Єпископ переломних часів

Десь у 1590 р. Кирило захворів. Очевидно, і вік, і напружене життя дали знати про себе. Єпископ вирішив поїхати на лікування в м. Сандомир. Тоді ж він заховав частину свого майна в Острозькому замку. Через якийсь час поширилась чутка, що Кирило помер. Цим скористався староста замку Ждан Боровицький, який привласнив частину єпископського добра: гроші, срібний посуд, бочки з винами, зброю, багатий одяг. Повернувшись із лікування, єпископ поскаржився князю В.-К. Острозькому. Однак Ж. Боровицький користувався довірою в князя. В. К. Острозький вирішив стати на бік старости. Це не могло не призвести до непорозумінь між князем та єпископом. Після цього інциденту в Луцько-Острозького єпископа почалися інші неприємності. Не виключено, що вони були інспіровані тим самим Ж. Боровицьким, який мав чимало знайомих серед високопоставлених волинських шляхтичів. Так, із К. Терлецьким раптом почав конфліктувати луцький староста Олександр Семашко, у віданні якого знаходився Луцький замок. На території останнього була соборна церква св. Іоана Богослова, а також двір Луцько-Острозького єпископа. Семашко почав чинити усілякі каверзи Терлецькому. При вході до замку поставив гайдуків, щоб ті брали з православних мирян та духовних осіб по грошу, а то й по два гроші за вхід до церкви. Луцький староста блюзнірськи збиткувався і над єпископом, і над православними віруючими: влаштовував у храмі танці з музиками, наказував гайдукам стріляти в хрест i баню церкви. Також заборонив ввозити до замку будівельні матеріали, спеціально приготовлені К. Терлецьким для ремонту храму. Окрім того, староста постійно втручався в духовну юрисдикцію єпископа і брав під свій захист священиків, яких той хотів покарати.

У такій ситуації К.Терлецький починає шукати для себе нових покровителів. Тоді він зустрічався з Луцьким католицьким єпископом Бернардом Мацієвським, котрий намовляв його прийняти унію. Сама ідея унії православних із католиками вже тоді набула поширення в суспільних колах України й Білорусі. Навіть В. К. Острозькийсхилявся до цієї ідеї. Знайшла вона помітну підтримку й в оточенні короля Сигізмунда III Вази. Так, до її ревних прихильників належав духівник короля Петро Скарга.

Підтримка К.Терлецьким унії забезпечила б йому покровительство з боку найвищих достойників. У червні 1591 р. на соборі українсько-білоруських ієрархів у м.Бресті була складена перша грамота про унію, яку підписали єпископи К.Терлецький, Гедеон Балабан, Леонтій Пельчицький та Діонісій Збіруйський. У цій грамоті єпископи виявили готовність визнати своїм главою римського папу за умови, що той залишить без змін всі церемонії та обряди православної церкви, а король, у свою чергу, забезпечить певні привілеї єпископам. Ведення цієї справи було доручено саме Кирилу Терлецькому як найавторитетнішому ієрарху.

На відповідь короля довелося чекати довго. Очевидно, Сигізмунда III насторожувала певна сепаратність цих переговорів. Здійснювалися вони без відома тодішнього Київського митрополита Михайла Рогози, а також «некоронованого короля» України В. К. Острозького. На жаль, особисті непорозуміння між князем та К.Терлецьким мали для православної церкви України та й загалом для українців, прикрі наслідки. Самостійно реалізовуючи ідею унії, К. Терлецький протиставив себе В.- К. Острозькому, який з прихильника цієї ідеї зробився її противником. Ні перший, ні другий не зуміли піднятися над особистими амбіціями. Обом не вистачало розуміння того, що при вмілій реалізації ідеї унії Україна могла б отримати значні вигоди й прилучитися до культурного й політичного простору «латинської Європи», яка в той час набирала сили й перетворювалася на світового лідера. Натомість непорозуміння між К.Терлецьким та В.-К. Острозьким щодо унії, які, здавалось би, не були такими й важливими, з часом, у силу різних обставин, переросли в серйозний конфлікт суспільно-релігійного характеру, який розділив Україну.

15 травня 1592 р. Сигізмунд III дав грамоту, в якій писав, що він з радістю прийняв наміри єпископів підпорядкуватися Римському Папі. Він гарантував, що ніхто не відніме в них кафедр і що за ними залишаться всі маєтності, якими вони володіють. Їм також надавалися ті права, які мали католицькі єпископи.

Уже через місяць після цього К. Терлецький, маючи належну підтримку, нарешті примирився з Олександром Семашком. Йому вдалося припинити порушені проти нього судові справи. Єпископ також почав зводити рахунки з тими, хто захопив у нього церковні землі тоді, коли він конфліктував із луцьким старостою. На К. Терлецького посипалися скарги до суду. На основі цих звинувачень вимальовується доволі непривабливий образ єпископа: розбiйник, ґвалтівник. Хоча заради справедливості варто вказати, що не всі звинувачення були доведені в судовому порядку.

Не можна сказати, щоб К.Терлецький особливо переймався справами унії. Для нього більше важила опіка короля, яку він отримав, пообіцявши визнати першість Римського Папи. Сама ж справа унії реально зрушилася з місця, коли Володимирсько-Берестейським єпископом у 1593 р. став Іпатій Потій.

Щодо Терлецького, то до справи унії він підійшов меркантильно, перетворивши її в своєрідну «комерцію». Так, у травні 1594 р. він з’явився у Володимирському міському суді і просив внести в актові книги запис, що відбулося порозуміння між Східною та Західними церквами у визнанні Римського Папи Верховним пастирем, а щоб затвердити це з’єднання і королівська милість вирішив послати до апостольської столиці двох осіб — І. Потія й К. Терлецького. Там же йшлося, що король надав право Луцько-Острозькому владиці закласти одне із єпископських помість для покриття дорожніх витрат. Спираючись на цей дозвіл, К. Терлецький заклав один із таких маєтків Станіславу Кандибі строком на 40 років, взявши з нього велику як на той час суму — двi тисячі золотих. Однак цього виявилося замало. Наступного року король дозволив Кирилу закласти церковні маєтки на 20 років, а на час поїздки до Риму призупинити всі судові справи, що стосувалися його особи. К. Терлецький також випросив у короля повторну грамоту на Луцько-Острозьку єпархію, а, окрім того, ще й отримав від нього в пожиттєве управління Кобринський Спаський монастир зі всіма його маєтками. Всі ці операції (до речі, цілком законні, бо на них був дозвіл короля) значно збагатили К. Терлецького. Тому небезпідставно історик Орест Левицький констатував, що унія сама по собі для нього не була метою, а лише засобом для досягнення особистих цілей.

15 листопада 1595 р. К.Терлецький та І.Потій прибули до Риму. Через два дні єпископи передали папі Клименту VIII «Артикули унії», власне умови з’єднання, а також соборну грамоту, на основі якої вони були делеговані до Риму. 23 грудня у Ватикані відбулося урочисте засідання колегії кардиналів, на якому єпископи вручили папі лист про готовність українсько-білоруських ієрархів перейти під послух римського понтифіка за умови дотримання «Артикулів унії», а також особисто склали католицьке визнання віри. До речі, «Артикули унії» орієнтували на збереження тих традицій, які склалися в православній церкві України та Білорусі.

У березні 1596 р. К. Терлецький та І. Потій поїхали додому. Вони везли з собою листи папи, адресовані королю Сигізмунду III, іншим високим достойникам Речі Посполитої, а також православним ієрархам.

Прибувши в Україну, К. Терлецький вважав свою уніатську місію виконаною. Не можна сказати, щоб він виявляв якісь особливі старання задля насадження унії, на відміну від свого соратника І. Потія. Правда, К. Терлецького звинувачували в тому, що за його наказом був убитий противник унії, луцький священик Стефан Добринський. Ще одним «уніатським епізодом» в біографії Луцько-Острозького єпископа була його боротьба за багатий Жидичинський монастир. Велася вона під приводом того, що т.з. «наречений архімандрит» цього монастиря, Григорій Балабан, не лише не прийняв чернечий постриг, а й відмовився приймати унію. У даному випадку це було не ідейне протистояння, а банальне змагання за церковні маєтності.

Останні роки К. Терлецького не були відзначені помітними подіями. Помер він у травні 1607 р., залишивши після себе багатий спадок, що дістався його родичам. Відчуваючи наближення смерті, єпископ написав «тестамент», тобто духовний заповіт, який був внесений до книг Луцького міського суду. У цьому документі, зокрема, сказано: «...пам’ятаючи важкі гріхи мої, якими Творця й Спасителя завжди ображав єси, прошу Його святої Божої милості, аби... не виконував наді мною грізного й страшного та справедливого присуду свого, але по невимовному милосердю своєму святому, на яке надію покладаю, був милостивий до душі моєї грішної».

У житті К. Терлецького було чимало темних сторін. Та чи можна його вважати «демоном зла», яким він постає на сторінках творів православних полемістів? На фоні багатьох тогочасних православних ієрархів України та Білорусі, які розграбовували церковні маєтки, вели спосіб життя, далекий від моральних норм, а то й взагалі відмовлялися приймати чернечий постриг, Кирило виглядав далеко не найгірше. Не можна йому відмовити в тому, що був він людиною церковною та намагався діяти за канонами.

Звісно, не варто займатися виправданням цієї непростої фігури в нашій історії, але все таки слід чисто по-людськи зрозуміти її, а також об’єктивно, неупереджено оцінити її місце в непростих суспільно-релігійних процесах в Україні кінця ХVI — початку ХVII ст. І якщо ми керуватимемося таким підходом, то, може, трохи краще зрозуміємо своє минуле та й самих себе.