Єпископ Василій Ігор МЕДВIТ: «Під час війни навіть завзяті атеїсти молилися...»

Нещодавно було призначено нового Києво-Вишгородського екзарха — єпископа Василія Ігоря Медвіта. Єпископ Василій люб’язно погодився поділитися з читачами газети «День» своїми поглядами на деякі проблеми церковного життя.

— Прошу, Ваша Превелебносте, розповісти про сучасний стан Києво-Вишгородського екзархату.

— Екзархат охоплює греко-католиків центральних, південних та східних регіонів України. За чисельністю він посідає вельми скромне місце в церкві. До його складу входить 120 парафій та 68 священиків. Точну чисельність вірних обчислити нелегко; вважаємо, що поза межами Західної України їх близько 10 тисяч. У Києві налічуємо 2—3 тисячі вірних та 8 священиків. Нашими парафіянами є переважно західні українці, колись примусово переселені в східні області, або втікачі від репресій та їхні молоді нащадки. Прозелітизмом, тобто «переманюванням» членів інших церков, ми не займаємося, попри постійні звинувачення з боку деяких православних ієрархів. Не маємо ми намірів також перебільшувати чисельність церкви і вважати її членами тих людей, які переповнюють наші храми двічі на рік, у Великі свята.

— Що шановний Владика думає про міжконфесійні та міжцерковні змагання за храми, котрі не вщухають?

— Що я можу сказати? Ситуація складна й ганебна. Нещодавно спостерігав таку картину. Біля сільського храму зібралися дві ворогуючі громади, а між ними — неабиякий загін змопівців. Обидві громади моляться — читають «Отче наш». До цього була бійка, буде бійка, мабуть, і після того, як закінчать молитву. Подумати тільки, що все це відбувається між земляками, односельчанами, більше того — християни йдуть на християн. Дякувати Богу, ми в Східній Україні не маємо таких конфліктів.

— Відомо, що було утворено спільну греко-католицько-православну (УПЦ) комісію для врегулювання храмових проблем. Чи ефективно діє ця комісія?

— Комісію дійсно створено. Більше того, обидві сторони погодилися на тому, щоб для розв’язання конфліктів не звертатися до адміністративних органів, до суду, а все вирішувати між собою. Однак майже за рік її роботи до комісії не було жодного звернення. Виглядає, що начебто все добре, а конфлікти та скарги продовжуються.

Ще один вихід запропонував патріарх Філарет — не битися, не судитися, а будувати, де потрібно, другу церкву. На нинішній час це логічна й добра розв’язка, але я не зовсім погоджуюся з цією пропозицією. Адже друга церква у невеликому селищі закріплює поділ, робить його начебто нормальним. Чи можна тоді говорити про дорогу до єднання церков?

— Ваша Превелебносте, наших читачів турбує питання: чи можливо бути порядною, духовно багатою людиною без віри в Бога?

— Вважаю, що вчинками невіруючої, але порядної людини може керувати альтруїзм — любов до інших людей. Адже церква не має монополії на любов між людьми й не претендує на таку монополію. Тому є люди, що творять добро поза церквою. Хоча я не розумію цього, для мене — це велика таємниця. Тут начебто відсутній головний рушій добра в душі людини — віра в Бога. Бо віруюча людина робить добро тому, що Христос зобов’язує всіх нас до цього. Пояснення, можливо, в тому, що людина створена за образом і подобою Бога і з самого народження закодована на добро. Тому люди невіруючі, творячи добро, можуть стати ближче до Бога, ніж віруючі, у яких немає любові, а є лише слова про любов.

— Чи пов’язана духовність із добробутом людини? Чи не знижує стан нашої економіки духовність суспільства?

— Глибоко переконаний, що більшою загрозою для людських душ є надлишок добробуту, ніж його нестача. Дуже часто надмірні гроші є знаряддям злого, а не доброго. Багатство швидко стає самоціллю в житті людини, тим золотим кумиром, проти якого застерігає Святе Письмо. А бідність — не перешкода для молитви, злуки з Богом. І не буває більшого подиву, ніж милостиня дуже бідної людини.

Впевнений також, що як окрема людина, так і народ найбільше піднесення духовності переживає у трагічні, кризові моменти свого життя чи історії. Під час війни навіть завзяті атеїсти молилися. А подивіться, як мобілізувала всі свої сили Українська церква зразу після Унії; коли повстала загроза самому існуванню православ’я в Україні. Згадайте Петра Могилу, Академію, а ще — вірність церкві підпільних героїв УГКЦ, які віддали життя за віру Христову.

— Чи Ви маєте власні прогнози щодо єднання християн східного обряду і, зокрема, православних церков України?

— Я оптиміст і вірю, що за допомогою Духа Святого найближчим часом відбудеться велике зближення різних християнських церков світу. Впевнений, що в усіх церквах, включно із Російською православною церквою, до влади прийдуть прогресивні освічені ієрархи, які підуть назустріч одне одному. Бо людині притаманне природне прагнення до єдності. У тому, що воно не завжди реалізується, винний безперечно злий дух. Одні не вірять у його існування, інші приписують йому участь у наших повсякденних дрібних справах. Думаю, що диявольський дух найчастіше впливає на загальний стан речей в усьому світі — погіршує його.

Щодо православних, то я, як і багато інших, вважаю, що в Україні має бути єдина православна церква. Але — не державна. Саме тоді вона зможе об’єднати всіх віруючих, незалежно від національності, партійності тощо. Ми виступаємо за єдність українського православ’я ще з власного, так би мовити, інтересу. УГКЦ дуже важко вести нормальний діалог із розколотим православ’ям. Наша церква відкрита для всіх українських православних церков, як канонічних, так і неканонічних, ми всіх вважаємо братами. Однак саме за це нам постійно, з усіх боків дорікають. Навіть до Риму йдуть скарги — за «контакти з неканонічними». І доводиться докладати чималих дипломатичних зусиль просто задля того, щоб зберегти прості нормальні стосунки в себе вдома. Але ще раз скажу — я оптиміст, вірю, що в Україні буде одна канонічна Православна церква.

А нам достатньо зовнішніх дипломатичних проблем. Минулого року в Барі (Італія) греко-католиків уперше запросили взяти участь у переговорах Риму і Москви. До цього наші власні справи обговорювалися без нас. Ще зовсім недавно було навіть таке — якщо на якихось офіційних зборах з’являвся греко-католик, московські православні вставали й демонстративно виходили. Поступово й потроху атмосфера міняється; зараз Московська церква принаймі визнає нас як канонічну частину Римо-католицької церкви. Хоча ми є Церквою свого особливого права, помісною, але в єдності зі Вселенською католицькою церквою.

ДОВIДКА «ДНЯ»

Єпископу Василієві Ігореві Медвіту 50 років. Він народився й виховувався в Перемишлі, в українській родині, в атмосфері українського патріотизму. І хоча тоді в Польщі багато українців приховували свою національність і видавали себе за поляків, батько навчив його ніколи цього не робити. Попри національну свідомість, у родині не було найменших рис шовінізму. Тому майбутній екзарх завжди мав добрі стосунки з поляками та євреями, серед яких ріс. Під час війни його батьки врятували від загибелі єврейську дівчинку, дочку приятеля батька. Переховували її вдома, а іноді — в крипті греко-католицького храму, де священик Василь Гриник обладнав сховище для єврейських дітей. Пізніше батьки єпископа Василія отримали ізраїльську медаль «Праведник серед народів світу».Хлопець рано відчув духовне покликання й попри те, що отримав світську освіту, прийняв схиму, став ченцем. Після того довго вчився у Варшавській духовній академії та в Папському університеті Ватикану. Священиком він став у 35 років, рукоположив його сам Римський Папа Іван-Павло II. Працював у Польщі парохом української греко-католицької громади; потім став протоігуменом Василіанського чину. У 46 років він став єпископом. З кінця 1997 року — у Києві. Живе екзарх фактично на колесах, у транспорті — між Києвом, Львовом, де знаходиться архієпископія УГКЦ, та областями країни. Це його, однак, не переобтяжує, бо має «циганську натуру». Тільки інколи тягне до своєї книгозбірні, яка зберігається вдома, у Львові. Єпископ Василій має численні «позаштатні» зацікавлення; зокрема, дуже шанує класичну музику й має неабияке зібрання італійських опер ХIХ століття. Але на перше місце ставить книги, світову класику. Єпископ Василій знає кілька мов — «за необхідністю», як він каже. Може «дати собі раду з польською, італійською, російською та англійською».