Зборів: тернистий шлях до свободи
У цьому договорі вперше за останні три століття Україна виступила в ролі фактично рівного учасника переговорів. Ціла серія повстань українських козаків і селян наприкінці XVI — першій половині XVII століть закінчилися поразками. Бунтівна провінція свій шанс здобути свободу отримала наприкінці 40-х років XVII століття.
Українці, які на рiднiй землі почувалися людьми другого сорту, чекали першої можливості, аби скинути ярмо польських магнатів, шляхти і всесильних чиновників. Безправним почувався будь-який українець — будь-то реєстровий козак, який підкорявся начальникам-полякам і наказам із Варшави, чи козаки, котрі не увійшли до реєстру і були зобов'язані разом iз кріпосними селянами працювати на панів, переважно також поляків. Українська шляхта була значною мірою ополячена і прийняла католицтво або уніатство. Православне віросповідання часто було додатковою причиною для свавілля з боку окупантів.
Останнє десятиріччя перед повстанням 1648 року на теренах України було відносно спокійним. Європа, знекровлена Тридцятилiтньою війною (1618—1648), втратила всякий інтерес до східних своїх околиць; польські магнати і шляхта утримували короля Владислава IV від будь-яких спроб втрутитися у війну — їх влаштовувало те, що Річ Посполита зуміла втримати кордони на півночі в боротьбі зі шведським королем Густавом-Адольфом (останній звернув свою увагу на Німеччину), а Москва була осоромлена в Смоленської війні. Річ Посполита не була зацікавлена й у погіршенні відносин з могутньою Оттоманською імперією.
І ось саме тут сталася непримітна на перший погляд подія: наліт банди польського шляхтича Чаплинського на хутір Суботів українського шляхтича Богдана-Зиновія Хмельницького. Чаплинський забив до смерті молодшого сина Хмельницького, пограбував маєток і забрав із собою подругу майбутнього гетьмана Мотрону. Добитися правди в суді не вдалося, друзям Богдана навіть довелося його визволяти iз в'язниці. Але цієї малопомітної іскорки вистачило, щоб розгорілося в Україні полум'я війни. Хмельницький наприкінці 1647 року виїжджає до Запоріжжя, де незабаром, вже в лютому 1648 року, козаки обирають його гетьманом. Усі попередні повстання видадуться пригноблювачам «дитячою забавкою»...
У лютому ж 1648 року гетьман укладає військовий союз iз кримським ханом Іслам-Гірєєм III (татари вже декілька років не отримували данину від поляків). Уже 5-6 травня під Жовтими Водами союзна армія розгромила польські загони під проводом Стефана Потоцького. Через 10 днів поляки зазнали ще однієї поразки — під Корсунем. Хмельницький незабаром оголошує мобілізацію. Ситуація для Речі Посполитої стала катастрофічною. Вмирає польський король Владислав, який користувався в українському середовищі значним авторитетом. До речі, вимоги козаків на той момент були досить помірними — реєстр мав становити 12 тисяч чоловік.
Головним суперником (і сильним, завдяки розуму й відвазі) Хмельницького стає лівобережний магнат Ярема Вишневецький, який володіє величезними маєтками і бачить у цьому повстанні загрозу своїм інтересам. Він iз боями, випалюючи все на своєму шляху (обидві протиборствуючі сторони пролили море крові в ході війни), прорвався на Волинь. До того часу, 13 вересня 1648 року, козацько-селянська армія завдає полякам поразки під Пилявцями. Хмельницький проходить Волинь і Галичину до Замостя. Здавалося, перемога вже в руках батька Хмеля, не даремно ж він заявляє, що «пройде Малою і Великою Польщею з вогнем і мечем». Але все змінює обрання королем польським Яна-Казимира, брата Владислава. Новий монарх обіцяв козакам і вірі православній в Україні істотні поступки, і Хмельницький iде-таки на замирення, задовольняючись малим.
Поступово він починає розуміти, що переможцеві негоже випрошувати якісь привілеї. Поляки ж потроху оговталися від принизливих поразок і вирішальна сутичка була не за горами. Вишневецький з іншими магнатами вторгається на Поділля, але величезна українсько-татарська армія (за різними оцінками від 100 до 200 тисяч чоловік) оточує 30-тисячну польську армію біля Збаража. Спроби союзників розгромити противника сходу не вдалися. Але позбавлена провіанту польська армія сподівалася тільки на королівську армію. Ян-Казимир, не дочекавшись підкріплень, із загонами особистої гвардії і найманцями рушив до Зборова. Хмельницький і тут показав себе чудовим стратегом — залишивши частину сил під Збаражем, він 5 серпня 1649 року оточив і королівські частини, в яких після перших зіткнень почалася паніка. Воля до опору у супротивника вичерпалася. Королівський писар Войцех Мясковський писав: «Вже кілька століть Польща не перебувала в такій небезпеці, як 5 серпня». Але кримські татари, коли доля поляків була вже вирішена, за спиною Хмельницького укладають iз королем мир і змушують українців послати до нього послів і домовитися про статті угоди. Віроломство хана ще не раз у ході війни рятуватиме Річ Посполиту від катастрофи. Вести війну на два фронти було неможливо.
Хмельницький і козацька старшина склали декларацію, за якою польський король був зобов'язаний встановити реєстр у 40 тисяч чоловік. Але всі селяни, які не потрапили до реєстру, зобов'язані були повернутися до свого пана — саме ця умова спричинила вибухонебезпечну ситуацію і неминуче продовження повстання найближчим часом. Дуже важливою умовою договору стала повна амністія повстанців. У володіннях, які відводилися реєстровим козакам (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства), не могло знаходитися коронне (тобто королівське) військо, а посади могла займати тільки православна шляхта. Також було враховано інтереси православної церкви, якій повернули всі її права та володіння, а київському митрополиту і двом владикам надавалися місця в сенаті. У Києві й інших містах вищеназваних воєводств заборонялося проживати провідникам агресивної політики костьолу — єзуїтам.
Зборівський мир було підписано в урочистій обстановці у польському таборі в присутності Яна- Казимира, коронного канцлера Юрія Осолінського, київського воєводи Адама Киселя, гетьмана України Богдана Хмельницького, його сина Тимоша. Звичайно ж, цей мир важким тягарем ліг на серце гетьмана. Сторони розуміли, що це лише тимчасове перемир'я. Магнати, і особливо ті, котрі мали свої володіння на Лівобережній Україні, (один iз них, Вишневецький, особливо люто протестував проти підписання миру) звинувачували короля у нехтуванні інтересами Речі Посполитої. Гетьман мав свої проблеми — як записати всіх бажаючих у обмежений 40 тисячами реєстр. Він був розширений з його мовчазної згоди до 50 тисяч чоловік, а також було створено додатковий реєстр 20-тисячного резервного корпусу під проводом Тимоша Хмельницького. Крім того, від влади пана звільнялися численні сім'ї козаків і їхні наймити. Що ж до пункту про повернення до своїх володінь польської шляхти, то гетьман не поспішав його виконувати, тим більше, що польський сейм фактично дезавуював ряд положень договору і затвердив його з обмовками.
Хмельницький звернувся до московського царя по заступництво, просячи його «показати приязнь і готовність царя до захисту народу, єдиноплемінного і до Москви прихильного». Але проти союзу з царем Олексієм Михайловичем виступили полковники Іван Богун («перша шабля України» за визначенням сучасників), Дмитро Кривоносенко — син знаменитого соратника гетьмана — Максима Кривоноса, Данило Нечай і Матвій Гладкий. До того часу Москва робила ще тільки боязкі спроби вплинути на ситуацію на своїх південно-західних кордонах. Договір діяв аж до грудня 1650 року. Попереду були перемоги і поразки. Трагедія під Берестечком і тріумф під Батогом, Білоцерківський трактат і Переяславська Рада. Але роль Зборівського миру, що дав українському народу надію на краще майбутнє, важко переоцінити.
