Аль Капоне і Білий Дім: українська версія

У світі все повторюється. Людина часом живе в замкнутому колі. І лише приблизно раз на сто років планетарний хід історії дає людству шанс змінитися, розірвавши це коло. Здається, що український Майдан, який ми пережили, був саме такою подією — точкою неповернення до системи Зла, породженої комуністичною ідеологією, імперськими амбіціями «сусіда», власними корупційними «вподобаннями» і глухотою українського політичного істеблішменту, часто сформованого з криміналітету і колишніх партчиновників.

Майдан, який пережила Україна взимку цього року, звичайно, не міг не спричинити і своєрідного літературного відгуку. За останні кілька місяців уже видано кілька антологій віршів, присвячених Майдану-2013/2014. Проте нова повість Василя Базіва «Армагеддон на Майдані» — цікава спроба письменника (і водночас дипломата, політика) передати свою версію подій.

Можливо, щось у повісті показано занадто експресивно або ж надривно (а з цього і відчуття певної карикатурності)... Але ті, проти кого постав Майдан, справді — маріонеткові персонажі, керовані Кремлем. Реальні персонажі — справдешні політичні карикатури, дрібні пігмеї, які дорвалися до влади в момент, коли на планеті відбувся «вивих свідомості». Політичний істеблішмент В. Януковича — це шакали в людській личині, а тому вони значно гірші за справжніх вовків. «Після цвинтаря пішли на сходку на ферму до Вована. А тут уже теж стало ритуалом — розпочинали із «дражніловки» вовків. Для кожного із «уважаємих людей» було підготовлено по дрючку. Члени політбюро засовували їх у вольєр, дратуючи тварин. Ті неохоче задкували, неначе не бажаючи займатися цією дурнею зі звірами, що були поза вольєром. І коли вовки зовсім уже показово демонстрували свою нехіть і зневагу, Вован залазив зверху на вольєр і лупив тварин металевим бичем, від чого вони дико огризалися, а відтак неохоче поволі звіріли.

А далі був апофеоз польових навчань авторитетів, яким належало тримати у руках кримінальний світ, що живе за законами вовчої зграї і повинен ніколи не забувати, що у цій зграї виживає сильніший, а слабший приречений на смерть. Вован, стоячи розчепіреним над вольєром, вичавлював зі свого біологічного єства якісь ритуальні звуки, а відтак коров’ячий батрак подавав йому наверх собак у намордниках» (С. 15). У тварин часом прокидається любов. А в цих політичних почвар немає нічого ні природного, ні людського. Їх породила, з одного боку, страшна система, яка ґрунтується на засадах комуністичної марксистсько-ленінсько-сталінської ідеології й номенклатурного ЦК, а з другого, — епоха кримінального «дикого капіталізму».

Вітчизняна політична історія в повісті постає флігелем, закони — дишлом: змінювалися певні світоглядні позиції, але не змінювалася суть. У кожному з керманичів сиділа «радянська людина». А, як точно висловився свого часу грузинський режисер Роберт Стуруа, там, де є радянська людина, обов’язково десь поруч сидить і Сталін. Комуністична ідеологія створила справдешню імперію зла (Х. Арендт). У пострадянській Україні зміна державного курсу мала «косметичний» характер. А в кабінетах державних діячів усе одно чувся радянський дух. Щоправда, в деяких кабінетах успішно позасідали представники нових російських спецслужб, бо Росія й після 1991 р. керувала багатьма процесами в Україні. А за Януковича ця тенденція досягла апофеозу. Янукович був «історичним президентом», бо надійно поєднав кримінальний світ, владу і правоохоронні служби. Чому ж так часто представники цих самих органів люблять замовляти пісні з бандитського шансону? Бо в Україні правове суспільство — ілюзія, а правоохоронці часто виконували роль ширми, яка прикривала злочинну діяльність державного апарату. «Беркут», готовий стріляти у свій народ і який із насолодою катував своїх громадян, — уже факт нашої новітньої історії.

У повісті показано, що політичний бомонд, який пришов на зміну героям помаранчевої революції, втілював монструозне янусоподібне обличчя Леніна й уркагана. Суб’єкт нарації в повісті запитує себе: в Америці свого часу значної сили набув мафіозний клан, на чолі якого стояв Аль Капоне. Проте нікому з американців і до голови не могло запасти, щоб Аль Капоне очолив Білий Дім у Вашингтоні. А в Україні кримінальні авторитети захопили політичну владу. І тепер вони здобули перепустки на міжнародні саміти, симпозіуми, маючи можливість зустрічатися зі своїми американськими та європейськими колегами. Тільки от у західному світі ті, хто приходить до влади, з університетської лави читають Аристотеля й Канта. Вони знаються на історії політичної думки, для них політична культура і політична етика є ключовими поняттями в системі державного управління. Натомість в Україні до влади прийшли ті, хто плювати хотів на закони, хто вже мав кілька «ходок на зону», хто не читав Аристотеля, а слухав «Мурку».

Слушно пише В. Базів: «Із колби комуністичного експерименту цих вроджених праведників новоявлені троглодити завели у печеру. А людина, яка бачить на YouTube інший світ, у печерному віці жити не хоче. Коли поруч цивілізаційна європейська материзна облаштувалась на глобальній матриці ХХІ століття, ну як змиритися, коли тебе тягнуть — уже затягли — на феодальну плантацію, на якій відновили кріпосне право, прокляте кількома поколіннями. «Найтяжча форма рабства, коли раб думає, що він вільний», — сказав Гете. Невідомо достеменно, чи усі, що набилися, як оселедці до бочки в нічному швидкому поїзді, читали Гете і уявляють зримо, хто такий доктор Фауст, але те, що вони роблять зараз на лету із краю у край рідної землі, перевершує навіть мудрість доктора, бо зупиняють вони не прекрасну мить, а зупиняють хід історії, яку пустили під укіс» (С. 18).

Загалом Василь Базів змалював страшний світ, бо ті політики, які були при владі в Україні з 1991 року, — насправді маріонетки, вони не відчували сили народу, який є єдиним джерелом влади. Вони будь-що тікали від народу або ж, навпаки, ненавиділи його, прагнучи підім’яти під себе. І ось тоді й настав час небуття.