Загибель Миколи Щорса — більше питань, ніж відповідей?
В історії Громадянської війни 1918 — 1921 рр. було чимало знакових, харизматичних фігур, особливо в стані «переможців» — червоних, про яких відомо, здавалося, все. Чапаєв, Будьонний, Котовський, Якір, Лазо, Щорс... Про командирів РСЧА написано безліч книг, опубліковано десятки белетризованих біографій, більше схожих на міф (кому пощастило пережити цю бурхливу епоху, а пізніше репресії 30-х років, — то й автобіографій), спогадів соратників по боротьбі за «світле майбутнє».
Проте не всі легендарні червоні командири вписувалися у жорстку більшовицьку схему, що контролювала все і всіх; тому вони часто за допомогою ревтрибуналів або за таємничих обставин (Фрунзе, Котовський...) зникали з арени кривавої братовбивчої драми. Нерідко для ідеологічних потреб їх, посипаних, здавалося, нафталіном часу, «висмикували» із забуття. Приміром, Пилипа Миронова та Бориса Думенка — вождів червоного козацтва — було оголошено зрадниками та розстріляно. Їх було реабілітовано тільки на початку 90-х років ХХ століття, тобто 70 років по тому. У випадку з Думенком головну роль відіграла популярність останнього — «соратники» — Будьонний та Ворошилов (керівники I Кінної армії) можна сказати «з’їли» більш удачливого та відомого конкурента, улюбленця козацьких мас.
Не останню роль у долі легендарного й вельми талановитого українського червоного комдива Миколи Щорса відіграла заздрість людей, які пліч-о-пліч з ним воювали на фронтах Громадянської війни. Уродженець Сновська Городнянського повіту, за своє недовге життя (1895 — 1919) встиг багато — закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, брав участь у I Світовій війні (після закінчення в Полтаві Віленського — евакуйованого до глибокого тилу через наступ кайзерівських військ — військового училища, М. Щорса було направлено на Південно-Західний фронт молодшим командиром роти), де після важких місяців окопного життя він «заробив» собі туберкульоз. Протягом 1918—1919 рр. прапорщик царської армії зробив запаморочливу кар’єру — від одного з командирів малочисельного Семенівського червоногвардійського загону до командуючого I Українською радянською дивізією (з 6 березня 1919 року). Бригадою в цій дивізії командував Василь Боженко, не менш колоритна фігура, про яку треба розповідати окремо.
82 роки тому, 30 серпня 1919 року, комдив прибув на ділянку Богунської бригади в районі села Білошиця (нині — Щорсівка). Офіційна версія загибелі М. Щорса виглядала таким чином (в фільмі О. Довженка випуску 1939 року «Щорс» відтворено, звичайно ж, саме її): комдив спостерігав з бінокля за петлюрівцями і вислуховував доповіді командирів. Богунці піднялися в атаку, але на фланзі «ожив» кулемет противника, що притис червоногвардійців до землі. В цей момент бінокль випав з рук Щорса; його було смертельно поранено і через 15 хвилин він помер на руках своїх соратників.
Щоб спробувати розібратися, чи так все було насправді, збудуємо хочa б одну версію. На початку вересня 1919 року прах Щорса було вивезено до глибокого тилу — в Саратов. Чи не для того, щоб приховати правду про його загибель? Через 30 років, в 1949 році, в день смерті комдива в Саратові було проведено перепоховання та ексгумацію його останків. Перепоховання проводилося на високому урядовому рівні. Коли було розкрито труну і проведено ексгумацію черепа, то медична комісія, що складалася з найкращих спеціалістів-патологоанатомів, визнала, що Щорса було вбито пострілом з малокаліберного пістолету з відстані усього лише 10—15 метрів. Як і треба було чекати, цей факт замовчувався. Протоколи урядової комісії опинилися в спецсховищі НКВД, а пізніше — КДБ СРСР.
Офіційну версію про героїчну загибель комдива від кулі петлюрівців таким чином було поставлено під сумнів. Досі в музеї Миколи Щорса в місті Щорсі немає копії рішення цієї комісії, попри неодноразові звернення до відповідних органів. Обвинувачення відносно командарма III рангу Миколи Дубового в 1937 році (коли його було репресовано) також не було. Начдивом 44-ї стрілецької дивізії Червоної армії з 1 липня по 21 серпня 1919 року і після загибелі Щорса був саме М. Дубовий. Недовгих 9 днів цією дивізією командував Щорс (підлеглі йому з’єднання — дві бригади I УРД — влилися до складу 44-ї дивізії). Звичайно ж, прихід нового командира викликав неоднозначну реакцію командування та штабу — можливо, хтось вважав цей факт прямою образою. До того ж у Ніжинській бригаді 44-ї дивізії пам’ятали про роль Щорса в роззброєнні та притягненні до суду заколотників.
На той момент, коли М. Щорс був у траншеї, біля нього знаходилися лише М. Дубовий та ще одна вельми загадкова постать — воєнспец 12-ї армії Танхіль- Танхілевич. Цікаво, що він за нез’ясованих обставин потрапив на передову 44-ї дивізії, і його сліди губляться вже в перших числах вересня 1919 року. Важко зрозуміти, чому М. Дубовий наказав забинтувати голову начдива і забороняв її розбинтовувати медсестрі, яка прибігла із сусідньої траншеї. Виникає запитання — можливо, Дубовий та Танхіль-Танхілевич були замовниками, виконавцями або ж співучасниками злочину? Не можна сказати, що ця версія з’явилася нещодавно. У своїй книзі мемуарного плану, виданій в 1937 році та перевиданій в 1956 році, Петренко-Петриківський (начальник штабу 44-ї дивізії), наполягав на цій версії загибелі Щорса (саме він першим зафіксував присутність у траншеї, де загинув Щорс, тільки двох людей — Дубового й Танхіль-Танхілевича).
Якщо говорити про «партизанщину», що її часто закидають Миколі Щорсу та Василеві Боженку (командир Таращанської бригади, отруєний петлюрівськими розвідниками, помер 19 серпня 1919 р.), то весь бойовий шлях цих командирів говорить про зовсім інше. Взяття Києва (5 лютого 1919 р.), розгром частин Симона Петлюри під Проскуровом, оборона Коростеньського плацдарму, організація школи червоних командирів... Про яку «партизанщину» може йтися? У статті «Польсько-петлюрівський фронт» (газета «Красная Звезда», №70 від 20 червня 1919 р.) наркомвоєн України М. Подвойський після огляду частин I Української дивізії дав їм та їхнім командирам таку оцінку: «Серед червоноармійців М. Щорс та В. Боженко користуються дуже великим авторитетом. Дисципліна у них залізна».
У громадянській війні переможців і переможених, звичайно ж, не буває. Одне можна сказати напевно — Червона армія показала себе більш організованою силою, що використала численні промахи своїх ворогів (в області стратегії та тактики, і в області політико-економічній); більшовики вельми вдало експлуатували популістські лозунги на кшталт «Земля — селянам, фабрики — робітникам...» Нарешті, дисципліна та спаяність червоноармійських частин, розбрід, ідеологічні суперечки в стані їхніх численних супротивників (на території України в 1918—1921 рр. діяли сили Гетьманату, Української Народної Республіки — армія Симона Петлюри, Української Галицької армії, селянського «батьки» Нестора Махна — котрий навперемінно воював зі всіма, білогвардійські частини Антона Денікіна, пізніше — барона Врангеля, які не визнавали нікого й боролися за «Єдину і неподільну Росію»...), стали головної складовою перемоги більшовиків.
Микола Щорс був одним із найяскравіших представників «нової хвилі» командирів регулярної Червоної армії. Наскільки результати перемоги РСЧА задовольнили б цю незалежну, харизматичну особистість, це вже інше, непросте питання. Скористалися її плодами люди абсолютно іншого плану — Сталін, Троцький (вони були ще формально разом), Ворошилов, Будьонний. Герої або антигерої Громадянської війни (з боку «переможців») здебільшого репресії 30-х років не пережили.
Автор висловлює вдячність за допомогу в підготовці матеріалу колективу Щорського меморіального музею М. О. Щорса та Олександру Виставнозі.
