Знову про те саме — ТБ
Минулої п’ятниці в ефірі, у регулярній передачі «За і проти», розмовляв із гостем та із телеглядачами (відповіді на телефонні дзвінки) ведучий пан Корчинський. Для такої ролі він має, здавалось би, всі необхідні якості. Куражу йому у сусідів не позичати, а бойова звичка епатувати, як колись казали, публіку парадоксами може гарно прислужитися у дискусіях (замість доказів). Не згадуючи вже про телегенічність та про те, що пан Корчинський, як відомо, літератор.
Та ба! Видовище виявилося жалюгідно-безпорадним. А щодо ведучого, то чим більш самовпевнено він поводився, тим менше контролював передачу. (Навпаки так само вірно — чим менше п. Корчинський впливав на обговорення, тим більше самовпевненості він демонстрував.) І помітно зловживав одним примітивним прийомом — якщо ведучого не влаштовували деякі запитання, він відповідав на зовсім інші або взагалі нехтував ними. Тема, й не одна, зависала у повітрі. Дещо виправдовувала п. Корчинського та обставина, що його гість виявився не досить, м’яко кажучи, красномовним. Та хіба не сам ведучий обирає собі екранних співбесідників?
Дратувало й те, що екранна бесіда не мала помітного — з іншої сторони екрану — стрижня і розтікалася в усі боки. Тим глядачам, що, подібно автору цього матеріалу, не з самого початку підключилися до «За і проти», неможливо було здогадатися, про що йшла мова, які тези і антитези тут скресалися. Під сам кінець шоу якось вирулило на проблеми церковного життя в Україні й світі (така собі темка!). А загалом, передача мала помітний провінційно-самодіяльний присмак, без найменших ознак професіоналізму.
Якщо поділяти переконання деяких античних філософів у тому, що саме форма визначає всяку річ і є первинною, тоді як зміст — вторинним, то на цьому можна було б і кінчати. Однак, гріх не торкнутися і «вторинного» — змісту ток- шоу пана Корчинського. Почнемо з вільного обходження ведучого із фактами, у тому числі історичними. То був дійсний епатаж, який він так полюбляє! По простому ж — відверті помилки. Слухачам повідомлялося, наприклад, таке: «Київські митрополити переселилися до Москви у ХIV ст., втікаючи від Литви». (Першим переселився до Володимира- на-Клязьмі митрополит Київський Максим, спасаючись від татарських набігів. Це було в кінці ХIII ст.). Не менш «точним» було порівняння кількостей християн і мусульман у світі. За Корчинським, сьогодні християни за чисельністю значно поступаються мусульманам. (Статистика подає інші дані: зараз на землі маємо понад 2 мільярди християн і приблизно вдвічі менше мусульман. Інша справа — порівняння швидкостей природного приросту віруючих.) Це те, що в термінології гоголівського Ноздрьова називається «пули лить».
"Епатажно-цікавими" були й методи, запропоновані ведучим для подолання існуючої схизми українського православ’я; хоча тут він, безумовно, мав повне право висловити свої думки. Так, п. Корчинський впевнений, що порядок в Українському православ’ї можуть і повинні навести не самі церкви чи влада, а «озброєні братчики». Ці слова можна розцінити, зокрема, як заклик з екрана до ще не озброєних членів православних братств: «До зброї, православні!» Вартий згадки ще один «православний проект»: п. Корчинський пообіцяв всім нам, що найближчим часом буде усунено (ким?) історичну несправедливість і Московський патріарх «повернеться до Києва на старовинну Київську кафедру» (на коректності формулювання події спинятися не будемо). Дуже цікаво, серед іншого, як буде справлятися із патріархом Алексієм II Держкомітет у справах релігій України?
Окрім ведучого, в передачі були вельми помітними й інші «оригінальні» голоси. Зупинюся на двох, які співали в унісон. Це гість програми, молодий історик із вищою освітою, та один із нечисленних глядачів «на дроті». Їхні запитання та висловлювання відверто віддавали неонацизмом, нагадували про тих, кого на Заході називають «scіn heads» (бритоголові). Один з них розповів нам — ні сіло, ні впало — про те, що «мой любимый Адольф Гитлер» (його вираз) вважав книги за непотрібний мотлох. А п. Корчинський, письменник, книжник і ведучий і не подумав прокоментувати ці слова — заговорив про щось інше. Приблизно у тому самому дусі висловлювався й гість-історик. Серед іншого, він схвально розповів про «цікавий науковий експеримент» Третього рейху, а саме — про розквіт окультизму, започаткованого «орденом СС». Ця «схвальність» так само не вдостоїлася коментарю ведучого. І ще одне. Згаданий гість програми — прихильник есесівського окультизму — презентував себе як ревний парафіянин УПЦ Московського патріархату, не забувши підкреслити «канонічність» і «панправославне визнання» цієї церкви, а також нагадати нам усім, що Україна є «канонічною територією Російської ПЦ». Але то, безумовно, тільки випадковий збіг.
Пишу про все це і сама собі не вірю — невже ми дійсно дійшли до такого рівня «свободи слова» на загальноукраїнському ТБ? Однак, — зразу і поряд — повстає, як вічний привід, наступне запитання: «А судді хто?»
