«Брама до розуміння Харкова»

Книги діють — це вкотре підтверджує історія двотомника спогадів Юрія Шевельова. Внаслідок низки невипадкових випадковостей, наполегливої роботи Харківського літературного музею та мецената Андрія Набоки квартира Шевельова в будинку «Саламандра» стала частиною Харківської резиденції «Слово» (ще однією її локацією є квартира в знаменитому будинку «Слово», яка колись належала публіцистові Петрові Лісовому). Яким же чином у 1700 примітках до другого тому спогадів Шевельова на основі листування було реконструйовано події життя вченого? З чого розпочався порятунок його квартири? І про який Харків можна розповісти завдяки цьому помешканню? Про це й багато іншого поговоримо з Олександром САВЧУКОМ, кандидатом філософських наук і засновником видавництва.

«УКРАЇНА ПОЗА УКРАЇНОЮ»

— Двотомник спогадів Шевельова на цьогорічному Book Forum здобув премію «Найкраща книга нон-фікшн». Скільки часу тривала підготовка другого тому?

— Майже три роки. Рукопис другого тому, з яким було звірене наше видання, перебуває в Нью-Йорку й охоплює події 1943 — 1952 років, тобто згадано і про Швецію, але здебільшого йдеться про життя Шевельова в Німеччині. Там описано мандри від виїзду із Криниці через Словаччину до Німеччини, те, як українські емігранти намагалися перебратися до Баварії (американської зони на той час), щоб уникнути репатріації. Це просто карколомні детективні історії, як вони вижили — такі подробиці, які більше ніде не прочитаєш.

Півкнижки другого тому присвячено мистецькому українському руху — це літературні портрети наших письменників, з котрими Шевельов працював. Ідеться там і про те, як українські емігранти, хоч були, умовно кажучи, без шкарпеток, створювали літературні організації, видавали газети, часописи. Це було справжнє бурхливе життя, адже там перебував цвіт української інтелігенції. Це була Україна поза Україною на той час. До цього тому ми також долучили статтю «Зустрічі з Романом Якобсоном», бо вона продовжує шведський період у житті Шевельова — як він виїжджає до Америки.

У книзі міститься 1700 приміток одного із перекладачів засадничої праці «Історична фонологія української мови», відомого дослідника творчості Юрія Шевельова — Сергія Вакуленка, а також його післямова. У «Післямногослів’ї», обсягом у двісті сторінок, учений опрацював неймовірну кількість листів Шевельова й реконструював події його життя, які доповнюють і німецький, і американський періоди, а також оповідають про приїзди вченого в Україну (з 1990 року). Цією післямовою ми фактично розповіли про все подальше життя Шевельова, бо третій том його спогадів — це міф. Необхідно згадати також одну із авторів приміток п. Катерину Каруник, котра провела грандіозну пошукову роботу в межах нашого проєкту.

До того ж, уся книга гарно проілюстрована — тут багато різних фотоматеріалів, зокрема із німецьких архівів, які нам допомагали. Це фантастика, що вони зберігають у себе матеріали про українських письменників і безкоштовно їх надають. Велика подяка й архіву УВАН в Америці.

«ТРЕБА РОБИТИ ВСЕ, ЩОБ ЦІ АРХІВИ БУЛИ СКОПІЙОВАНІ»

— Наскільки ці архіви опрацьовані й залучені в український науковий дискурс?

— Є досить багато архівів, наприклад в Українському вільному університеті (і бібліотека, і архів) у Мюнхені, де жило, напевно, найбільше українців у Німеччині. Є малі містечка, в яких жили й помирали наші письменники, і вони також передавали у місцеві муніципальні архіви матеріали, які там і досі зберігаються, бо німецька система архівів працює бездоганно. Уявіть собі: Німеччина витрачає бюджетні кошти на утримання архівів, зокрема й українських діячів! Я не скажу, що це велика кількість матеріалів, але принаймні про тих людей, які там проживали після війни, їх досить багато.

Значна кількість архівів нині в Америці — сам тільки УВАН величезний. І співпраця у нас вийшла дуже приємна — слід віддати належне п. Тамарі Скрипці, котра нам надзвичайно допомогла з цим проєктом. Нам надали унікальні матеріали, і знаю, що там є ще дуже багато.

Проте всі ці й подібні інституції уже досить нечисленні — в них працюють лише кілька людей, відповідно, треба робити все, щоб ця співпраця з Україною була якомога активнішою, щоб ці архіви були скопійовані. Позаяк нам уже натякають, що це потрібно лише Україні. І фактично так воно і є, бо ми знаємо, що третє-четверте покоління тамтешніх українців відчувають себе громадянами тієї держави, в якій живуть. Так, цей відгук з-за кордону стає дедалі слабшим, але все одно ти бачиш цю неймовірну енергію українців... Я гостював у нашої емігрантки в Мюнхені й був вражений силою її любові до України, хоча вперше вона бачила нашу державу лише 1983 року, коли їй було вже за сорок.

А Україна не приділяє належної уваги до цієї теми, хоч ця сторінка багато важить для всіх українців. Тому що поки ми не бачимо ту Україну, яку створили українці, котрі в ті буремні часи виїхали за кордон, — ми неповною мірою розуміємо самих себе. Чому? Бо виїжджали пасіонарні особистості, котрі якраз і були найкращим втіленням уявлення про Україну, її дух, самобутність, автентику. Це люди, котрі вивезли Україну у своїх умах і душах, своїх діяннях, часописах, що їх вони видавали. Це неймовірно, коли усвідомлюєш, скільки різних видань виходило у світ на пожертви сотень тисяч українців, наприклад газета «Свобода», яка виходить друком уже понад 120 років. Це еміграція, яка вміла заробляти, яка прилаштовувалася до нових умов і виявляла неабияку підприємливість, і це доводить, що українці — успішні люди. І Шевельов — достойний приклад серед них. Він — учений світового рівня, котрий залишився українцем і став адвокатом українства.

«КВАРТИРА НА 95% ЗБЕРЕЖЕНА»

— Вплив ваших книг виходить за межі видавничого світу. Як вдалося врятувати квартиру Шевельова?

— Я завжди прагнув до того, щоб у нас було не просто видавництво. І ми тільки ним і справді ніколи не були. Усі наші проєкти завжди ширші — це робота з архівами, музеями, виставки. А тут так склалося, що книга дала поштовх до створення резиденції.

Наприкінці 2017 року ми в останній момент змогли знайти і додати в перший том спогадів план типового поверху будинку «Саламандра», в якому мешкав Шевельов, — усі знали, що він мешкав у цьому домі, але не знали, де саме. За цими описами ми з’ясували й номер його квартири. Коли ми видали цю книгу, архітектор Сергій Кангеларі, котрий працює в Харківському літературному музеї, сказав, що така ж квартира продається. Після дзвінка до рієлтора виявилося, що він мій знайомий по Фейсбуку. Ми нарешті потрапили до цієї 46-ї квартири, і я був вражений, що квартира на 95% збережена: паркет, чорний вхід із кухні, усі арочні вікна, двері з дверними ручками... Усе як для музею, навіть музею цього будинку.

НА ВІДКРИТТІ КВАРТИРИ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА В БУДИНКУ «САЛАМАНДРА». У ЦЕНТРІ ПЕРШИЙ РЕЗИДЕНТ – ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

Потрібно пояснити, що «Саламандра» — це товариство, яке страхувало від пожеж; воно побудувало 1915 року найкращий будинок у місті. Оскільки батько Шевельова був генералом російської армії, то родина змогла купити тут квартиру. Однак після Першої світової війни батько фактично кинув сім’ю, і щоб заробити кошти для існування, збіднілій сім’ї довелося здавати кімнати (усього в квартирі їх шість, дві із них займали Шевельов з матір’ю) орендарям. Через три роки будинок було націоналізовано й у ньому розмістилися державні інституції, які там перебували до 1928 року. А тоді в будинок почали заселяти людей різного штибу — директорів заводів, НКВДшників, і в спогадах це дуже гарно описано. Тож квартира дуже антропологічна.

Отже, у нас постало завдання, що з цим робити. Я створив сторінку «Квартира Шевельова», почав шукати гроші, щоб її викупити, але ніхто не міг допомогти. Дзвонив у діаспору, відомим людям, говорив зі знайомими на «Книжковому Арсеналі», але мені казали, що нам потрібен місцевий харківський бізнесмен. Я вже думав, що це програшна справа, і подумки вважав ті гроші, що ми дали як завдаток власниці квартири (з якими нам допоміг один наш читач, адвокат), марно витраченими.

І ось у червні 2020 року за сприяння Тетяни Пилипчук, заступниці директора Харківського літературного музею, мене познайомили з Андрієм Набокою, котрий виявив бажання придбати не лише квартиру Шевельова, а й помешкання Петра Лісового на першому поверсі в будинку «Слово».

Потрібно згадати, що раніше Харківський літературний музей організовував літературну резиденцію за підтримки ПЕН-клубу і Харківської обласної держадміністрації. Проте люди приїжджали й зупинялися десь у багатоповерхівках. А тепер харківська резиденція «Слово» налічує дві локації — квартири Шевельова й Лісового. І там уже активно відбуваються події. Наприклад, Харківський літмузей виграв грант від УКФ, і у «Слові» проходила Дитяча резиденція, на яку приїжджали Дара Корній, Сашко Дерманський та Іван Андрусяк.

«ПРАКТИЧНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ»

— Розкажіть, будь ласка, про квартиру Шевельова. Яким є концепт розвитку цього місця?

— По-перше, варто сказати, що концепцію цього простору створює ціла команда людей: передусім Харківський літературний музей (Тетяна Пилипчук, Лідія Калашникова, Сергій Кангеларі), родина Набок і Сергій Жадан. Сама квартира складається із резидентської частини — дві кімнатки з вигодами; двох великих кімнат для проведення заходів (вони закриваються, тож заходи можна проводити одночасно), а також двох кімнат меморіальної частини: це 8-метрова кімната, куди Шевельових ущільнили, і кухня, в якій вони здебільшого й перебували, бо мама відкрила буфет і так заробляла в часи непу.

Нам ще обіцяють надіслати листи, друкарську машинку, на якій працював Шевельов. Однак ми не бачимо цю квартиру як музей чи меморіальною в класичному розумінні — вона має працювати. Ми хочемо говорити про Шевельова не з пафосною риторикою, а з перспективи, чим можуть бути корисні його тексти, чому їх потрібно опрацьовувати. Я називаю це так: практична культурологія. Може, відвідувачі побачать наше місто з іншого погляду? Може, проголосують на виборах по-іншому? Може, почнуть вчити англійську мову? Може, не виїдуть із Харкова чи України?

ЗАГАЛЬНИЙ ВИД НА РОБОЧУ КІМНАТУ РЕЗИДЕНТА В КВАРТИРІ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА

Одна із причин, чому нам нині цікавий та важливий Шевельов — він мав українську ідентичність не рустикального характеру, а був цілком модерною людиною. Не українець за походженням, Шевельов міг писати спогади і російською, і англійською мовами, але він пише українською. Він був українцем за самовизначенням і дуже багато зробив у науковому, культурологічному плані для України. Ця резиденція — хороший спосіб розповісти про нього. І не тільки. У Шевельова ж були широкого спектру інтереси: театр, філософія, кіно, література, мова, і не лише українські. Тому ми хотіли б, щоб ця резиденція стала простором, який пов’язаний не з самим лише Шевельовим, а й з україністикою, еміграцією і взагалі всім світом. І це нас єднає з величезною кількістю митців, котрі живуть у багатьох країнах світу. А ще цей проєкт — можливість розповісти про Харків.

«РОЗКАЗАТИ ПРО АРХІТЕКТУРУ ЧЕРЕЗ ТАНЕЦЬ»

— Що конкретно вже вдалося здійснити?

— Ми плануємо, що приїздитимуть чотири резиденти на рік. Першим резидентом став Юрій Андрухович, другим був берлінський музикант українського походження Юрій Гуржи, третім — англійський режисер Джонатан Бен-Шауль, а в грудні очікуємо на літературознавця Євгена Стасіневича. Ми виплачуємо резидентам стипендію — нині, щоправда, із приватних коштів. На наступний рік також буде оголошено про можливість пожити в цій оселі, і я сподіваюся, що знайдуться охочі, бо місце дуже сильне. Юрій Андрухович казав, що йому дуже добре там писалося.

Окремо хотів би розповісти про британського режисера Джонатана Бен-Шауля, котрий приїхав до нас на запрошення Миколи Набоки. Він за місяць познайомився з нашими дослідниками архітектури і зробив прекрасний відеофільм про Харків. Одна частина — це інтерв’ю з харківськими архітекторами і громадськими діячами, котрі розповідають про наше місто. А друга — відео про те, який відгук у танці викликає харківська архітектура. І це неймовірно цікаво — розказати про архітектуру через танець. Цей харківський бруталізм, постмодернізм, ці страшні палаци піонерів цікаві англійцям. Режисер фільму намагається зрозуміти цю естетику й вирішити, що нам робити сьогодні з цими спорудами. Фільм буде показаний на міжнародних фестивалях.

В інших кімнатах триває ремонт. Мабуть, найцікавіше, що ми зробили: зняли все, що там було зайвого й дісталися оригінальних розписів. Вони частково збереглися, частково ні, але уявіть — це 1915 рік, трафаретні орнаменти з квітами. І люди живуть саме в тих стінах, у яких свого часу й Шевельов. Таким чином ми зняли пізніші нашарування, дали змогу цій квартирі дихати знову, стати такою, якою вона була. І ти ходиш по квартирі й бачиш різний її стан, а потім заходиш у резиденцію й відчуваєш, що немовби потрапив у час сто років тому...

А ще ми організовуємо зустрічі з резидентами й різноманітні заходи. Потрібно розуміти, що ім’я Шевельова не локальне, а наднаціональне. У нас польське консульство уже проводило свою виставку; німецьке консульство у Дніпрі зацікавилося постаттю Юрія Шевельова, і ми з ними плануємо новий проєкт — перевидання часопису «Арка», який виходив у Мюнхені за редакцією Юрія Володимировича. Також ми привели до ладу чорний вхід, і тепер звідти можна заходити (для людей піднятися цими чорними сходами — справжня атракція). Крім того, у квартирі проводять екскурсії.

Оскільки нам потрібні кошти і на ремонти, і на утримання резиденції, то я в лютому звернувся до читачів з пропозицією сплачувати щомісяця абонемент і влітку вибрати три дні, приїхати й пожити в цій квартирі. І люди одразу відгукнулися! І це, з одного боку, була підтримка для нас, а з другого — люди були в захваті від такого досвіду. Багато хто вперше приїхав до Харкова, тож це було знайомство і з містом, і з літературним процесом 1920 — 1930-х років. А ще в них було відчуття, що ти резидент у квартирі Шевельова, а не просто турист.

«П’ЯТИЙ ХАРКІВ»

— Хто тепер займається цією резиденцією, які подальші плани, зокрема, щоб дати резиденції можливість існувати?

— Тепер це проєкт Харківського літературного музею (Тетяна Пилипчук та Лідія Калашникова). Саме ця установа координує роботу, веде сторінку в соцмережах. Ми з Сергієм Жаданом долучаємося як співорганізатори. Також у нас є патреон — група підтримки, до якої входить, зокрема, відомий журналіст Вадим Карп’як.

РОБОЧИЙ СТІЛ РЕЗИДЕНТА В КВАРТИРІ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА

Спосіб, який, на мою думку, може допомогти зібрати гроші на стипендії резидентам — створення грошового фонду, відсотки із якого могли б використовуватися для цих цілей. Тобто нам потрібно зібрати чималеньку суму й мати певність, що ми можемо виконувати нашу головну функцію. Звичайно, в багатьох містах подібні ініціативи підтримуються муніципальною владою, позаяк це вигідно представляє місто. Проте у нас така історія малоймовірна. Тож запрошуємо всіх небайдужих долучатися до проєкту, підписуватися на нашу сторінку і ставати нашими патронами.

— А який образ Харкова ви хотіли б, щоб передала резиденція?

— До певної міри це брама до розуміння Харкова. Завдячуючи Шевельову, «П’ятому Харкову», до нашого культурного середовища долучилося багато людей. «П’ятий Харків» — це проєкт Харківського літературного музею, в межах якого відбулося багато концертів, фестивалів. У назві — ідея Шевельова про чотири Харкова, тобто про місто як палімпсест. Попередні чотири — це козацький Харків, російсько-імперський, доби «Розстріляного Відродження», Харків радянський. Шевельов мріяв про те, що буде п’ятий, незалежний, не провінційний.

Я хотів би, щоб гості нашого міста бачили увесь його зріз по максимуму, щоб резиденція стала інструментом його пізнання. Щоб широкому загалу стало відомо, що в Харкові є український модерн і конструктивізм. Щоб знали письменників, котрі звідси родом або мешкали тут, і історія з будинком «Слово» сприймалася не лише як трагедія, а й як бурхливий спалах української культури 1920 — 1930-х років. Адже це складні теми, з якими потрібно творчо працювати, бо сьогодні вони вже сприймаються шаблонно. Їх потрібно гарно подати, показати, що Україна різна, і ця різнорідність є способом розвитку — це рух вперед, багатогранність, не герметичність.