Дорослий друг дитячої фантазії

Всеволод Нестайко належить до тих людей, про чиє життя і характер промовляють його книжки — ясно і зрозуміло. Вони настільки добрі, настільки світлі, часом з неповторними життєвими кумедностями, а інколи з цікавими фантастичними чи навіть фольклорними елементами. Нестайко — багатогранний письменник, якому вдається досягати успіху в дуже різних жанрах і подобатися чи не чотирьом поколінням читачів. Його твори, справді сповнені дитячої щирості й мудрості, можна відкривати для себе на будь-якому етапі життя. Вони — про важливе в усі часи    — дружбу, любов, справедливість і добро.

Учора Всеволодові Зіновійовичу минуло 84. Здоров’я вже не дозволяє особисто спілкуватися з читачами й журналістами, але попри це інтерв’ю з ним регулярно з’являються в різних українських часописах. Відповіді на свої запитання журналісти отримують у досить незвичний, як на сьогодні, спосіб: звичайними листами, з марками й поштовими штемпелями. Найповнішим і найкращим джерелом інформації про життя Всеволода Нестайка стала його «Автобіографія», опублікована 2011 року в бібліографічному нарисі «Всеволод Нестайко» Національної бібліотеки України для дітей.

Мабуть, чи не кожен читач після занурення у світ Нестайкових книжок думає, що автора на творчість надихало власне веселе дитинство, сповнене пригод, гідних його «тореадорів» Яви та Павлуші, з не менш смішними витівками й вигадками. І що він, напевно ж, родом із села — настільки з любов’ю воно у нього описане: і колоритні мешканці села, і його мальовничі краєвиди. Однак обидва припущення дещо помилкові.

Батько Всеволода Нестайка Зіновій був родом із Тернопільщини і мав козацьке коріння. Закінчив гімназію в місті Бучач, згодом продовжив навчання у Відні. Був освіченою людиною, володів п’ятьма мовами. У Першій світовій війні був січовим стрільцем в австрійській армії. Мати письменника — Марія Довганюк — походила із селянської родини, яка мешкала на Житомирщині, але так само здобула хорошу освіту й почала викладати російську мову та літературу ще 1913 року. У роки Першої світової війни була сестрою милосердя — по інший бік фронту від свого майбутнього чоловіка.

ДИТИНСТВО

Народився Всеволод Зіновійович у Бердичеві, де родина, в якій уже була дочка, на певний час оселилася цілком випадково, шукаючи роботи посеред розрухи після Громадянської війни.

У сім’ї існувала своєрідна легенда про обставини народження маленького Вадима (саме так рідні та знайомі все життя називали письменника, адже матері не подобалося скорочене «Сева»). У своїй автобіографії він так описав цю історію: «За сімейною легендою моя мама, вчителька російської мови й літератури, дуже полюбляла читати і справді особливого для мене дня, 30 січня 1930 року, читала роман Еріха Марія Ремарка «На західному фронті без змін», який тоді вперше був перекладений російською мовою. Вона так захопилася читанням, що лише ненадовго відволіклася, щоб подарувати світові мене, після чого знову взялася за читання... Саме тоді старий акушер сказав їй: «Пані, ви, здається, народили письменника».

Всеволод Нестайко не надто охоче розповідає про своє дитинство журналістам, швидко змінює тему, зазначаючи, що воно було у нього тяжке. Тата він втратив 1933-го — його заарештувала радянська влада (хтось доніс, що Зіновій Нестайко був січовим стрільцем) і доправила до концентраційного табору. Звідти він не повернувся. Маленький Вадик не вірив, що батька вже немає: «Він для мене залишався уособленням таємничості й чекання». Рятуючись від голоду, родина переїхала до рідної сестри матері в Київ.

Із трирічного віку Нестайко мешкає у столиці. Тож цілком може вважатися справжнім киянином, який дуже любить своє місто — це відчувається в усіх його «неказкових» творах, навіть у «Тореадорах з Васюківки», адже треть подій роману відбувається у столиці. Місто описано так гарно, що невимовно хочеться прогулятися тими вулицями з іншими назвами, повз будинки, яких уже немає, чи місцями, які аж ніяк не змінилися відтоді. На щастя, такі досі є.

Материнською мовою в родині була російська. Однак Вадима віддали вчитися до української школи, «щоб знав мову свого батька».

Майбутній письменник був худеньким та рудим. Ох, скільки прикрощів зазнав він через колір свого волосся: «...Мене дражнили: «море горить», «пожежна команда», «рудий африканський їжачок» — руде волосся на моїй голові стирчало, наче голки в їжака, адже я робив собі «шевелюру» замість чубчика, щоб виглядати старшим». Допитливі читачі, які ознайомилися з кількома його книжками, могли помітити, що ці ж дражнилки мають відлуння і в його повістях.

Зразковою поведінкою не вирізнявся. Так само, як і герої його майбутніх повістей. Сам себе у шкільні роки автор називає «жевжикуватим», дуже непосидючим, затятим любителем всіляких «приколів». Бувало, що й учителі сміялися з його жартів, а часом виставляли за двері. А в старших класах навіть виганяли зі школи, проте Вадиму вдавалося самому вирішувати свої справи з директором так, що мати про ті казуси й не знала.

Книжками Вадик захоплювався ще з перших класів. Письменник пам’ятає перший художній твір, над яким він пролив свої дитячі сльози. Це було оповідання Чехова «Ванька Жуков», яке йому, чотирирічному, прочитала мати. Любов до творчості Антона Павловича і, як зазначає сам Нестайко, «вірність його ідеалам людяності, порядності та відповідальності» збереглися у нього на все життя. Навіть перший редакторський гонорар він витратив на бюст Чехова. Ще в дитинстві він полюбив Гоголя — до того як «проходив» його у школі, тому й сприйняв по-своєму. Цей автор дуже вплинув на його подальшу творчість, це зауважили навіть критики. Крім того, зі шкільних часів Всеволод Нестайко цінував творчість Остапа Вишні, з яким йому одного разу навіть довелось поспілкуватися під час зустрічі у школі, а також Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І.   Франка, О. Пушкіна, Дж. Лондона та Е.  Сетон-Томпсона. А з українських радянських письменників найбільше подобалися пригодницькі твори О. Копиленка, В. Владка, О. Донченка та багатьох інших.

У дитинстві у хлопця, звичайно, була своя Велика Мрія. Одна на двох із другом дитинства Вітасиком. Мабуть, під впливом улюблених пригодницьких книжок Миколи Трублаїні, Джека Лондона та Жуля Верна вони мріяли стати капітанами далекого плавання. Згодом з’ясувалося, що через стан здоров’я — дальтонізм (письменник не розрізняє червоного та зеленого кольорів)      — він не зможе розуміти світлову сигналізацію на морях. Натомість його друг таки став капітаном.

Дитинство Вадика закінчилося в 11 років, бо саме стільки було йому, коли почалася Друга світова війна. Письменник вважає тих, що в дитинстві пережили окупацію Києва, особливим «плем’ям» людей — ніхто інший не в змозі збагнути, як відбилися в їхніх серцях ці страшні два роки. «Деякі мої колеги, яким під час війни було років по три-чотири, написали чимало повістей про неї, зокрема про партизанів, — розповідає Всеволод Нестайко. — Я ж написав тільки одне оповідання — «Вітька». Ніколи не хотів писати про війну, не люблю її згадувати. Надто трагічними, тяжкими були мої спогади». Йому навпаки хотілося знайти те втрачене дитинство, догратися,  досміятися, зробити те, чого він свого часу не зміг. Автор якось підмітив, що недарма більшості його героям по 11—12 років: «Я ніби застряг у тому віці».

ВІД КРИТИКА ДО КАЗКАРЯ

1947 року Всеволод Нестайко, вже «вирісши» з рудого волосся та роздумуючи про літературне майбутнє, вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету. Вже на третьому курсі він відчайдушно розпочав літературну діяльність... із критики. Як сам казав пізніше, це був дивний хід, адже він не видав ще жодного свого рядка, а вже замахнувся казати, хто пише добре, а хто погано... «Мабуть, тільки браком досвідчених рецензентів можна пояснити той факт, що мене друкували тоді газети «Літературна Україна», «Культура і життя», навіть журнали «Дніпро» і «Вітчизна», — зазначає автор. На IV курсі Всеволод Нестайко почав постійно працювати: спочатку літредактором українського видання журналу «Барвінок», а потім у видавництві «Молодь».

Ще в «барвінкові» часи доля знову звела Всеволода Зіновійовича з Остапом Вишнею. Його прийомна донька Марія працювала в журналі літредактором російської версії й переконала вітчима написати щось для дітей. Він погодився, і от Всеволод Нестайко «...мав, з одного боку,  щастя, а з іншого, так би мовити, випробування — редагувати його дитячі оповідання. Потім ті оповіданнячка вийшли книжечкою «Остап Вишня — дітям». Я редагував його дуже ніжно — так би мовити, міняв «доки» на «поки»... Зрозумійте, ну як я ще міг редагувати Павла Михайловича? Пам’ятаю, почитав він оту мою роботу і сказав: «Прекрасне редагування!» Звичайно, це був жарт, бо ж нічого було там міняти насправді». Іронія долі виявилася ще й у тому, що потім в точнісінько такій ситуації опинився Іван Малкович; тоді, наприкінці 1980-х — літредактор у «Веселці», а нині директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», якому довелося редагувати Нестайкових «Тореодорів з Васюківки».

У дитячому журналі Нестайко надовго не затримався — наступні 30 років він сповна віддав себе роботі в одному видавництві. Спочатку воно мало назву «Дитвидав»,  а потім стало «Веселкою». Всеволод Нестайко від початку обіймав там посаду завідувача відділу літератури для молодшого шкільного віку. Тобто вже 1956 року життєві обставини разом із власною цікавістю до світу дітей остаточно пов’язали його з дитячою літературою.

Після закінчення університету Всеволод Нестайко одружився зі Світланою, на рік молодшою за нього студенткою того ж філологічного факультету КНУ, яка багато років потому працювала там викладачем. Вона вже багато років є вірним другом письменника, першим критиком, а крім усього, ще й людиною, яка старанно збирає його архів.

У 27 років Всеволода Нестайка прийняли до Спілки письменників. А в Комуністичну партію не вступав аж до п’ятдесятиріччя, та й тоді його змусила до цього службова посада. Вийшов  із партії 1990-го, під час революції на граніті, коли побачив, як голодують його читачі, що вже встигли підрости.

АНАТОЛІЙ ВАСИЛЕНКО. ІЛЮСТРАЦІЯ ДО ПОВІСТІ-КАЗКИ ВСЕВОЛОДА НЕСТАЙКА «НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ В ЛІСОВІЙ ШКОЛІ»

Після серйозних та цілком реалістичних оповідань автор несподівано сам для себе прийшов до казки — написав твір «В Країні Сонячних Зайчиків» (1959). Повість поклала початок улюбленій дітьми різних країн серії — наступні частини вийшли через кілька десятиліть: «Незнайомка з Країни Сонячних зайчиків» (1988) та «В Країні Місячних Зайчиків» (1994). У другій частині, до речі, серед інших див є й мітла на транзисторах — і це за 20 років до «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг! Крім окремих казкових історій, Всеволод Нестайко написав своєрідний казковий серіал про Лісову школу, у якій вчаться зайчик Кося Вухань та їжачок Колько Колючка. Перша частина датується 1981 роком, а остання — 2007-м. Вона вийшла у видавництві Івана Малковича. Цікаво, що ілюстрували її діти, які з різних куточків України надсилали Всеволоду Зіновійовичу свої малюнки. Перше видання стало благодійним — гроші перерахували до дитячих будинків та інших закладів.

ВАСЮКІВСЬКА ЕПОПЕЯ

Період 1960—1980-х років — це ще й час роботи Всеволода Нестайка над реалістичними історіями про сільських та міських школярів. Насамперед, звичайно, про таких відомих «васюківських тореадорів». Це направду найвидатніший і найулюбленіший дитячий роман в українській літературі. Багато чого в трилогії пов’язано з особистим досвідом письменника. Автор не в одному інтерв’ю казав, що другий «тореадор» Павлуша — це ніби він сам, якщо повернувся б у ті 11 років, жив у селі й мав правильне, таке, як треба, веселе та «витівкове» дитинство. Всеволод Нестайко писав трилогію майже 16     років. Перша частина «Пригоди Робінзона Кукурузо» вийшла у світ 1964 року. І хоч як дивно це зараз, викликала неоднозначну реакцію в колег. Юрій ЯРМИШ — перший редактор, котрий побачив текст і дав його в друк (у журналі «Піонерія»), згадує: «Там є такий момент, коли дід Варава будить двох редакторів-письменників, які приїхали в село на полювання. Я в «Піонерії» якось не звернув увагу на те, як вони так описані: один — довгоносий, у пенсне, той, що власну «Волгу» має, редактор дитячого журналу, а другий — малий, присадкуватий. Вони сіли на човна до діда Варави, і раптом у них, забрьоханих, впала в озеро рушниця, і вони почали пірнати за нею, шукати, а потім зрозуміли, що знайдуть її, мабуть, «років через 300 — аж при комунізмі». За вікном був 1964 рік. Микита Сергійович Хрущов ще 1960 року оголосив, що комунізм побудують через 20  років... Крім того, редактори, яких описав Нестайко, були аж надто схожі на двох цілком реальних персонажів. І заходить до мене якось по тому редактор журналу «Барвінок» Богдан Чалий — такий похмурий, довгоносий, у пенсне, а його власна «Волга» стоїть внизу... і каже: «От Нестайко написав таке про мене, а ви надрукували? Ну, підемо на розмову... Я — голова секції дитячої літератури Спілки письменників, тож про ВСЕ поговоримо». І ось, Спілка письменників, обговорення, і всі захищають Всеволода Зіновійовича та мене, хвалять повість... Проте Нестайко не відбувся тим публічним обговоренням — Чалий замовив якомусь партійному працівникові, щоб він написав для «Літературної України» розгромну рецензію. Я думаю, що це сам Чалий і написав, тільки підписався прізвищем іншого. Вздовж і впоперек розкритикував цей твір. Але українські письменники йому відповіли колективним листом на захист Нестайка (серед них були, до речі, Платон Воронько і Наталя Забіла. — Авт.) Отак починався його головний знаний усіма роман».

Вперше як трилогія твір було опубліковано 1973 року в рідному авторові видавництві «Веселка». Відтоді «Тореадори з Васюківки» виходили 32 рази, і ще стільки ж — окремими повістями. Твір переклали багатьма мовами, серед яких є навіть бенгалі та арабська. А 1979 року Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури Ай-Бі-Бі-Уай внесла «Тореадорів з Васюківки» до особливого почесного списку Г.-Х. Андерсена як один з видатних творів сучасної дитячої літератури».

Полюбилися читачам і повісті в оповіданнях про міських школярів «Одиниця з обманом» та «П’ятірка з хвостиком». Вони обидві були екранізовані в 1984—1985 роках і здобули нагороди. Варто сказати, що ще наприкінці 1960-х автор спробував свій хист і в драматургії. Першою п’єсою В. Нестайка, яку поставили в українських театрах, стала комедія «Марсіанський жених». Саме п’єса стала єдиним літературним жанром, в якому В. Нестайко писав для дорослих.

КНИЖКИ ДЛЯ СУЧАСНИХ ДІТЕЙ

У складні 1990-ті державні видавництва суттєво скоротили вихід книжок, а приватні тільки почали з’являтися, тому Нестайко багато друкувався в дитячий пресі — «Барвінку», «Однокласнику», а також у сатиричних виданнях «Перець» та «Перченя». Уже в поважному віці спробував себе у бізнесі — був редактором журналу «Терентій» (1992—1994 рр.), директором видавничої фірми «Чорлі», яка випускала журнал «Немо». «Але всі ці фірми виявились недовговічними, спонсорські гроші швидко зникали, і журнали припиняли своє існування», — розповідав він про цю свою діяльність.

Насиченими подіями виявились і 2000-ні роки, коли Всеволод Нестайко переступив поріг свого 70-річчя, ставши справді поважним дідусем і таким сивеньким та усміхненим дитячим письменником, яким більшість, напевно, його і уявляли. Якраз тоді ситуація з видавництвами дещо покращилась, деякі пережили відродження, а Іван Малкович відкрив своє, дуже своєрідне — «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». У ньому «Тореадори» вийшли в новій редакції. Радянські пісні з радіоприймачів у київських піонерів, які завітали до Васюківки, замінили на джаз, а прислівник «здорово» — на «класно»... Було виконано справді ювелірну роботу, яка навіть у дрібницях наблизила цей геніально-веселий роман до сучасних дітей. Тоді ж, 2004-го, відбулася перша в житті автора презентація його книжки. Іван Малкович перевидав також деякі інші твори Всеволода Нестайка.

Перелічивши так багато площин, у яких працював Всеволод Нестайко, ми бачимо ще одну його рису — це людина, яка не боїться пробувати себе в чомусь новому. Навіть навпаки — тяжіє до таких експериментів. Уявіть, у 70 років його запросили на радіо — вести авторську програму. І він з ентузіазмом погодився! Передача «Радіобайка Всеволода Нестайка» на першому каналі Національного радіо виходила аж десять років (до 2010-го), у ній були оповідані чи не всі казкові повісті автора. Це стало ще одним приводом для спілкування зі своїми читачами: Всеволод Зіновійович отримував сотні листів з відгуками дітей та їхні малюнки, писали й цілі класи, батьки й учителі.

У пізніших творах, починаючи з 1990-х, ми бачимо, що автор рухається вперед разом зі своїми читачами, встигає за ними. В його оповідях згодом з’являються всі надбання технологічного прогресу — комп’ютери, мобільні телефони, от тільки мають свої дуже особливі казкові назви.

Письменник з дружиною багато років мешкають на вулиці Шовковичній. Він уже кілька років не виступає перед дітьми — стан здоров’я не дозволяє. Прогресує хвороба зору: відповіді на листи, питання журналістів і нові творчі задуми письменника записує дружина, Світлана Пилипівна.

У критичних матеріалах з’явилася думка, що Всеволод Нестайко просто мусить бути щасливим, адже він осяяний любов’ю найщиріших українців — дітей з усіх куточків країни. Та й не тільки його улюблених «маленьких жевжиків», а й тих кількох поколінь, хто вже виріс протягом 50 років, упродовж яких автор займається літературою. Деякі з його перших читачок уже стали бабусями. Хай який плинний час, але справді вартісне в ньому не розчиняється — воно передається далі, ніби слова, промовлені пошепки в дитячій грі. Передається наступним поколінням, перечитується, «переживається» заново.