Бачити незвичайне у звичайному

Є багато талановитих письменників, які пишуть цікаві й веселі книжки для дітей. А є ті, які ще й творять для читачів інформаційне середовище, сповнене оптимізму та ідей, що надихають. Письменниця, перекладачка, журналістка Леся ВОРОНИНА не лише дарує нам чудові оповіді про супергероя Гриця Мамая, таємні товариства, прибульця з Країни Нямликів, чарівного водяника Хлюся і багатьох інших, а й творить цілу «інфраструктуру» для батьків і дітей. Це й журнал «Соняшник», який став підтримкою для багатьох юних читачів, даруючи віру в себе й наснажуючи ентузіазмом. І видавництво «Прудкий равлик», що видало чимало цікавезних книжок. Це й адаптовані тексти для юних українців з діаспори, щоб рідна мова захоплювала й спонукала дізнаватися більше про землю, звідки вони походять. І авторські програми на радіо, що стають дороговказом у сфері дитячого читання (згадаймо випуски про успішні проєкти бібліотек; про те, як зробити вивчення шкільної програми цікавим; захопливі розмови з дітьми-книжковими блогерами...). Про багатошаровість оповідей, українські комікси та інтерв’ю зі Станіславом Лемом — детальніше в інтерв’ю.

ГУМОР, ІНТРИГА, ПІДТЕКСТ

— Ваші герої дивовижні, адже не тільки викликають у читачів усмішку, а й руйнують стереотипи: наприклад, бабуся-супервинахідниця, яка створила часоліт, чи шеф міжнародного злочинного угрупування бабуся-ніндзя, котра майстерно володіє нунчаками. Та й колір хижих прибульців-синьомордів з «Таємного товариства боягузів» теж не випадковий...

— Мені завжди хотілося писати щось веселе, захопливе, фантастичне, і водночас з обов’язковими натяками, підтекстами, що їх зрозуміють люди, котрі можуть сміятися з того ж, що і я, та любити й цінувати те, що для мене є найважливішим. Першу книжку з серії про таємні товариства — «Таємне товариство боягузів» — я задумала ще тоді, коли здавалося, що Янукович остаточно захопив владу, залякав і підкорив більшість наших співгромадян, що скрізь є його «смотрящие», які придушують будь-який спротив. У цій повісті на Землю прибуває десант чужопланетян, які збираються заразити все людство вірусом страху. Моїм надзавданням було донести ідею, що можна перемогти найстрашнішого ворога, якщо ти не злякаєшся, а вступиш із ним у двобій або навіть висмієш його. Адже сміх — це потужна зброя! А ще, коли зрозумієш, що, подолавши свій переляк, ти врятуєш не лише себе, своїх родичів і друзів, а й цілий світ. Коли ж ти піддався, зрадив, то не зможеш собі цього пробачити й будеш пристосовуватися й підкорятися чужій волі все життя.

Що ж до того, чому з’явився мій іронічний дитячий детектив «Суперагент 000» та шеф-банди бабуся-ніндзя, яка хоче заволодіти цілим світом... Розумієте, в мене тоді був такий відчайдушно-хуліганський настрій, що схотілося написати пародію на всі відомі бойовики, трилери та лякачки, використовуючи все багатство нашої мови.

Річ у тім, що до цього я п’ять місяців жила в канадському місті Едмонтоні й працювала над проєктом для двомовних англійсько-українських шкіл провінції Альберта. Місцеві вчителі розуміли, що повчальними, дидактичними історіями, які друкувалися в українських діаспорних підручниках, важко зацікавити сучасну дитину. Тож моїм завданням було написати або знайти класні тексти інших авторів та адаптувати їх так, щоб вони були зрозумілі дітям, у яких знання української мови було досить поверховим. Погодьтеся, виконати таке завдання було страшенно важко — зберегти гумор, іронію, напівтони, натяки й стиль талановитого автора, спростивши мову до простих речень з «прозорим» змістом. Але я старалася. (Усміхається.) Здається, і вчителі, й учні були задоволені.

Повернувшись із Канади в Україну, я відчула шалене бажання закрутити несподівану, захопливу, смішнючу історію з неймовірними поворотами сюжету, комічними ситуаціями та героями, які б раз у раз потрапляли в чергову халепу, але неодмінно рятувалися з найнебезпечніших пасток. І головне, щоб читач не міг відірватися від цих пригод, аж поки дочитає книжку до кінця. Коли під час зустрічей з читачами я розповідала про пригоди непереможного Суперагента 000 Гриця Мамая, діти одразу починали сміятися, щойно дізнавалися про те, що його головний супротивник — це... шеф міжнародної банди бабуся-ніндзя, озброєна нунчаками. Вони розуміють, що далі почнеться щось незвичне, веселе й цікаве. Якраз цього мені й хотілося: захопити й не відпускати увагу малих читачів від цих шалених, небезпечних та фантастичних пригод. Адже тоді, в 90-х роках минулого століття, майже не виходило україномовних книжок у такому несподіваному жанрі.

Згодом мені вдалося «реабілітувати» бабусь. У «Таємному товаристві боягузів» та в наступних повістях із серії про таємні товариства я придумала розкішну бабусю, яку спершу всі вважають звичайною пенсіонеркою, але насправді виявляється, що вона геніальна вчена-винахідниця й справжнісінька супервумен, яка мандрує у часі та просторі.

«ВОРОНИНСЬКА ПОРОДА»

— Відколи у вас це вміння бачити незвичайне у звичайному?

— Скільки себе пам’ятаю, у моїй голові весь час крутилися якісь фантастичні історії. Якщо помічала якусь незвичайну людину, то майже одразу в уяві складався цілий сюжет. Наприклад, дідусь із сивою борідкою, спираючись на палицю з руків’ям у вигляді грифона, сідає в тролейбус. І я вже бачу, як він доїжджає до кінцевої зупинки «Пуща-Водиця». Іде лісовою стежкою, обминаючи коріння сосен, що пробивається на поверхню ґрунту, зупиняється, щоб роздивитися жука-рогача, який повзе по доріжці, врешті підходить до будиночка з верандою, де облущилася блакитна фарба, вигоріла на сонці. Усе це я бачу дуже чітко, ніби присутня при цьому. А далі з лісу виходить... І починається чергова серія якоїсь шаленої пригоди. Такі «живі картинки» постійно виникали в моїй уяві, й я вважала, що таке буває з кожним. Просто я вміла їх переповідати, через це мене любили слухати друзі в дитячому садку, а згодом однокласники. Багато чого довигадувала на ходу, додаючи якісь смішні подробиці з нашого життя. Мої слухачі реготали, бо я ще й дуже класно передражнювала вчителів. (Сміється.)

Звідки в мене це вміння? Може, від дідуся по батьковій лінії — Прохора Даниловича Воронина, який помер ще до мого народження. Дідусь був письменником, плужанином, дружив зі Степаном Васильченком і з Гнатом Хоткевичем. Тато розповідав, що дід був цікавою, освіченою людиною, мав гарне почуття гумору та письменницький хист. Проте йому страшенно не пощастило, бо після жовтневого перевороту все полетіло шкереберть, і за своє коротке життя він встиг видати лише кілька тоненьких книжечок прози. Їхня родина жила у Харкові в письменницькому будинку на Холодній Горі, де сусідами були Юрій Яновський, Іван Микитенко, Сергій Пилипенко. Мій тато теж умів помічати різні кумедні ситуації, що траплялися на його очах мало не щодня. І ми з сестрою Танею, слухаючи його, страшенно реготали. Як казала моя матуся, це все «воронинська порода»...

«ЗАРАДИ ЦЬОГО Я ПИСАЛА Й ПИШУ»

— У ваших книжках у дивовижний спосіб можуть переплітатися пригоди, пов’язані з магічними властивостями козаків-характерників, та розповіді про таємні сили, що ними володіли давні єгипетські боги. Чому навіть у фантастичних творах для вас так важливий український компонент?

— Власне, заради цього я писала і пишу. Хотілося, щоб навіть ті діти, які на щодень розмовляють російською, обирали україномовну книжку. А для цього потрібно, щоб ці книжки захоплювали їх карколомними поворотами сюжету, неймовірними пригодами та героями, з якими можна ототожнювати себе. Треба було змінити ситуацію, яка існувала впродовж багатьох років, коли все українське вважалося вторинним і навіть після здобуття незалежності в Україні домінувала російськомовна книжка. Усе українське свідомо й цілеспрямовано виштовхувалося на маргінес. Цю ситуацію треба було кардинально змінити. І гадаю, що це нарешті сталося після Революції Гідності. В останні роки з’явилося багато молодих талановитих авторів, які пишуть у жанрах, що їх так люблять діти та підлітки. А ще в гарних українських перекладах сьогодні виходять світові дитячі бестселери: детективи, пригоди, фентезі, історичні романи, магічні історії.

— У серії «Життя видатних дітей» у вас вийшла книжка «Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Жорж Санд, Фридеріка Шопена, Івана Миколайчука». Чому обрали саме цих постатей?

— Усі ці люди змінювали світ на краще. І мені хотілося показати, якими вони були в дитинстві, як обирали власний шлях, як реалізували свої дитячі мрії. Знаєте, чому одним із героїв моєї книжки став Брюс Лі? Так склалося, що в 14 років я стала займатися східними бойовими мистецтвами. А все почалося з того, що ми з подругою Олею стали ходити на хор «Гомін», де співали «заборонені націоналістичні пісні». Кадебісти до нас дуже пильно приглядалися, хор от-от мали розігнати. І одного разу, коли ми прийшли на репетицію, вахтер, що стояв на вході до клубу, де ми збиралися, загородив нам дорогу і штовхнув Олю так сильно, що вона впала і вдарилася головою об сходинку. На щастя, обійшлося лише великою ґулею на потилиці, але ми вирішили, що маємо знайти класного тренера, який покаже нам прийоми кунг-фу, і тоді ми переможемо всіх поганців, які на нас нападатимуть...

Був початок 1970-х, східні двобої у Радянському Союзі були заборонені, та все ж ми знайшли тренера з кунг-фу, який проводив тренування у спортзалі однієї школи. Ввечері, коли закінчувалися уроки й учні та вчителі розходилися, сторож пропускав нас усередину, і ми у ледь освітленому спортзалі вивчали заборонені прийоми. Усе це було страшенно цікаво й таємничо, однак тривало недовго. Нас «накрила» директорка школи — хтось їй доніс. Був страшенний скандал, тренування, ясна річ, припинилися, і наша мрія стати непереможними войовницями луснула, як мильна булька. Хоча деякі прийоми я пам’ятаю й досі... Коли ж подорослішала та зрозуміла, що не зможу перемогти всіх поганців сама, то передоручила це героям своїх книжок.

А щодо історії про Брюса Лі, описаній в моїй книжці, то мені хотілося показати, що людина, обравши головну мету свого життя, часом здатна зробити неможливе. Знімаючись у голлівудських бойовиках, Брюс Лі першим показав таку фантастичну техніку при виконанні карколомних прийомів кунг-фу, що зафіксувати його рухи тодішні кінокамери не могли, довелося їх удосконалювати. І загалом Брюс Лі перевернув уявлення про можливості людського тіла, розкривши таємниці східних двобоїв та захопивши цілий світ мистецтвом кунг-фу. Адже до нього секрети цієї боротьби суворо оберігалися і за межами Китаю були не відомі.

«У НАС БУВ ХИТРИЙ ПЛАН»

— Якось ви сказали, що почали створювати сценарії для коміксів із необхідності, коли працювали в журналі «Соняшник». Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.

— «Соняшник був ровесником Незалежності. У нашій редакції зібралася чудова творча команда, яка хотіла створити по-справжньому цікавий український дитячий журнал: незаідеологізований, сучасний, класно проілюстрований, з цікавими рубриками, захопливими конкурсами та завданнями. На сторінках «Соняшника» друкувалася фантастика й пригоди, детективні історії та гумористичні оповідки, і, звичайно, ми не могли обійтися без коміксів. Фахівців цього популярного на Заході жанру в Україні тоді майже не було. Тож мені, крім того, що я була головною редакторкою, писала власні оповідання, детективи й фантастику та вела кілька рубрик, довелося сховатися під псевдонімом Гаврило Ґава й вигадувати сценарії до коміксів. Вони друкувалися з продовженням в кожному числі журналу, там обов’язково була хитро закручена інтрига, головні герої відчайдушно змагалися з підступними ворогами, а їхні пригоди викликали у читачів сміх, захват та бажання якнайшвидше дізнаватися про нові пригоди улюблених персонажів. У нас був хитрий план. Ось дитина розгортає «Соняшник» на останній сторінці, роздивляється малюнки й читає текстівки до чергової серії коміксу, потім блукає таємничим лабіринтом, розшукуючи заховані скарби, далі — натрапляє на захопливий детектив, таємниче фентезі, розповідь про славетні битви, козацькі походи на чайках, дізнається про прадавню культуру українців: знайомиться з традиціями, обрядами, святами.

ВОРКБУК ПРО МАЗЕПУ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ

— А що, на вашу думку, нині має бути в українському коміксі, щоб він був конкурентоспроможним з американським?

— У нас комікс довго вважався чимось примітивним та попсовим. Проте діти й підлітки в усьому світі дуже люблять ці короткі динамічні мальовані історії. Тому вже в першому числі «Соняшника» за січень 1991 року з’явилося аж два комікси: «Похід князя Олега на Царгород» Юрія Логвина та комікс за мотивами української народної казки «Сірко», який намалював Кость Лавро. І згодом жодне число журналу не виходило без мальопису.

Якщо говорити про наш час, то комікси за кількістю накладів випереджають найпопулярніші книжкові бестселери, за їхніми сюжетами знімають найуспішніші фільми та серіали. Згадаймо хоча б «Супермена», «Бетмена», «Людину-павука» чи оскароносного «Джокера». А успіх «Кіновсесвіту Marvel» побив рекорди прокату в усьому світі. За останні десятиліття в Україні з’явилися художники-графіки, котрі створюють комікси з оригінальними сюжетами й професійними ілюстраціями. Мальописи та графічні романи «Даогопак», «Чуб: Зоряна байка про козака Чубенка», «Війна Богів», «Козаки на орбіті», «Саркофаг», «Воля», «Максим Оса», «Герой поневолі», «Орда», напевно, можуть конкурувати з перекладними коміксами.

«ПОХІД КНЯЗЯ ОЛЕГА НА ЦАРГОРОД» ЮРІЯ ЛОГВИНА («СОНЯШНИК», №1, 1991)

Але найбільше за останній час мене вразив воркбук «Козаки правлять країною», що з’явився у видавництві Discursus за підтримки УКФ, і розробляла його ціла група авторів. Головним героєм книжки є гетьман Мазепа, він тут зовсім не трагічна постать, а блискучий європейський аристократ, знавець різних мистецтв та іноземних мов. У книжці є заплутані лабіринти, гарнющі наліпки та веселий комікс про захований скарб. Разом із батьками діти можуть скласти макет Батуринської фортеці чи створити власний герб або виготовити свою печатку. Консультантом з історії був Олексій Сокирко, а консультантом з барокової музики Тарас Компаніченко. Проілюструвала книжку чудова художниця Наталія Кудляк.

Керівниця проєкту Оксана Карп’юк розповіла, що це була ідея, яка з’явилася у неї, а також у директорки Школи українознавства ім. Лесі Українки в Ноттінгемі (Великобританія) Ліни Максимук та в Оксани Голодюк, керівниці Української школи «Джерело» в Амстердамі (Нідерланди). Пані Ліна та пані Ірина розповіли, як відвідування музеїв перетворюється для їхніх учнів на справжню пригоду. Адже в європейських країнах у музеях існують цілі інтерактивні програми, в яких беруть участь діти. Історія оживає, і це допомагає зрозуміти, в якій країні ти живеш, уявити себе в ролі історичних персонажів... Так само діти мають змогу вивчати культуру й історію за спеціальними воркбуками. А чому б не підготувати книжку, присвячену українській історії часів Гетьманства? Спершу це видання готували для українських шкіл вихідного дня, що діють за кордоном, але згодом стало зрозуміло, що книжка знайшла вдячних читачів і в самій Україні.

Багато років знадобилося для того, щоб у нас почали видавати класні комікси з розумінням усіх особливостей цього непростого жанру, вкладаючи в них українську сутність і водночас розуміння своєї приналежності до Європи. А ще я дуже радію, що з’явилися й такі інтерактивні видання, як «Козаки правлять країною», де Україна постає прекрасною європейською державою з багатющою історією, розкішним вбранням та зброєю, вишуканими клейнодами. Нарешті ми позбуваємося комплексу меншовартості, який нам нав’язували впродовж трьохсот із гаком років, усвідомлюючи, що українська культура, традиції, історія пов’язані не лише з селом. Адже ми мали власну розмаїту й самобутню міську культуру: музику, архітектуру, літературу, театр...

— На вашу думку, чи має дитячий журнал шанс залишатися паперовим?

— Моя дільність у «Соняшнику» закінчилася в липні 2006 року, а у квітні 2007-го журнал припинив своє існування. На жаль, така доля чекала не один український дитячий часопис. Паперові журнали, адресовані дітям та підліткам, поступово зникають, і, мабуть, більшість періодичних видань згодом мають перейти у електронний формат. Добре, що є чудовий «Однокласник», щомісячний ілюстрований україномовний журнал для підлітків, який безперервно виходить із жовтня 1923 року. Часопис очолює Наталія Степанчук, яка робить все можливе, щоб «Однокласник» продовжував існувати. А малі читачі все ще можуть отримувати за передплатою «Пізнайко», «Мамине сонечко», «Маленького розумника», «Джміль». Дуже хочеться, щоб дитячі й підліткові паперові журнали все ж збереглися. Зовсім інше відчуття, коли тримаєш в руках «живий» часопис, можеш читати, розглядати малюнки, перегортати його сторінки, відчуваючи кожну на дотик.

«МЕНЕ ЗАПЕВНЯЛИ, ЩО ШАНСІВ ЗАПИСАТИ РОЗМОВУ З ТАКОЮ ЗІРКОЮ НЕМАЄ»

— Оскільки цьогоріч століття від дня народження Станіслава Лема, не можу не запитати. 1987 року ви взяли в нього інтерв’ю, хоч, кажуть, це було неймовірно складно здійснити. Розкажіть, як вам це вдалося.

— З дитинства я зачитувалася фантастикою, і Станіслав Лем був одним із моїх найулюбленіших письменників-фантастів. Ми передавали його книжки з рук у руки, «ковтали» за ніч «Магелланову хмару», «Повернення з зірок», «Зоряні щоденники Йона Тихого», «Соляріс», «Казки роботів», «Кіберіаду», щоб вранці перед уроками віддати — адже на книжку чекала ціла черга фанів. У порівняні з соцреалістичними творами, які ми мусили вивчати за шкільною програмою, ця література розвивала уяву, переносила в інші світи, давала відчуття цілковитої свободи, певності в тому, що людина може подолати будь-які перешкоди та втілити в життя найсміливіші мрії.

ГОЛОВНИМ ГЕРОЄМ КНИЖКИ «КОЗАКИ ПРАВЛЯТЬ КРАЇНОЮ» Є ГЕТЬМАН МАЗЕПА, ВІН ТУТ ЗОВСІМ НЕ ТРАГІЧНА ПОСТАТЬ, А БЛИСКУЧИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ АРИСТОКРАТ, ЗНАВЕЦЬ РІЗНИХ МИСТЕЦТВ ТА ІНОЗЕМНИХ МОВ. У КНИЖЦІ Є ЗАПЛУТАНІ ЛАБІРИНТИ, ГАРНЮЩІ НАЛІПКИ ТА ВЕСЕЛИЙ КОМІКС ПРО ЗАХОВАНИЙ СКАРБ. РАЗОМ З БАТЬКАМИ ДІТИ МОЖУТЬ СКЛАСТИ МАКЕТ БАТУРИНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ЧИ СТВОРИТИ ВЛАСНИЙ ГЕРБ АБО ВИГОТОВИТИ СВОЮ ПЕЧАТКУ

Влітку 1987 року я приїхала в Польщу в гості до сестри, яка вийшла заміж за поляка й жила у Вроцлаві, й вирішила будь-що взяти інтерв’ю у Лема, хоча знала, що він неохоче зустрічається з журналістами. На той час я працювала кореспондентом у популярному тижневику «Україна», знала про те, що пан Станіслав народився у Львові і йому, певно, буде цікаво зустрітися із журналісткою з України. А головне — у мене був козир. Хотілося почути думку видатного письменника й філософа про те, що чекає на нас після Чорнобильської катастрофи, яка сталася рік тому. Адже багато, на перший погляд, неймовірних передбачень пана Станіслава здійснилися!

Я дивом дістала номер його телефону у Вроцлавському відділенні спілки письменників, хоча там мене запевняли, що шансів записати розмову з такою зіркою, як Лем, у мене немає. Та все ж я зателефонувала, він сам зняв трубку, сказав, що мені пощастило, бо за два дні має повертатися з Кракова до Відня, і на мою величезну радість погодився на зустріч! Наступного дня я вже їхала до Кракова. На воротах Лемового дому висіла класна табличка, яка мене розвеселила: «Тут живе добрий пес, але в нього дуже слабкі нерви!» Я засміялася і зрозуміла, що все буде добре. І перестала хвилюватися. Ми говорили довго, я записала нашу розмову на жахливому, «заїждженому» касетному магнітофоні (зараз більшу частину перевела на «цифру»). Інтерв’ю в редакції «України» протримали пів року й надрукували тільки в першому числі за 1988 рік (уявляєте, як його пильно вичитували, щоб не пропустити якоїсь крамоли!).

ПРИНЦИПОВІСТЬ І ДИВОВИЖНИЙ ІНТЕЛЕКТ

— Що вам найбільше запам’яталося з цієї розмови? Що не увійшло до опублікованого інтерв’ю?

— На початку нашої розмови пан Станіслав сказав, що досі пам’ятає українську мову, адже перед війною закінчив Другу польську гімназію у Львові, де була обов’язкова година української мови, і він може процитувати напам’ять «Реве та стогне...», що стежить за перекладами своїх книжок українською.

Мене вразило, що Лем критикував багато речей, які відбувалися на той час у західному «капіталістичному» світі. Наприклад, він страшенно обурювався тим, що у США виходить маса попсової, безглуздої та примітивної фантастики, і розповів, що коли написав про це кілька гострих критичних статей, то його зі скандалом виключили з Спілки американських фантастів, почесним членом якої він до того часу був. Адже Лем насправді мав величезну популярність, його книжки великими накладами виходили і у Штатах, і в Європі.

Проте вдача у пана Станіслава була складна. Він запекло боровся за свої переконання, не зважаючи на жодні авторитети. Пригадую, як письменник обурювався тим, що в Німеччині та в Австрії, де він у той час жив, якісь молодіжні організації, що проголошували гуманні гасла, почали нищити стовпи ліній електропередач. Він вважав, що це безумство, провокація, шантаж. Передбачав, що політики використовуватимуть популістські ідеї, заграватимуть з електоратом, щоб прийти до влади, і це врешті призведе до глобальної катастрофи... З часу тієї нашої розмови минуло 37 років, і те, що рік тому відбувалося у США під час розпалу пандемії, наочно підтверджує передбачення Лема. У Нью-Йорку безкарно дика юрба грабувала магазини, прикриваючись гаслами про справедливу помсту «нащадкам колонізаторів», котрі вивезли їхніх предків з Африки. Хоча це був лише привід для руйнування та грабунку. Маса здичавілих варварів кинулася нищити тонесенький цивілізаційний шар, який людство нарощувало впродовж тисячоліть.

Я дуже ціную Лема за почуття гумору, іронію і, звичайно, за його блискучий, дивовижний інтелект. А чого варті його критичні статті на власні твори! А ще відчайдушність і відвага — він не боявся бути незрозумілим, інакшим і ніколи не підроблявся під смаки широкої публіки. До речі, про наслідки Чорнобильської аварії він так і не схотів говорити. Сказав, що це була б спекуляція на модній темі. Адже раніше, ніж за сто-двісті років, ми не зможемо дізнатися про реальний вплив радіації на довкілля чи передбачити, як ця катастрофа позначиться на майбутніх поколіннях... 

— Ви брали інтерв’ю у багатьох відомих діячів...

— Моє найперше інтерв’ю, надруковане в журналі «Україна», було з Іваном Драчем. Потім з’явилися інтерв’ю з Миколою Вінграновським, Юрієм Щербаком, Юрієм Іллєнком, Олесем Бердником, Ярославом Стельмахом, Вірою Вовк, Всеволодом Нестайком. За весь час, поки я працювала кореспондентом «України», мені не довелося робити жодного «замовного матеріалу», в якому б оспівувалося щасливе життя радянських людей та процвітання СРСР під мудрим керівництвом Комуністичної партії. Мені пощастило, бо в кінці вісімдесятих у Союзі почалася так звана перебудова, коли нарешті можна було говорити правду про політичні репресії, Голодомор та переслідування інакодумців.

«НАШ НАЙБІЛЬШИЙ ЗДОБУТОК ЗА 30 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

— І на завершення. Де, на вашу думку, в нинішній час варто брати силу і дітям, і дорослим?

— У нинішній ситуації відповісти на це запитання досить складно. Одразу пригадується анекдот про те, як зустрілися двоє давніх знайомих — песиміст і оптиміст. Песиміст каже: «Слухай, життя тепер таке жахливе, що просто гіршим бути не може!» А оптиміст йому радісно відповідає: «Може, може, може!!!» (Сміється) Але я, звісно, жартую. Дитячі письменники не можуть бути песимістами. Особливо, коли так часто зустрічаєшся з розумними, щирими й талановитими дітьми. Мені здається, що це наш найбільший здобуток за 30 років незалежності. Мені дуже подобаються молоді сім’ї, де батьки і діти — друзі. Де дитина чи підліток має право голосу, вчиться приймати власні рішення й відповідати за свої вчинки. І головне — в Україні нарешті з’являються нові прогресивні школи, в яких дітям по-справжньому цікаво вчитися, їм не доводиться забивати голови безліччю непотрібної інформації, яка ніколи не стане їм у пригоді в дорослому житті. Натомість у них розвивається уява, вони стають учасниками захопливих квестів, самі створюють дивовижні проєкти та можуть обирати книжки на власний смак. Я вірю, що саме книжки багато в чому формують наші уподобання, смаки, коло інтересів, а отже, й майбутнє... Знаєте, я переконана, що люди, котрі в дитинстві читали добрі, розумні й талановиті книжки, не можуть вирости негідниками. Нехай це наївно, але повірте, я не раз у цьому переконувалася.