Франсуаза ЛАЛАНД: Мої діти пишаються своїм українським прізвищем!

Європа — край несподіваних зустрічей. Щоразу, перетинаючи її кордон, упевнююсь: історії забагато не буває. А вже ж як приємно змішувати-перемішувати етноси й раси! Бельгійка Франсуаза Лаланд майже 15 років свого життя носила українське прізвище Ващенко. Цим прізвищем підписано її перші літературні опуси. Як не дивно, але дух одеситів Ващенків передався і письменниці Лаланд — усе своє життя вона подорожує. Автор десятків книжок, своїм прикладом Франсуаза Лаланд доводить: культура, зокрема література, не має національності. Про Україну, Конѓо і кіно — розмова з бельгійською письменницею, автором біографій Артюра Рембо, Жан-Жака Руссо і Крістіана Дотремона, викладачкою у брюссельському Вищому інституті перекладу Франсуазою Лаланд.

«ФОМА І КАТЯ ВАЩЕНКИ ЖИВУТЬ У БРЮССЕЛІ І ВИВЧАЮТЬ ІСТОРІЮ УКРАЇНИ»

— Пані Франсуазо, як Ви познайомилися зі своїм першим чоловіком, Іваном Ващенком?

У Вільному університеті Брюсселя. Я щойно вступила на факультет філософії та філології, а він закінчував навчатися на інженера. В їдальні університету він, не спитавши дозволу, підсів до мого столику, пояснив, як правильно вимовляти його ім’я, і призначив побачення на наступний день. Ну й нахаба, подумала я! Утім, цей натиск таки мене підкорив, бо наступного року ми обвінчались. У православній церкві в Брюсселі. Його батьку, Володимиру Ващенку, в 1917 р. було лише 17. Родина Ващенків виїхала з Одеси до Марокко, де породичалася з бельгійцями.

— Вони виїхали через революцію?

— Авжеж. У Одесі в них був палац — нині там міститься лікарня.

— А як Ващенки породичалися з бельгійцями?

— Випадково. Познайомилися в гостях у спільних знайомих у Марокко. Ця родина — з Антверпена — подорожувала в повному складі. Двійко молодих гарних дівчат... Ващенки мали титул, антверпенці — гроші: було про що домовлятися! Отож, Володимир оженився на Емілі Остзеріт, Костянтин — на її кузині, Фанні фон Дербек.

— Ваші діти — Фома і Катя — носять прізвище «Ващенко». Ніяких непорозумінь не виникає?

— Вони пишаються своїм українським прізвищем. Із задоволенням вивчають історію батьківщини дідуся і бабусі.

— А де вони нині?

— Живуть у Брюсселі, разом із моїми онуками.

— Українське прізвище Ви носили протягом майже п’ятнадцяти років. Навіть перші свої твори ним підписували. Як вплинуло це прізвище на Вас і Вашу долю?

— Маєте рацію. Це ім’я дуже на мене вплинуло. Життя в Одесі, свята (Великдень,Паска), друзі... Я завжди все це з приємністю згадую. До речі, коли люди бачили нас разом, то думали, що я українка! Ім’я також викликало в мене великий інтерес до російської літератури.

— Скільки разів ви бували в Одесі?

— Я відвідала Одесу лише раз, більше 25-ти років тому. Запросили до СРСР на з’їзд письменників. Окрім Одеси, пощастило побачити Москву, Ленінград, Київ.

— А слова якісь українські знаєте?

— На жаль, жодного.

«ТІЄЇ НОЧІ Я БУЛА ВПЕВНЕНА, ЩО МЕНЕ ЗАМОРДУЮТЬ...»

— До 20 років ви жили в Бельгії, а потім почалося мандрівне життя — Заїр, Колумбія, Еквадор. Екзотичні країни. Нині живете в Тунісі. Звичайно довго акліматизуєтесь? Чоловіки завжди поруч?

— Із дитинства хотіла побачити інші краї, «поїхати», як це зробив Рембо! Хотіла відкрити для себе інші народи. Справді, я всюди почуваюсь чужою, але вмію скрізь адаптуватися. Я — справжній хамелеон!

Іван був зі мною в Заїрі і Колумбії, другий чоловік, Домінік — у Марокко й Тунісі. Власне, вони мене туди й привезли — перший чоловік працював там як інженер, другий — як чиновник у царині культури. Мені ж, як письменниці, доводиться адаптуватися скрізь. Обожнюю Гватемалу. Неймовірно красивий край. А люди в Марокко! Такі привітні... Не можу забути Конѓо. У мене залишилися жахливі спогади про цю країну. Ніколи в житті туди не повернуся!

— Авжеж, адже у 1960-х ваша родина була змушена покинути Заїр (так тоді називалося Конѓо) за досить похмурих обставин. Можете розказати про це детальніше?

— Пам’ятаю ту ніч у селищі Камбове, у провінції Катанѓа. Пролунав сигнал комендантської години, юні греки, що приїхали на канікули, дивились, як у чагарях убивали їхніх батьків. Вулицями Камбове бігали вояки-волонтери М’Обуту. Вони шукали алкоголь, гроші — і жертв. Заходили до будинків, поводились, як варвари, п’яні і під дією наркотиків. Тієї ночі я була впевнена, що мене замордують. Але вони вкрали все, що могли, і пішли. Зупинилися за два будинки до мого. Забрали з собою бельгійське подружжя. За два дні ми знайшли нещасних у річці. Їх посікли на шматки.

— Але навіть після цього ви і ваш другий чоловік, Домінік Суаль, продовжуєте жити в екзотичних країнах! І навіть пишете про них книжки. Що, у Європі мода на екзотику?

— Про яку, власне, екзотику йдеться? Немає ніякої моди. Особисто я не люблю «екзотику». У будь-якій країні мене цікавить не «екзотика», а люди, слабкі, експлуатовані люди, діти. Нині такі часи, що матеріалу мені вистачає...

— От ви кажете — чорношкірі вбивали білих. Але ж і бельгійці у Конго чинили страшні речі...

— Маєте рацію, за часів колонізації таке робилося... Це пляма на Бельгії. Але в тому, що відбувається в Чорній Африці нині — масових убивствах, зѓвалтуваннях, корупції, військовій диктатурі — винні не колишні колонізатори. Як і в работоргівлі, яку араби практикували в Африці задовго до появи там європейців.

«МОЯ ДОЧКА ГРАЛА В ОДНОМУ ФІЛЬМІ З МАРИНОЮ ВЛАДІ»

— Один професор із Валлонії сказав мені якось, що бельгійці — нація мандрівників, дослідників, що це пояснюється невеликими розмірами Бельгії, прагненням розправити плечі, вийти на ширші простори. Ви з цим згодні?

— Ваш професор мав рацію. Але моя мотивація була іншою. Я не вважаю свою країну замалою, і вона надто складна, аби мене надихати. Якщо я подорожую, якщо прагну жити в іншій країні — то це виключно через цікавість. Планета така велика! Я ж письменниця, я вмію мріяти, вмію передати пережите у художньому тексті, тож у моїх романах кордони зникають. Обрії моєї уяви безмежні!

— Ви мали дуже цінний досвід співпраці з видатним французьким письменником Жоржем Переком. Можете про це розказати?

— О, це була просто чарівна людина! Ми з дітьми жили у його подруги (скоріше, однієї з його численних подруг), оскільки вона знімала фільм (на гроші Перека, який тоді щойно отримав престижну літературну премію Медісі). Увечері, після зйомки в Парижі, ми йшли до Перека, він готував нам спагеті і люб’язно давав дітям погортати комікси. Моя дочка Катя грала у цьому фільмі головну героїню, вона постійно була поруч із Мариною Владі. Увечері, коли ми йшли до ресторану, Перек розважав нас, складаючи ребуси на серветках.

— Як би ви описали свій літературний дебют?

— Як поетичний. Я видала дві збірки поезій під ім’ям Франсуаза Ващенко — одну в Парижі, другу в Брюсселі. Називалися вони «Посол» і «Рутка».

— Ви — автор кількох біографічних книжок. Артюр Рембо, Жан-Жак Руссо, Крістіан Дотремон — що в них спільного і чим вони різняться?

— Рембо, Руссо, Дотремон — усі троє мають надзвичайний дар до письма, такого не побачиш у жодного іншого автора. Це метеори на літературному небосхилі. У всіх трьох було нещасне життя. Різняться вони хіба епохами, але прагнення подорожей, прогулянок, відлюдництва в них спільне.

— Ви обіймали посаду керівника бельгійського відділення Amnesty International. У чому полягала ваша робота?

— Коли я повернулась із Південної Америки до Брюсселя, дуже болісно реагувала на страждання інших. Я добре пам’ятала студентів-конѓолезців із Кольвезі, покинутих дітей на вулицях Боѓоти... Хотілось якось допомогти їм із Брюсселя. Тоді мені трапилися люди, які збиралися відкрити в Бельгії відділення Amnesty International. Мені подобається бути першопрохідцем! Робота була важка, але дуже цікава. Щось дуже подібне до письма... Минуло вже 40 років...