Чому наш народ безсмертний

Коли ця дивовижна жінка, уже доволі поважного віку, переступає поріг Головного військового клінічного госпіталю столиці — важко поранені наші бійці, котрі там лікуються, сповіщають одне одного: «Наша письменниця прийшла!» Так, крім «гуманітарної допомоги» хлопцям, зокрема пацієнтам відділення гнійної хірургії (це люди, котрі втратили ногу або руку, тяжко постраждали від вибухів мін, обстрілів окупантів, у багатьох — десятки складних операцій), крім ліків, продуктів, книжок, 88-річна Маргарита Костянтинівна ДОВГАНЬ «озброєна», може, головним — людським співчуттям до наших героїв (хоч вона не дуже охоче вживає це пафосне слово), безмірною повагою до них. А ще розумінням, що людина, яка вже котрий місяць зазнає нелюдського болю, буває, потребує одного — щоб вислухали її тиху сповідь. Історію життя бійця, котрий свідомо йшов на смерть заради України.

І пані Маргарита щодня, щомісяця, з року в рік, розмовляючи з воїнами нашої армії, записувала їхні розповіді. А потім — літературно опрацьовувала їх. Так з’явилася неабиякої духовної сили книга, непретензійно названа «Шпитальні нотатки» (складається з більш ніж 250 міні-новел, свого часу, упродовж 2015—2018 років, надрукованих у газеті «Слово Просвіти»). Нещодавно ці міні-новели, які об’єднує спільна ідея — зрозуміти, що дає людям наснагу вистояти в нелюдських обставинах, випущені окремою книжкою видавництвом «Кліо» (директор — Віра Йосипівна Соловйова; щира подяка їй за самовіддану працю).

ШІСТДЕСЯТНИЦЯ І ВОЛОНТЕР-БОЄЦЬ

...Я п’ю каву разом з пані Маргаритою та її чоловіком, знаним скульптором і художником Борисом Довганем, у їхній затишній оселі на Печерську. Авторка книжки стисло розповідає про свій родовід, свою незвичайну біографію. Її родинне коріння — на Волині, поблизу Луцька. Ще 1918 року прадід Маргарити, Леонтій Левицький, юрист, був розстріляний більшовиками; 1928 року був репресований дід Маргарити Костянтинівни, пан Микола; 1938 року — загинув рідний дядько пані Маргарити, Всеволод (тоді, згадує вона, розстріляли 80% складу штабу Уральського військового округу, де служив її дядько).

Зрозуміло, звідки в письменниці й журналістки пані Довгань (ще й шістдесятниці — вона особисто добре знала Василя Стуса, втратила роботу за свої переконання, а в дитинстві — пройшла пекло Другої світової, зазнала голоду під час евакуації в Чебоксари й на Урал, доглядала за пораненими солдатами) така відраза до «радянщини» та імперства в усіх їхніх проявах.

І сьогодні ця літня жінка — волонтер-боєць, і це зовсім не «риторична фігура» мови. Страждання покалічених героїв, які йшли в бій за Україну (серед них були 18—20-річні діти; як каже Маргарита Довгань, «я їх усіх називаю внуками»), зміцнили рішучість авторки «Шпитальних нотаток» розповісти про це людям і світові. Пані Маргарита щиро зізнається: «Інколи думаю: може, нудно читати комусь, одноманітними здаються ці розповіді про потрощені руки, ноги, голови, видалені селезінки, кишковики, вставлені в таз людський залізяки, аби так-сяк тримався, зростався, — про безглуздо скалічені такі досконалі Божі творіння. Утім, для мене це крик — протест проти безумства війни. Але за тим бачу (і хочу, щоб бачили всі) дивовижну витримку української людності, яка щоразу дає можливість відроджуватися (завдяки і лікарям, які названі у цій книжці поіменно! — І. С.), знов і знов наснажуватися заради життя!». Дуже влучні слова.