Як влада «розчавила» суспільство

Науковці доволі довго погоджувались з тим, що основні колізії історичного процесу — демократизація або кривава тиранія, зубожіння або процвітання, занепад нації або ж її прогрес — залежить від того, які саме сили домінують у той чи інший час у трикутнику «держава — суспільство — особа» (мало не «зачарованому трикутнику»). Саме взаємодія складових цього трикутника (або держава стає над суспільством і над особою, з різною мірою жорстокості придушуючи їх, або, навпаки, суспільство і кожна конкретна особа спільно контролюють державу) вирішальною мірою визначає ступінь «людського розвитку» країни у ХХІ столітті, її цивілізованість.

Саме такий підхід дозволяє спробувати підібрати наукові ключі не лише до гострих соціально-політичних проблем сьогодення, а й до кривавих катастроф та трагедій ХХ століття. Україну ці трагедії не просто не обійшли стороною — наша Батьківщина випила їх «гірку чашу» сповна (дуже стримано кажучи). Ось чому публікація двотомника історичних нарисів — жанр вельми своєрідний і плідний, синтез «чистої» науки та широко доступної публіцистики — під промовистою назвою «Взаємовідносини держави, суспільства й особи під час створення радянського ладу в Україні. 1917 — 1938 рр.» не повинна залишитися поза увагою нашої читацької спільноти. Бо в цьому двотомнику (відповідно 770 та 812 сторінок у першій та другій книжці), підготовленому великою групою науковців Інституту історії України НАН України (голова редколегії видання академік НАН України В.А. Смолій, автори розділів — д. і. н. С.В. Кульчицький, к. і. н. Г.Г. Єфименко, к. і. н. В.Ю. Васильєв, д. і. н. О.М. Мовчан, д. і. н. С.Р. Лях, д. і. н. Л.Д. Якубова, д. і. н. О.Л. Рябченко, д. і. н. В.І. Марочко) запропонована науково обгрунтована концепція відповіді на фундаментальне запитання: як стало можливим утвердження сталінської тиранії в Україні? Як стали можливими такі жахливі події, як Голодомор 1932 — 1933 років та Великий Терор 1937 — 1938 рр.? Слід зазначити, що перед нами — не академічний фоліант, не величезна книга документів, а збірка історичних нарисів, що яскраво відтворюють час.

Концептуальну відповідь на поставлене запитання дають нам уже назви розділів пропонованого «двокнижжя», починаючи з першого тому: «Початок поглинення суспільства «державою-комуною». 1917 — 1928 рр. (тут йдеться, зокрема й про марксистський підхід до взаємин держави та суспільства, про радянську державу-комуну в її взаємовідносинах із суспільством та про державу і суспільство на першому етапі більшовицьких перетворень»)  — отже, суспільство було поглинене (підкорене, розчавлене) унікальною більшовицькою «державою-комуною»! Як це сталося, на які соціальні верстви спиралися більшовики, які методи, від найлютішої репресій до витонченої демагогії, маніпулятивної пропаганди вони при цьому застосовували — про це йдеться не лише в цьому розділі (автор — д. і. н. С.В. Кульчицький), а й, власне, в усьому двотомнику.

Далі розглядається створення соціально-економічного фундаменту для держави-комуни (д. і. н. С.В. Кульчицький); тут аналізуються, зокрема, такі проблеми: відновлення комуністичного будівництва; «держава-комуна» в капіталістичному оточенні; сталінська диктатура; економічна катастрофа; терор голодом; голодомор; «стабілізація» колгоспного ладу; підсумки сталінського штурму в промисловості; державний терор як метод політичної стабілізації. В наступному розділі (к. і. н. Г.Г. Єфименко) йдеться про еволюцію української радянської державності. Окремий великий розділ (к. і. н. В.Ю. Васильєв) присвячено взаємовідносинам між Кремлем та більшовицьким керівництвом України.

У другому томі видання досліджуються взаємини більшовицької держави та робітничого класу в Україні (д. і. н. О.М. Мовчан), стосунки селянства і влади (д. і. н. С.Р. Лях), національних меншин України і влади (д. і. н. О.Л. Рябченко), і, нарешті, така цікава, зовсім недостатньо висвітлена проблема, як «колишні люди» в соціально-класовій структурі українського суспільства (д. і. н. В.І. Марочко) — маються на увазі підприємці, землевласники-поміщики, «петлюрівці», «куркулі», вчителі, лікарі, інші представники старої української інтелігенції... Про їхню трагічну долю йдеться в цьому заключному розділі двотомника.

У передмові до видання академік НАН України Валерій Смолій пише: «Колектив науковців, який підготував ці історичні нариси, зосереджував зусилля на аналізі відносин, що склалися між державою, суспільством і особою в процесі побудови ладу, який вожді більшовиків назвали соціалізмом... Обраний зріз проблеми дозволяє аналізувати історичну реальність одночасно на рівні макро- і мікрогруп, а також використовувати методи історичної антропології, щоб простежити вплив комуністичного будівництва на долю однієї, окремо взятої людини».

ВИДАЧА ПРОДОВОЛЬСТВА КОЛГОСПНИКАМ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ, 1931 РІК

«Сила і слабкість радянського ладу — наголошує Валерій Смолій — однаковою мірою породжувалися страхом людини перед всюдисущою державою. Страх, який постійно підтримувався масовими репресіями, відчувався кожним громадянином, незважаючи на його місце в соціальній ієрархії або посадову вагу — аж до члена політбюро ЦК КП(б)У. Коли ХХ з’їзд КПРС засудив практику масових репресій, стабільність радянської політичної системи істотно зменшилася, тим часом, як економічна ефективність планово-директивного господарювання постійно залишалася вкрай незадовільною. Радянський лад виявився нездатним адекватно відповідати на виклики постіндустріальної доби. Тому він був уражений системною кризою, яка на рубежі 1980 — 1990-х рр. перейшла в режим саморуйнування».

Завдання двотомника академік Валерій Смолій визначив так: «Авторський колектив цих нарисів постійно дотримується пізнавального фокусу, досліджуючи діалог, який завжди існував, незважаючи на репресії або конфлікт між владою та суспільством. Автори прагнули подавати матеріал взаємовідносин соціуму та влади з максимальним урахуванням їх багатовимірності та плинності, не втрачаючи за анонімними структурами та механізмами влади основний предмет дослідження — Людину». І справді, незважаючи на те, що в обох книжках є потужна документально-джерельна база (документи часу, численні газетні публікації, ухвали партійних, радянських, профспілкових комітетів, листування як відомих «політичних» людей доби, так і «пересічних» громадян, спогади, щоденники, звіти ГПУ-НКВД, донесення «стукачів» тощо) — цей «насичений розчин» двотомника не заважає, а навпаки, сприяє тому, що перед читачем видання постає рельєфний, яскравий образ Часу. І Людини в ньому. Наведемо деякі приклади.

Згадуючи 1930-ті рр., відомий український письменник Володимир Малик записав: «Що за час був! Що за люди — як звірі дикі! Що за політика людожерська! Жили всі  як скорпіони в банці. Навіть добрі, інтелігенті люди ховали всі свої добрі почуття під кору крижаної байдужості. Страх за життя, за кусень хліба скував душі і серця. Лише відчайдушні не боялися висловити співчуття «отверженному», та й то таємно, наодинці. Як я його пережив — той час! Страшний і ганебний період нашої історії. І всюди, і в усьому — Сталін, Сталін, Сталін... Прокляте ім’я!»

Як пережили страшний і ганебний час... Двотомник дає вражаючі розповіді очевидців трагедії Доби. Хтось залишався в пекельних умовах Людиною, а хтось ламався. По-новому досліджується проблема формування системи «стукачів» («сексотів») у СРСР 1920 — 1930-х років, без чого сталінська тиранія не могла б так глибоко проникнути в усі пори суспільства. Ось свідчення Олексія Кейса, 1912 р. народження, з хутору Дружківського району Донецької області (відтворено з матеріалів комісії конгресу США, організованої за ініціативою Джеймса Мейса): «Як радянська влада робила агентуру? Бо ж кожна людина була під надзором. Із кого вони робили тих агентів? Хто же ті агенти? Вони зі своїх ворогів робили агентів. Це тільки в Радянському Союзі, ніде в світі такого немає. Оце як вони знають, що ви ворог його, радянської влади, то вони з вас роблять агента. Наприклад, так. Вони бачать, що ви є неблагонадійний чоловік. Але ви маєте двох дітей, жінку, гарно живете, батько, матір. Гарна родина, живете гарно. Вони вас заарештовують. Без жодного права і без жодного прецеденту. Потримали там тиждень, і дали вам там перцю гарно, щоб ви відчули, що ви є в страшній неволі. А потім вас викликають і кажуть: от ми знаєм, що ти є ворог радянської влади. Ми знаєм, що ти радянську владу не любиш... Но мы знаем, что ты человек, из которого можно сделать и хорошего человека. Мы знаем, что ты имеешь хороших детей, свою жену, і от, так вот выбирай: свобода, воля или Сибирь. — Значить, або те, або те. Хочеш жити з жінкою, з дітьми, з матір’ю, з батьком, то «иди к нам работать. А нет, мы на тебя имеем». Показують отаку стопу матеріалів, що ти є ворог народу, й ми тебе запровадим там, де Макар телят не пас.

Чоловік у розпачі. Він не зна, що робить. Він нічого не завинив, але ж у нього ж діти вдома, жінка, розумієте? А йому грозять, що його заберуть у Сибір і на вічну каторгу, розумієте? І він плаче, ридає. Він каже: «Ну, добре, ну що ви хочете від мене, я вам все зроблю, все. Я йду до вас».  — Ну, мы тебе ничего такого — мы  тебе поручим только смотреть за тем, за тем, за тем, и все. — Знаєте? І вони роблять з нього агента. Навіть з куркулів, навіть з ненадійних людей. Вони беруть от таким способом його. Але вони попереджають, що, гляди ж, ти мусиш бути чесним агентом, бо як ми тебе, сукин син, зловимо, то буде тобі біда. Тоді що вони роблять? Ось уявіть собі вечоринки. Хтось справляв уродини. І там 20 душ людей. Вони вже знають, що там є. І вони якомусь там поручають провокацію, значить: говори з тим, говори з тим, говори з тим. І в тій компанії люди говорять. А ті тему піднімають. Агенти піднімають тему.

І ось мій брат рідний. Я — агент, а мій брат каже: «Та будь вона проклята, ця радянська влада. Це не є влада, це є бандитизм. Досить нам того». А я агент. І мені на брата говорити якось не випадає. Я взяв промовчав. Думаю — ну, це брат рідний, я промовчу. За два дні мене кличуть: «Ти там був!»

— Був.

— Що там було?

— Та нічого. Та все гуляли, пили, випивали.

— Отакий ти чесний! А твій брат що говорив?

А цей тоді: А-а, значить, там ще хтось був.

Він тоді: «извините, простите, и то так, мой брат говорил отакое и отакое».

— Так от, ми тобі перший раз прощаємо, а надалі — Сибір або розстріл.

І він тоді другий раз не те, що брат, хай рідна мати, батько говорили — він мусить іти докласти. Як він хоче жити, він мусить іти і докласти. І отак вони роблять агентуру».

Можна стверджувати, що оця нехитра розповідь простого українського селянина вартує сотень сторінок наукових викладок істориків і соціологів (хоча в двотомнику це все теж є!) Бо тут схоплена сама суть нещадного ламання, калічення людини тоталітарною машиною. Отакі стосунки в трикутнику «держава — суспільство — особа»...

А ось ще один образ лютої доби. 1932 рік. Працівник Київської області контори Меліотресту Олександр Шкабара розповідає одному доброму знайомому про своє життя, свій настрій: «Живу голодно і взагалі тихо, тільки й думаю про те, щоб втекти з України. Що стосується загального становища, то не бачу жодного виходу з глухого кута, який утворився. Навкруги злидні. Голод, зубожіння широких мас населення і безперервне експериментування на базі багатомільйонної маси живих людських тіл. Схоже на часи фараона, коли за життя починали будувати піраміди на кістках рабів. І тепер будується піраміда соціалізму, жорстоко, з колосальною впертістю і з такою ж безжалісністю до того, що це будівництво йде на живій людській масі. Може бути, коли побудують і якщо побудують, то нащадкам буде добре, а може бути, будівля, як Вавилонська вежа, завалиться, але наше покоління приречене і повинне загинути». Страшні слова (між іншим, це свідчення, що не так мало було тоді людей, які чітко розуміли, що коїться!) А ще страшніше те, що співбесідник Шкабари, якому він довірився, виявився «стукачем», і людина, оголошена «ворогом народу», опинилася у смертельних лабетах «чекістів».

Ось Станіслав Косіор, генеральний секретар ЦК КП(б)У, член Політбюро. На листопадовому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б) він гнівно таврує «агентів польської та німецької розвідки», які є запеклими ворогами Радянської влади, «ворогами нашого народу». Йому аплодують — звичайний ритуальний виступ, Косіор, мабуть, виголошував його сотні разів. Але чи міг придумати керівник українських більшовиків, що за 10 років, знесилений від звірячих катувань, знекровлений, змушений буде підписати зізнання в тому, що є... агентом польської розвідки, точніше, «Польської організації військової»?! Шекспірівський сюжет — тут і відплата, і невблаганна помста історії... Помста, зокрема, і за Голодомор.

Це — буквально дещиця з безлічі «людинознавчих» сюжетів, поєднаних з потужним корпусом документів двотомника. Поєднаних дуже органічного. І в цьому — сила цих історичних нарисів, їх привабливість для читачів.