Забутий ювілей

Видається, що нічого так не люблять у нашій державі, як ювілеї. Для того, щоб гучно погуляти (а є така слабкість в нашого люду, особливо — керівного, та ще за державні чи фірмові гроші), всі нагоди і причини є добрими. Нікого не здивують такі нонсенси, як навіть 7 річні чи12 річні «ювілеї», — адже, окрімзвичного «святкування», перепадають ще й якісь нагороди, відзнаки, часом навіть людям непричетним або й ворожим. Свято — воно завжди свято, чудова нагода себе показати й когось потішити. Однак цей ювілей, славний, чудовий, історично значимої та доленосної події в житті народу українського, особливо — його галицької вітки, ми якось тихо й соромлячись пропустили.

А подія була справді епохальною: волею однієї людини, не революціонера чи хоча б демократа, а самодержавця й імператора у світлий день Великодня 1848 року — 160 років тому, мільйонна громада «бидла і мовчазної безправної худоби» водночас була проголошена з 15 травня повноцінним народом. Хлопи ставали людьми. Патент — указ цісаря Австро-Угорської імперії Фердинанда I «Про знесення всякої роботизни й інших підданих повинностей у Галичині та Володимирщині» в п.1 скасував усі повинності, звані звичайно панщиною, безумовно і з компенсацією за кошт казни. Тривалий процес вивільнення галицького селянства від принизливої та остогидлої панщини завершився. Шлях до знесення панщини, як перед тим — ліквідація кріпацтва, був нелегким, але дивним чином пов’язаним не стільки з «революційною боротьбою й демократичною інтелігенцією», скільки з династією Габсбургів.

Історія набуття людських прав галицьким селянством невід’ємно пов’язана з Австро-Угорською імперією Габсбургів. Цей імператорський двір був одним з найбільш освічених та прогресивних серед самодержавців Європи. В українській історії ще досі можна віднайти кальки з радянської «єдино правильної» оцінки перебігу історії західноукраїнських земель: колонізаторська політика, утиск національних окраїн, захоплення Галичини Австро-Угорською імперією. Насправді й без того великій та громіздкій імперії галицька земля впала, як сніг на голову, в результаті поділу бунтівної Польщі. Історики стверджують, що тогочасна імператриця Марія Терезія доволі неохоче прийняла галицькі землі під свою опіку. Але це справді була опіка, нагляд та управління, в якій колоніалізм віднайти можуть лише «товариші» в шкірянках та їхні ідейні наслідувачі.

За польських, попередніх часів, становище селян в Галичині було вкрай невигідним. Справжніми господарями ситуації були пани: вони володарювали на селі, володіли селянами, землями, вершили суд, адміністрацію та навіть здійснювали набір до війська. Такі собі самодостатні представники й уповноважені польської держави. Селяни були в стані, близькому до відомого на великій Україні, як кріпацтво. Можливо, єдина відмінність полягала в тому, що всьому цьому безправ’ю було надано правове підґрунтя т. з. натурального (природного) права («Так було завжди, є і буде») та відповідне уставне оформлення (все було скріплено ухвалами сейму, сеймиків та інших шляхетських і посполитих зібрань). Гостроти питанню додавав національний визиск і нерівність: пани й підпанки, вільні селяни були переважно з польського люду, руські ж люди були здебільшого сільськими трударями. Подібно як в недалекі часи відбувався тріумфальний похід російської мови та зросійщення, так і в ці часи бути русином-українцем було невигідно, незручно й непрестижно, а польська мова домінувала повсюдно.

Габсбурги, правдиво зачаровані ідеями освіченого самодержав’я та патерналізму, прийняли Галицький край в сумному економічному стані. Жодна провінція величезної імперії не знала таких злиднів та безправ’я. Тому з перших днів «колоніалізму» Марія Терезія рішуче скасувала будь-які форми кріпацтва, формально урівняла в правах хлопів-селян з їхніми побратимами в інших краях імперії, її син Йосип II продовжив справу матері. Тривалий час у нас про самодержців говорили як про «небіжчиків навпаки»: або нічого, або лише погане. Мені видається, що те, що зробив Йосип II, тисячократно перекриває добрі справи іншого імператора — Миколи II, широко відомого, як «кривавий Миколка». Видається, у тисячу раз більше є підстав ліпити з цієї особи «святого», але, напевно, він все ж таки не був святим, а просто добрим помазаником Божим, добрим імператором, добрим опікуном свого люду. І, до сорому галичан, ця людина досі не має пам’ятника у Львові, який він так любив і за який дбав.

Пригадую, коли мій дитячий розум вимагав у бабці оповідань про те, «як колись було», то бабця ця, спрацьована і зморена життям сільська вдова, завжди говорила «найсвітлішої пам’яті найясніший цісар», і ніяк інакше. А коли мій жовтеняцько-піонерський розум, вже вражений червоними бацилами, пробував заперечити, бабця складала руки і в тихій молитві просила Бога: «Пом’яни, Господи, найсвітлішої пам’яті нашого цісаря, який визволив наш люд від неволі». «Ти, — казала баба Ганя, — дитино, навіть не відаєш, як багато чого навчив, а деколи змусив нас робити для нашої ж користі наш цісар. То був мудрий і добрий правитель».

Йосип II не зупинявся в реформах, вже незабаром він визнав незаконним формальне кріпацтво і скасував неволю, заборонивши продавати чи дарувати хлопів (селян), без згоди переселяти їх у інше село. Сільські діти отримали право, а потім і обов’язок вчитися. Украй принизливий дозвіл на шлюб від пана теж було скасовано. Не треба думати, що законодавчі нововведення Марії Терезії та її сина були на ура зустрінуті суспільством. Навіть доволі обережні «радикали» казали: може, ще рано, ще люд не дозрів. Воля, дарована одним, виявилася проблемою багатьох інших. Імперія бурлила, неспокійно було в усій Європі.

Але політичний прагматизм та далекоглядність Габсбургів, які дарували волю галицькому люду, знайшли підтвердження вже незабаром. Коли польські повстанці, доволі організовані й патріотично згуртовані, піднімали народ на боротьбу проти імперій, галицькі селяни не лише завмерли в звичному «моя хата скраю», а й рішуче виступили супротив. Верхнім, можливо, несимпатичним проявом «любові до імператора та його двору» була сумнозвісна «тарновська різанина 1846 року», коли доволі бідні, чи не найбідніші у краї, селяни-мазури (змішана смуга проживання русинів-українців та поляків) знищили майже всіх повстанців без участі урядових військ. Така віддана короні постава пізніше зіграла ще раз на руку Галицькому краю, адже один з найавторитетніших і найстарших імперських міністрів Меттерніх тоді заявив: подальші зміни слід починати з Галичини.

Йосип II, незважаючи на протести спадкових шляхтичів, місцевих чиновників та навіть більшої частини інтелігенції, не зупинявся в реформах. Ось де роль особи в історії, ось яких би нам реформаторів! 1789 року здійснено нечувану за радикалізмом податкову реформу — усіх землевласників і користувачів землі урівняли в сплаті податків з ґрунтів. На піку своєї діяльності (однак вже на схилі правління), того ж таки 1789 року, імператор своїм патентом передбачив у 1790 році ліквідувати панщину та запровадити грошовий чинш — плату-компенсацію панам. Але, на жаль, Йосип II не дочекався втілення цього патенту, не доживши кілька місяців до набуття ним чинностi. Очевидно, «не все можуть королі». Як образно сказав Іван Франко: «Панщина залишилася ще на 59 літ». Своєю байдужістю наступник на престолі Леопольд II немовби зупинив реформи, започатковані попередниками, але це була лише ілюзія. 1848 рік мусив настати, і він настав. Та ще в який день — світлий день Великодня!

Сам доленосний 1848 рік спочатку видавався звичайним. Згадуваний нами міністр Меттерніх оптимістично стверджував: «Ніколи ще рік не розпочинався так тихо і спокійно. Ніколи суспільний порядок не стояв так твердо й сильно, як тепер». Як жорстоко він помилився, що й дотепер цей вислів вважають зразком застереження до всіх політиків — не обнадіюйте себе! Раптом у серці імперії — Відні — вибухнула революція! Провінції не стояли осторонь. Починалася «весна народів». Не тема нашої розвідки аналіз цих буремних подій — але саме там зародилося багато чого не лише з нашого національного відродження, а й (хоч як це сумно) — польсько- українського протистояння. Імператор Фердинанд I для погашення заворушень використав не лише війська, а й уміло сплановану політику — саме тому з’явився патент про скасування панщини.

Бурхливими й політично нестабільними були наступні роки для Австро-Угорської імперії. Чимало з цієї нестабільності було результатом посіяного Габсбургами насіння демократії, визнання прав народів, упровадження правової держави. Цікаві та небезпечні вітри лібералізму віяли з Франції. Абсолютизм змінювався. Історики марксистської школи неодмінно би поласували тут фрагментом про «об’єктивні та суб’єктивні фактори», «зародження чи загострення класових відносин», «національні протиріччя» тощо. Але тоді, для сучасників, все це виглядало інакше. Люди хотіли змін, вони почали відчувати себе людьми і народом, вони бачили зміни. Особливо разючі, майже шокові переміни настали в житті галицького хлопа. З підневільного, безправного хлопа він став господарем, з «бидляка» — русином-українцем, його церква стала повноцінною, постав новий світ подорожей та заробітчанства, виборів та політичного змагання, національного відродження та грамотності, відстоювання своїх прав та навіть кооперації. Як ринули селянські діти до навчання — це також феномен, що його так яскраво на власному досвіді описує Іван Франко. Все це настало доволі швидко, навіть, можливо, швидше, ніж встигав усвідомити повільний і консервативний селянин.

Якщо провести паралелі між ліквідацією панщини справжньої та «панщини XX століття — колгоспно-радгоспної системи», то можна зробити цікаві висновки. По-перше, — вже згадувана роль особи в історії. Як стверджував В. Висоцький, «настоящих буйных мало — вот и нету главарей», і ми в тому чудово могли переконатися. Хоча за нагородами шикувалися й шикуються ті, хто боїться визнати себе «автором» аграрної реформи. Друга сентенція — явна відсутність збігу очікуваних та справжніх результатів. Для багатьох «нових господарів», як тоді — в часи Австро- Угорщини, так і в новітню добу, свобода вилилася в право не працювати, просиджувати в корчмі та пропивати власну долю. Між економічною свободою і свідомим економічним вибором, а тим більше — вдалим господарюванням є ціла прірва людської ментальності, вад та спокус. Як тоді, так і тепер світлі голови почали запитувати — чи може бути свобода й воля причиною бідності та злиднів? Адже знайшлися серед тодішньої інтелігенції «пророки», які обґрунтовано почали пояснювати щойно звільненим селянам: «Свобода — ваш ворог!». Скажете — дивні люди, але ж теперішні ностальгічні плакальники за колгоспами-радгоспами стверджують майже те саме, тільки більш завуальовано: «У реформах — ваші біди!».

Як аграрна реформа зараз, так звільнення селян від панщини тоді породило багато економічних та юридичних проблем. Серед головних тодішніх незрозумілостей, які пізніше вдарили по кишенях селян та суспільному майну, — проблеми викупу майна та компенсації панам, так звані сервітутні ліси та угіддя, і, звичайно, проблема пропінації (викуплене право панів на виробництво та продаж горілки, медів та пива). За часів панщини селянин практично був змушений купувати горівку (саме так, на місцевому діалекті, — горівку) у свого пана. Ліквідація панщини не знищила однозначно цей звичай. Тому дехто з обділених панків раптом усвідомив, що в нових умовах споювати людей значно вигідніше, ніж займатись рільництвом. Тодішня влада, де методом компромісу, де адміністративним тиском, а де просто віддавши все на «волю Божу» діалогу між громадою і паном у судах, якось вирішувала ці проблеми. Розпочиналось господарське життя, міцно замішане на правових нормах, фінансових та економічних відносинах. Тодішній селянин через обставини був змушений знати, що таке ліцитація, застава, акція, вексель, зобов’язання. Тоді зародилися громадські комори (шпіхлери), каси взаємодопомоги та паростки кооперації. Воля є волею.

А сьогодні ми маємо вже 160-рiчний ювілей ліквідації панщини в Галичині. Не чути державних і місцевих оргкомітетів, наукових конференцій, немає програм святкування. А святкувати справді є що. І пам’ять народна є доволі своєрідною. На межі 1996—1997 років мені з групою колег довелося виконувати дослідницький проект «Економічна реформа — очима села» в селі Криве на Львівщині. Тоді ми зауважили, що селяни в травні здійснювали піший хід «з процесією» — церковною громадою — з прапорами та співом десь за село. Що за процесія, було в нас запитання, яка нагода чи причина? З гордістю відповіли: там, за селом, у нас є пам’ятний хрест на честь скасування панщини. Щороку святкуємо і дякуємо Богу та цісарю за звільнення. І дякувати справді є за що! То чи зможемо подякувати, чи вистачить у нас мудрості та пам’яті?

Напевно, цьогорічний ювілей є чудовою нагодою поставити й пам’ятники: один, як вже запропоновано вище, десь у Львові, все ж таки столичному місті краю Галичини, — імператору Йосипу II та його матері Марії Терезії та брату Фердинанду I. Можливо, до ювілею не встигнемо, але не біда — ці заслужені люди чекали більше.

Другий пам’ятник, який проситься у Львів, а можливо, й у інші великі міста Галичини, — пам’ятник Селянину-трудівнику. Селянин-годувальник, як любив казати Йосип II та майже всі інші правителі, окрім, можливо, одного, який вважав їх «ворогами диктатури пролетаріату». Кому і чому тільки пам’ятників в нас немає, навіть водопровідники, коти та комічний Паніковський дочекались увічнення в бронзі. А що, для Селянина за плугом металу не знайдеться? Спробував якось заїкнутися про потребу пам’ятника Селянину за плугом одному можновладцю, кавалеру орденів та медалей, — він лиш здивовано очі підвів і не сказав нічого.

Якщо хтось пригадує, були колись тези ЦК партії до визначних свят та ювілеїв. Часи не ті, та й ми не ЦК, але запропонуємо одне гасло: «Український народе, гідно зустрінь та відзнач 160 річний ювілей ліквідації панщини в Галичині!».