійно замасковувати їх як від суспільства, так і від решти компартійно-радянської еліти. Тому рішення покарати смертю мільйони українських селян за їх небажання працювати без матеріальної винагороди просто не укладається у свідомості тих, хто бачив радянську владу тільки в її лібералізованому вигляді — від М.Хрущова до М.Горбачова.

Це те, що можна назвати емоційним несприйняттям Голодомору як геноциду. Та вагомішим є інший бік справи, що пов’язується не з емоціями, а із знанням, точніше — з відсутністю знання. Здається, ніхто ще не ставив питання, як загальносоюзний голод і його перетворення в деяких регіонах на Голодомор вписуються в той процес, який звично називається соціалістичним будівництвом. Ніхто не замислювався, чому Й.Сталін у січні 1933 року прийняв два протилежні за змістом рішення. Одне з них відкривало перспективу подолання загальносоюзного голоду за межами 1933 року, а друге стало причиною Голодомору з набагато більшою кількістю жертв.

На «соціалістичне будівництво» треба дивитися стереоскопічно: як на процес модернізації, здійснюваний шляхом максимальної централізації матеріальних та людських ресурсів, і як на процес створення штучного суспільства, в якому тільки й була можливою така централізація ресурсів. Обриси такого суспільства уперше з’явилися в 1848 році у «Маніфесті Комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енгельса. Основоположники марксизму не замислювалися, як функціонуватиме комуністичне суспільство, але були твердо упевнені, що комунізм несумісний з приватною власністю, товарно-грошовими відносинами і ринком. У 1891 році Енгельс опублікував працю вже покійного Маркса, з якої випливало, що комунізм мусить бути поділений за ознакою розподілу матеріальних благ на дві фази, перша з яких (розподіл по труду) була названа популярним серед соціал-демократів терміном «соціалізм», а друга (розподіл за потребами) — власне «комунізм». За ознакою виробництва благ соціалізм і комунізм у Маркса були тотожні: в обох фазах вимагалося позбутися приватної власності, товарно-грошових відносин і ринку. Цю обставину мало хто усвідомлює, хоч марксизм-ленінізм був мало не релігією.

Більшовики з ентузіазмом почали будувати комунізм, який гарантував їм максимальну централізацію ресурсів, перш за все — на створення 5-мільйонної Червоної армії. Проте вони відразу наштовхнулися на опір селянства. Селяни опиралися продовольчій розкладці як збройним шляхом, так і цілком стихійним, але небезпечним для Кремля саботажем. У перший рік розкладки державі ще вдалося вилучити максимум врожаю для своїх потреб, але наступного року селяни вже обмежували виробництво власними потребами, залишаючи місто без хліба. Коли ж держава силоміць забирала хліб другого року розкладки, щоб нагодувати армію і місто, в селі починався голод. Напередодні третього року розкладки В.Ленін припинив будівництво комунізму й перейшов в економічних відносинах з селянством на нормальні, тобто податкові засади, коли виробник знав, який відсоток майбутнього врожаю він мусить віддати, а все інше залишиться в його власності.

Сталінський штурм так само призвів до господарського колапсу й загальносоюзного голоду. Тому Сталін змушений був перейти в січні 1933 року на податкові засади у відносинах з селянством і оголосив соціалізмом те, що встиг створити за першу п’ятирічку (новобудови й колгоспи). Ліквідація товарно-грошових відносин і залишків вільного ринку в економічних відносинах між містом і селом була відкладена на «світле майбутнє», тобто на другу фазу комунізму, коли розподіл матеріальних благ мусив здійснюватися за потребами.

Із сказаного випливає, що Голодомор не був, на відміну від загальносоюзного голоду, безпосереднім наслідком комуністичного будівництва. Можна тільки здогадуватися, чому Сталін застосував, за його власними словами, «сокрушительный удар» саме по селянству основних регіонів товарного землеробства — України, Північного Кавказу і, судячи з того, що розповідав на семінарі В. Кондрашин, Нижнього Поволжя. У Нижньо-Волзькому краї теж діяла надзвичайна хлібозаготівельна комісія, цей регіон теж був заблокований.

Сталін, як засвідчує С. Віткрофт у передмові до спільної з Р. Девісом монографії, тільки один раз вжив слово «голод» стосовно початку 1930-х рр., та й то не публічно, а у спілкуванні з членами політбюро ЦК ВКП(б). Говорячи про підсумки збиральної кампанії 1931 року, він відзначив у листі членам політбюро від 18 червня 1932 року, що в Україні «ряд урожайних районів опинився у стані розорення і голоду». За моїми спостереженнями, це твердження Віткрофта відповідає дійсності, я теж не можу навести іншого випадку. Все колосальне листування по темі голоду початку 1930-х рр. між партійними, радянськими і чекістськими органами відбувалося через «особые папки» (термін не має відповідника в українській мові, так само як термін «чекіст», «особіст»). Про голод можна було писати у листуванні зі специфічним статусом, але вголос вимовляти це слово нікому не дозволялося. Інерція, як усім відомо, зберігалася до грудня 1987 року.

Виходить так, що в документації Сталіна ми не знайдемо причин застосування «сокрушительного удара», тобто вилучення на строк у кілька тижнів у селянських садибах наявного продовольства з наступною допомогою держави хлібом цим самим селянам, але у порядку підготування села до весняної сівби. Однак сталінські мотиви піддаються реконструкції, коли вивчати контекст, збираючи всю мозаїку поодиноких фактів. Зупинятися на цьому я тут не буду. «День» надрукував немало моїх статей на цю тему, які потім увійшли в книжку «Почему ОН НАС уничтожал. Сталин и украинский Голодомор», що вийшла у 2007 році в «Бібліотеці газети «День». Книжка є також у румунському й вірменському перекладах, а в Інтернеті — російською й англійською мовами.

Отже, маємо емоційне несприйняття Голодомору як геноциду, а також нерозуміння критичної ситуації, в якій перебувала сталінська команда, коли вона створювала незнаний досі соціально-економічний лад. Цей лад не виникав органічним шляхом, а був породженням людської фантазії. Тому його будівництво здійснювалося методом проб і помилок. Велетенська країна, яка стала об’єктом комуністичного експерименту, потрапляла в кризи, з яких треба було виходити, застосовуючи не тільки пропагандистську перспективу «світлого майбутнього», а й силові методи, іноді — в страхітливих масштабах і формах.

Характеризуючи сталінську команду, С. Віткрофт у передмові до російського видання книжки «Роки голоду» зазначав: «Речь идет не об организаторах умышленного голода, а об отчаявшихся и ожесточившихся людях, пытавшихся бороться с кризисом» (стор. 16). Коли вже знаємо, що ці люди, а точніше — нелюди організували в українських регіонах повільну, в муках смерть мільйонів жінок, дітей, людей похилого віку, щоб зберегти своє місце під сонцем, відсторонений академізм цієї фрази вражає. Можна погодитися тільки з тим, що ніхто в Кремлі не прагнув організувати голод. Коли ж такий голод став фактом як закономірний наслідок продрозкладки (у 1921 році такий самий наслідок був замаскований небаченою посухою в південних губерніях України, на Північному Кавказі й у Поволжі), то з економічною кризою та її політичними наслідками Сталін розгорнув боротьбу усіма можливими засобами: і ревізією уявлень про соціалізм, і терором голодом. Адже на кону була його посада генерального секретаря ЦК. Заява «Ответить сокрушительным ударом!» прозвучала 27 листопада 1932 року на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і президії Центральної контрольної комісії ВКП(б). Цей синкліт розглядав і оцінював поведінку деяких відповідальних партійних працівників, які звинувачували генсека в тому, що він веде країну у помилковому напрямі. Той Сталін, який перебував над критикою, з’явився тільки після Великого голоду й Великого терору з мільйонними жертвами, після Великої Вітчизняної війни, в якій полягло через його вину до 30 мільйонів радянських людей. На початку 1930-х рр. Сталін підпорядкував собі верхівки партійної, радянської й чекістської вертикалей влади, але не всю партію і не весь радянський народ. Щоб зберегти своє становище на вершинах влади, він готовий був пожертвувати життями мільйонів.

Однак є ще одна причина невизнання геноцидної природи українського Голодомору. Основна, як я думаю. Виступаючи на міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: причини і наслідки», яка відбулася в Києві у вересні 1993 року і була скликана у зв’язку з 60-річчям цієї трагедії, Леонід Кравчук проголосив: «Я цілком погоджуюся з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії». Відтоді — і надовго, аж до появи в Україні четвертого президента українсько-російські відносини постійно ускладнювалися проблемою Голодомору-геноциду.

Л.Кравчука можна зрозуміти: він хотів захистити свою країну від «інтеграційних» зусиль політичного керівництва Російської Федерації, яке бажало відродити Радянський Союз у іншій формі. Цілком очевидно, однак, що до організації Голодомору була причетна зовсім невелика купка людей з найближчого оточення генсека, а весь могутній партійно-радянський апарат використовувався, послуговуючись чекістським жаргоном, «втемну». Розлючені до нестями політики, історики і архівісти стали на захист доброго імені Росії, але поставили себе в незручне становище, коли всупереч очевидним фактам почали стверджувати, що масові репресії радянської влади здійснювалися тільки за соціальною, і в жодному разі — не за національною ознакою. У книжці «Роки голоду» С.Віткрофт процитував заяву керівника Росархіву В.Козлова, який у книжці кольорових ксерокопій, що згадувалася вище, вказав: «Не обнаружен ни один документ, подтверждающий концепцию «голодомор-геноцид» на Украине, или хотя бы намек в документах на этнические мотивы случившегося, в том числе на Украине. Абсолютно весь массив документов свидетельствует о том, что главным врагом советской власти в то время был враг не по этническому признаку, а по признаку классовому».

Коментуючи цю заяву, Віткрофт від свого імені та імені співавтора зазначив: «В ходе нашей работы мы, как и В.П. Козлов, не нашли свидетельств того, что советская власть осуществляла программу геноцида против Украины (стор. 12)». Тут знову повторюється думка про те, що перед очима вождів ВКП(б) стояла «програма геноциду», а не програма побудови комунізму, затверджена VIII з’їздом РКП(б) 1919 року, і не плани модернізації країни, які були необхідною умовою для поширення комунізму у всесвітньому масштабі.

Нарешті, не останню роль у неусвідомлені Голодомору геноцидом відіграє словосполучення «український Голокост». Уперше воно з’явилося як назва книжки Василя Гришка про Голодомор, яка побачила світ в Нью-Йорку і Торонто 1978 року. Професор Києво-Могилянської академії Юрій Мицик видав у Києві за 2003—2013 рр. чудову 9-томну колекцію свідчень тих, хто вижив, але під назвою «Український голокост 1932—1933». Голокост визнано в світі як геноцид, і деякі з тих, хто бажає такого визнання для Голодомору, вважають, що образна назва сприятиме цьому. Однак ті, хто використовує таке словосполучення, повинні усвідомити його небезпеку. По-перше, ми не маємо морального права використовувати це поняття в його переносному значенні. Українським Голокостом є знищення 1,6 млн євреїв на території України під час Другої світової війни. По-друге, ототожнення Голодомору з Голокостом рівнозначне твердженню про те, що українців у Радянському Союзі переслідували так, як євреїв в нацистській Німеччині. Іншими словами, влада їх знищувала або ув’язнювала там і тоді, де і коли вони з’являлися. Кожний, однак, розуміє абсурдність такого твердження. Каральну акцію Сталіна проти українського селянства треба розглядати як терор голодом, а не як етнічну чистку. До речі, етнічна чистка завжди відбувається на користь якого-небудь народу, і в цьому випадку виною за Голодомор мусять обтяжуватися росіяни.

Джеймс Мейс першим з науковців заявив, що сталінський терор в Україні спрямовувався не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави, яка народилася під час розпаду Російської імперії і пережила свою власну загибель, відродившись у вигляді радянської державності. Формула про знищення голодом українців як громадян нації-держави, а не етнічної групи (todestroythemaspoliticalfactorandasasocialorganism) була сформульована ним на першій науковій конференції по голоду 1932—1933 рр., що відбулася в Монреалі (Канада) 1983 року.

ВИСНОВКИ

Голод 1932—1933 рр. мав місце в усіх регіонах Радянського Союзу, але тільки в трьох він переріс в голодомор.

В Україні і на Кубані Голодомор було викликано каральною акцією. Сталін оголосив про намір завдати «сокрушительный удар» (без пояснення його змісту), щоб подолати «куркульський саботаж», але таке пояснення не відповідало дійсності. Водночас він вже збирався подолати «саботаж» елементарним економічним заходом — заміною продрозкладки податком, тобто запровадженням матеріальної заінтересованості селян у вирощуванні і збереженні урожаю. Для каральної акції слід шукати інші мотиви. Якщо укласти розрізнені факти в єдине ціле, то можна зрозуміти, що акція мусила попередити повстання голодуючого населення. Та незалежно від мотивів скоєного злочину його потрібно кваліфікувати як геноцид.

Натомість в Казахстані переростання голоду в голодомор відбулося у казахів в рамках, передбачених програмою РКП(б) 1919 року соціально-економічних перетворень. Внаслідок насильницької колективізації, знищення найбільш заможних господарств, седентаризації і безрозмірних м’ясозаготівель було знищено традиційна структура казахського аулу, а поголів’я всіх видів худоби скоротилося вдесятеро. Позбавлені худоби казахи почали гинути від голоду або покидати батьківщину. Незважаючи на відсутність у влади спеціальних намірів знищити певну частину казахів, трагічні події 1931—1933 рр. слід кваліфікувати як геноцид. Адже важливий сам факт нищення етносу в мільйонних масштабах шляхом позбавлення їжі. З таким визначенням Ашаршилику погодилася переважна частина учасників семінару.

На кого слід покласти відповідальність за геноцид? У випадку з Казахстаном — на програму РКП(б) 1919 року і керівників партійної, радянської і чекістської гілок влади, які здійснювали її. Сучасна Росія може не тривожитися з цього приводу. Вона має найбільші порівняно з національними республіками колишнього СРСР заслуги в поваленні компартійно-радянського ладу. Та й повалити цей лад виявилося зовсім просто. Він захитався і впав під вагою власних нерозв’язних проблем.

У випадку з Україною і Кубанню, де мала місце злочинна акція, не пов’язана безпосередньо з комуністичним штурмом 1929—1933 рр., мусить бути визначено коло причетних до неї осіб. Зробити це досить просто, тому що акція здійснювалася під маскувальним прикриттям зимових хлібозаготівель. До акції мусили бути причетні ті в компартійно-радянському керівництві, хто зимою 1932—1933 рр. твердив про колосальні запаси хліба, прихованого селянами в таємних коморах і ямах. З 1929 року керівництво ОДПУ почало створювати методами тиску і заохочення щільну мережу сексотів (секретных сотрудников) та інформаторів, у тому числі в сільській місцевості. Відряджаючи в Україну особливо уповноваженого ОДПУ В.Балицького, Сталін поставив перед ним завдання організувати показове виявлення прихованого хліба. Хоч чекісти та їхня мережа помічників не знайшли в грудні 1932 року запасів хліба в розмірах, які могли б являти інтерес для держави, Сталін розгорнув обшукову кампанію, в ході якої у селян конфісковувалося все продовольство.

В групу тих, хто керував акцією, входили, крім самого Сталіна, секретарі ЦК ВКП(б) Л.Каганович і П.Постишев, голова Раднаркому СРСР В.Молотов, а також В.Балицький і повноважний представник ОДПУ по Північному Кавказу Є.Євдокимов. Ці кати українського народу, за винятком Кагановича і Молотова, було знищено самим Сталіним, який не бажав залишати слідів.

На цьому семінарі я краще, ніж раніше, зрозумів тих моїх опонентів, які заперечують геноцидну природу масових вбивств шляхом позбавлення їжі. Хотілося б, щоб опоненти і, насамперед, — С.Віткрофт, якого казахи не випадково запросили в Назарбаєв Університеті, провели власне розслідування аргументів на користь кваліфікації таких вбивств як геноциду. Цілком можливо, що вони візьмуть наведені в цій статті аргументи до уваги і вплинуть на політиків, які використовують трагічні сторінки історії своїх народів у власних цілях. Зрозуміло, тільки на таких політиків, яким байдуже, що історики говоритимуть про вождя всіх народів і корифея всіх наук.