«Дієго і Фріда»

Дієго й Фріду об’єднала велика соціалістична революція. У цьому запевняє читачів Жан-Марі ле Клезіо, французький письменник, лауреат Нобелівської премії 2008 року, автор документальної розвідки про видатних мексиканських художників першої половини ХХ століття — Дієго Рівери та Фріди Кало. Однак у кожного митця була своя революція. Книжка «Дієго і Фріда» — це, на моє велике здивування, не стільки дослідження кохання художників, як зріз історичного й культурного життя Мексики того періоду. На понад 200 сторінках розмістилась історія мексиканського народу, яка так сильно нагадала історію нашої власної країни. Мексика — це підкорена територія, де, як і у нас, панували чужоземці. А її культура існує та активно розвивається, але підпільно. А те, що визнано і владою, і елітою, вирізняється суцільним несмаком та примітивізмом. Тож недаремно більшість митців тікають з батьківщини за океан, у Європу, що називається, ковтнути свіжого повітря. Так зробив і Дієго Рівера. Коли пролунали перші дзвони революції, Дієго перебував далеко від дому, йому було 24. Фріді — лише 3.

«Найдивніше у шлюбі Дієго і Фріди — те, як взагалі могли опинитись разом двоє таких несхожих людей», — пише Жан Марі ле Клізо. Дієго на час одруження з Фрідою виповнилось 43 роки, він уже був популярним художником зі світовим ім’ям. Повернувся до Мексики з Парижа, де познайомився з французькою художньою елітою, зокрема з Пабло Пікассо та Альфонсом Рейсом. Уже був двічі одруженим, мав двох доньок та сина, який народився і загинув у Парижі.

Їй 22. Вона — студентка Національної підготовчої школи. Тільки-но починає малювати. На відміну від Дієго Рівери, не збирається ставати художником. «Для Фріди живопис — це спроба врятуватися від спогадів про страшну трагедію, яка назавжди скалічила її тіло», — такі висновки робить автор книжки. Не знаю, чи то спрацювала звичайна чоловіча солідарність — підкреслити саме творчість Дієго як домінуючого, чи то автор справді вважає, що за творчістю Фріди стоїть лише її хвороба, але погодитися в цьому з ним складно. Більше того, такі погляди аж занадто перегукуються з думками чоловіків-дослідників творчості Лесі Українки, для яких її твори — це лише крик хворої, позбавленої материнства жінки. Фріда Кало через аварію також не могла виносити дитину. Вона була двічі вагітною, але втрачала дитину, про що розповідають її картини того періоду. Якби не було хвороби, знайшлося б щось інше, що змусило б її заговорити. Втім, звинуватити автора в перекручуванні фактів або в свідомому зменшуванні ролі Фріди в мистецькому житті Мексики не наважусь, оскільки здається, що для автора головною темою в цій книзі була все ж таки не Фріда Кало, а Дієго Рівера. Та й, власне, книжка називається «Дієго і Фріда», а не навпаки. Тож читво замість того, щоб втамувати спрагу, тільки підсилило цікавість до подружжя Рівера й до Фріди Кало зокрема. Тож після прочитання твору француза Жана-Марі ле Клезіо залишається одне: сподіватись, що й на Фріду Кало знайдеться своя Оксана Забужко, яка по-жіночому зможе розкрити та презентувати читачеві творчість художниці.