Зустріч із земляками на чужинi
До Варшави їхати поїздом не довше й не далі, ніж до Сімферополя чи Донецька. Однак ми, колишні в'язні залізної завіси, досі відчуваємо інстинктивний острах перед «закордоном», маємо стійкий «хутірський» комплекс. І опинившись навіть у близькій, сусідній слов'янській країні, гостро відчуваємо свою відчуженість, ніби перебуваємо в іншому вимірі реальності. Через те так втішно зустрічати там своїх земляків.
На недільні богослужіння у храмі св. Марії Магдалини, кафедральному соборі Православної церкви Польщі, збирається православний люд Варшави, переважно росіяни й українці. Саме там, у дворі храму, до нас підійшло, почувши рідну мову, подружжя — ще молоді красиві люди. З Білої Церкви, як невдовзі з'ясувалося. Вони очікували кінця обідні, аби поговорити з архієпископом Мироном, який правив службу. Православна літургія є, як відомо, найтривалішим богослужінням у християнському світі, і тому був час поспілкуватися з земляками, розпитати, хто вони, чому тут опинилися, як їм тут живеться. Історія виявилася, на жаль, досить типовою для нашого часу.
Микола (назвемо його так) за радянських часів успішно працював інженером-виробничником на одному з білоцерківських заводів. Свою роботу любив, завжди мав охоту й хист до техніки, до електроніки. У нові часи залишився практично без роботи й без заробітку — рідне підприємство ледь животіло. Кинувся туди-сюди, зорганізував свою виробничу майстерню, поступово «обростав» постійними клієнтами. Та куди — що залишалося від драконівських податків, те ділили між собою чиновники-хабарники та рекетири. Змінив фах, збудував у дворі теплицю, обзавівся спеціальною літературою і почав розводити квіти на продаж. Після першого виходу на київський ринок до Миколи завітали «два Сильвестри Сталлоне й «порадили» не висовуватися з Білої Церкви. А що там продаси? Тетяна, його дружина, інженер, також опинилася без роботи.
Зрештою вони наважилися їхати працювати до Польщі. «А що мали робити? — розповідає Микола. — Перед тим саме обрали другого Президента України. Я вельми надіявся на Кучму. Думав — він виробничник, інженер, керував великим важливим підприємством. Що-що, а на тому, як вдихнути життя у промисловість, ця людини розуміється. Невдовзі усвідомив, як гірко помилився». Нині подружжя має у Варшаві свою невелику «комерцію», добре заробляє на життя, на житло, навіть на розширення бізнесу. І це при тому, що приїхали вони сюди без знання мови (зараз Миколи говорить польською майже без акценту), без знання реалій чужого життя, без знайомств і підтримки. Попри те, що досі не мають законного польського права ні на роботу, ні на перебування в країні, Микола з жінкою вирішили взяти до Польщі також дітей — сина й дочку. Саме проблема з дочкою привела їх сьогодні до православного храму.
Справа у тому, що дочка одружилася з поляком, католиком; у них уже народився син. Вінчалася дочка у католицькому храмі, сина мають хрестити також за римсько-католицьким обрядом. Микола й Тетяна наполягли на тому, щоб хрещеним батьком став їхній син, православний. Аби була хоча тонка ниточка, яка поєднувала б першого онука з вірою предків. Тут виникли перепони. Ксьондз не заперечує, але вимагає довідки про те, що хрещений батько є хрещеним. Загальновідомо, однак, що в Україні ще десять років тому хрещення було напівлегальним таїнством і наші церкви не видавали довідок. Микола пішов за допомогою до храму Марії Магдалини, попросив настоятеля дати таку довідку. Та куди! Отець Іоанн твердить одне — хрестіть онука за православним обрядом. А це ж усе одно, що радити дочці розвестися з коханим чоловіком. Залишилася остання надія — може, архієпископ згодиться по-християнському допомогти, повірить їм на слово, дасть довідку?
Під стінами польського православного храму Микола й Тетяна говорили не тільки про свої польські турботи. Вони виявили повну обізнаність щодо ситуації в Україні, цікавилися деталями, вболівали, критикували — відчувалося, що їхня душа перебуває там, удома. Гірко було, сумно. Чому так сталося, що енергійні, здібні, роботящі люди не можуть знайти собі застосування у рідній стороні? У нас же роботи — непочатий край. Чому вони та їхні діти працюють на іншу країну, чому ця інша країна знайшла для них ужиток? Знайде мiсце також для їхніх онуків, але це вже будуть не українці.
