Канібали людських душ

Життя диктаторів... Яке воно насправді? Звідки черпаються відомості про щоденні забаганки, примхи та повеління цих людиноподібних? Звичайно ж, від найближчого оточення, від тих, хто постійно поруч, радить, догоджає, виконує доручення, забезпечує життєдіяльність. Серед таких диктаторських прислужників — кухарі, які знають безліч історій, можуть у деталях розповісти про те, що і як їдять, п’ють та чим закушують їхні властителі. Але не тільки...
    «Як нагодувати диктатора» — так називається книжка польського журналіста Вітольда Шабловського, який з ризиком для власного життя побував у кількох країнах, де панувала найжорстокіша диктатура й де в результаті деспотії відбулися масові знищення людей, політичні репресії, доведення населення до смертей через голод та невиліковні хвороби. В Україні книга щойно побачила світ у львівському «Видавництві Старого Лева» (переклад Андрія Бондаря).
     Вітольд Шабловський знаний у себе на батьківщині гостро актуальними репортажами з Туреччини, де він працював власкором телеканалу CNN, а також завдяки сенсаційній книжці «Убивця із міста абрикосів» — про міжнародного терориста Мехмета Алі Агджаєва, котрий вчинив замах на Папу Римського у травні 1981 року.

З усіх диктаторських режимів світу об’єктом свого дослідження автор обрав роки правління іракського диктатора Саддама Хусейна; творця найжорстокішого авторитарного режиму в Африці угандійця Іді Аміна; затятого сталініста, керівника Албанії Енвера Ходжі; марксиста-ленінця і багаторічного правителя Куби Фіделя Кастро; тирана, лідера червоних кхмерів у Камбоджі Пол Пота. А за інформацією звернувся... до куховарів, які впродовж багатьох років готували страви для своїх господарів. Непростими були пошуки цих людей. Одні, заховавшись у глухому закутку, навіть ладні забути свої імена та прізвища. Інші, вірні служаки режиму, не бажають і досі виказувати таємниць тирана. Ще хтось не здатний оговтатися від травми, здобутої від роботи на людину, яка кожної миті могла відправити його на той світ.

Важко повірити в пояснення Вітольда Шабловського, який стверджує, що їжа впливала і продовжує впливати на внутрішню політику диктаторів, особливо в бідних й економічно нерозвинутих країнах. За офіційними даними американської організації Freedom House, нині у світі нараховується приблизно п’ятдесят держав із диктаторськими режимами, що використовують штучно створюваний голод як дієвий інструмент упокорення людських мас. Українцям це добре відомо з власного гіркого досвіду, коли сталінський Голодомор стирав з лиця землі мільйони дорогоцінних життів, прагнучи поставити на коліна всю націю.

Книга розпочинається розділом «Злодійський рибний суп», де ведеться розповідь про те, як, аби стати улюбленим куховаром президента Іраку, звичайний хлопець на ім’я Абу Алі мусив спершу навчитись у його дружини варити рибну юшку по-тикритськи, та так, щоб Саддам Хусейн не відчув жодної різниці в її приготуванні. Маючи вроджений талант до готування різноманітних місцевих страв, Абу Алі не лише витримав конкуренцію серед претендентів на посаду головного кухаря країни, а й зберіг власне життя в екстремальних життєвих ситуаціях. Рибний суп прийшовся до смаку Саддаму Хусейну. Злодійським суп називали тому, що, за переказами, його рецепт придумали злодії з Тікріта — міста, в якому нібито в 30-х роках минулого століття народився президент та головнокомандувач Збройних сил Іраку.

Великих зусиль довелося докласти Вітольду Шабловському, щоб переконати Абу Алі, аби той повідав світу маловідомі факти з життя немилосердного деспота, котрий розв’язав війну з Іраном (забрала життя у понад пів мільйона іракських військових і цивільних), всупереч міжнародному праву віддав наказ про застосування хімічної зброї проти курдського населення міста Халабджа, зрівняв із землею близько вісімдесяти курдських сіл, організував репресії політичних опонентів партії Баас, іракських євреїв, шиїтів, використавши для цього таємну службу. Показовим є те, що саме надихало Саддама Хусейна провадити агресивну як зовнішню, так і внутрішню політику. Завдяки свідченням Абу Алі, багато хто тепер знає, що іракський диктатор скрупульозно студіював твори Леніна та його соратників. Іракський тиран особливо обожнював Сталіна, був у шаленому захопленні від того, як підступно розправився радянський вождь із Троцьким і згодом застосував на практиці його методику в боротьбі за лідерство в партії.

Нелегкою була дорога до Уганди. Тут свого часу в результаті військового перевороту президентом став генерал-майор Іді Амін, встановивши найжорстокіший авторитарний режим в Африці, що існував із 1971 по 1979 роки. Саме демонічна постать Іді Аміна дуже зацікавила Вітольда Шабловського, а ще з десяток легенд, пов’язаних з цим кровожерливим узурпатором влади. Задля отримання достовірної інформації про нього автор вирушив не до Уганди, а до сусідньої Кенії, де після вигнання з батьківщини за наказом Іді Аміна знайшов прихисток його особистий шеф-кухар на ім’я Отонде Одера. Судячи з розповіді цього безцінного свідка, одне питання так і залишилося не з’ясованим: чи був президент Уганди канібалом? Адже після його усунення від найвищої державної посади і втечі до Саудівської Аравії офіційно було оголошено про кількість жертв широкомасштабних репресій тирана: п’ятсот тисяч (з населенням країни дев’ятнадцять мільйонів). За свідченнями очевидців, дві тисячі осіб Іді Амін ліквідовував особисто. На пряме питання журналіста про канібалізм Отонде Одера раптом чомусь заплакав, так і не спростувавши участі Іді Аміна в ритуалі крові, широко розповсюдженого на теренах Чорного континенту. Адже диктатор дуже часто лишався наодинці з трупами людей, убитих за його наказом. Колишній міністр охорони здоров’я Генрі К’ємба опублікував на Заході спогади, де прозоро натякнув на ці загадкові епізоди в кар’єрі Аміна. Іншим «гріхом» угандійця, наділеного безмежною владою, було маніакальне захоплення жінками. Автор на сторінках книги розкриває таємницю походження повного імені та прізвища третього президента Уганди, яке повністю звучить так: Дада Уме Іді Амін. Коли він ще служив у війську, його одного разу заскочили з коханкою, і щоб відвести від себе будь-яку підозру, назвав її дадою («дада» у перекладі з мови суахілі означає — «сестра»). Це друге ім’я з легкої руки армійських колег закріпилося за майбутнім диктатором назавжди. Інший випадок, пов’язаний зі слабкою статтю, має зовсім протилежний відтінок — трагічний. Іді Амін мав п’ять дружин, дві з яких загинули при нез’ясованих обставинах. Можна лише здогадуватися, чим вони розлютили чоловіка-тирана.

* * *

На європейському континенті автор обрав Албанію. Кому доводилося подорожувати цією країною, міг побачити дивні споруди — бетонні бункери так званої оборонної системи, якими всіяна південно-східна рівнинна місцевість. Це той спадок, який лишив після себе Енвер Халіл Ходжа, — фактичний керівник Албанії упродовж 1944 — 1985 років, послідовний сталініст, творець марксистської течії «сталінізм-ходжаїзм», спрямованої проти ревізіонізму марксизму-ленінізму.

Дуже складно було польському журналісту віднайти особистого кухаря Енвера Ходжі, котрий і досі приховує своє минуле, хоч промайнуло вже понад тридцять років, як його високопоставлений патрон закінчив свій земний шлях. Страх настільки в’ївся в пам’ять, що він заборонив Вітольду Шабловському не лише фотографувати, а й називати ім’я і прізвище. Тому в книжці він фігурує як пан К. — колишній куховар Енвера Ходжі. Саме від нього читач дізнається про маловідомі сторінки з біографії диктатора, а також про його політичну діяльність, уподобання, комплекси і хвороби. Як випливає з розповіді пана К., найгіршою рисою характеру тогочасного албанського лідера була жорстокість. У це складно повірити, але Енвер Ходжа після закінчення Другої світової війни почав планомірно знищувати своїх однокласників лише за те, що ті пам’ятали, яким він був нездарним учнем. Потім диктатор узявся за подруг, котрі колись відмовили у взаємності після його залицянь. Сумна доля спіткала і тисячі політичних опонентів, не згодних із внутрішньою політикою, що проводилася керівником Албанської партії праці. Підраховано: за час правління Ходжі майже двісті тисяч осіб було відправлено до таборів, близько шести тисяч — розстріляно. Трохи не наклав головою і пан К., коли не розрахував пропорції в одній зі страв, що дуже розлютило Енвера Ходжі, котрий страждав на цукровий діабет. Видно, хвороба йому сильно дошкуляла, бо дуже часто він приймав необдумані рішення. Так було з Югославією, з якою, врешті-решт, посварився. Потім настала черга СРСР, дружба з яким скінчилася відразу, як там з подачі Хрущова розпочалася десталінізація. Політика відкидання ревізіонізму в марксистсько-ленінській ідеології, складовою частиною якої на той час був сталінізм, об’єднала Албанію з Китаєм, Енвера Ходжі з Мао Цзедуном. Але не надовго. Коли залишився наодинці з наявними соціальними проблемами в країні без зовнішньої міжнародної підтримки, політична кар’єра албанського диктатора поступово закотилася. У 1985 році він раптово помер від крововиливу в мозок. Після його смерті ще п’ять років тривала вакханалія в політичному житті країни, і лише в 1991 році комуністична ідеологія в Албанії дала першу тріщину.

* * *

Важко підрахувати, скільки кілометрів, часу і пригод подолав Вітольд Шабловський на шляхах чотирьох континентів у пошуках куховарів безжальних деспотів. Четвертого за рахунком він віднайшов на «Острові Свободи», країні, розташованій в акваторії Карибського моря, і яку саме так хитромудро прозвали радянські пропагандисти. Насправді у цій острівній державі свободи ніколи не було, навіть після повалення режиму Батисти у 1959 році, коли владу на Кубі захопив Фідель Кастро Рус. Саме він запровадив у країні однопартійну систему, націоналізував державне і приватне майно, закрив кордони, розбудував систему концтаборів за зразком радянського ГУЛАГу. Очоливши Кубу внаслідок державного перевороту, яка наприкінці 50-х років минулого століття за економічними показниками була однією з найрозвинутіших країн у Латинській Америці, за досить короткий період правління новоявлений диктатор довів кубинський народ до цілковитого зубожіння, а з розпадом Радянського Союзу тут виник справжній голод. Можна поставити на карб цьому фанатику ще і його готовність пожертвувати десятимільйонним населенням, дозволивши Радянському Союзу під час так званої Карибської кризи розмістити на Кубі ракети з ядерними зарядами, націленими на США. Фідель Кастро своїми діями міг гіпотетично втягнути людство у третю світову війну із застосуванням атомної зброї.

Цю сумну і вкрай драматичну історію в деталях переповіли автору книги двоє кухарів багаторічного диктатора Куби — Флорес й Ерасмо, які доживають вік у Гавані. Обоє вважають, що Кастро, поряд з такими, загалом позитивними, рисами характеру, як рішучість, сміливість, настирливість і невибагливість, мав дві суттєві вади: багатослівність і всезнайство. Його багатогодинні промови могли будь-кого втомити, а то й кинути в непритомність, обізнаність у сільському господарстві, науковій сфері, будівництві, садівництві, військовій справі, харчовій промисловості, тваринництві і т.д. і т.п. викликали сміх і несприйняття висококваліфікованих фахівців. Одного разу ця псевдообізнаність зіграла з диктатором злий жарт. І Флорес, і Ерасмо з якоюсь утіхою розповідають про випадок, що трапився з шефом, коли той звичайну корову зробив символом кубинської Революції. Річ у тім, що корова-рекордистка на ім’я Убре Бланка (Біле Вим’я) давала понад сто літрів молока щодоби. Фідель повсюдно доводив, що це він її виростив, досягнувши такого феноменального результату, наказавши усім членам партії їздити на ферму, де тварина утримувалась і її оглядати. Тому на Кубі про неї складали пісні, писали вірші, а орган Центрального комітету Компартії Куби — газета «Гранма» — регулярно описувала, скільки літрів молока вона дала того чи іншого дня.

* * *

Книга «Як нагодувати диктатора» завершується розповіддю про камбоджійського диктатора, лідера червоних кхмерів Пол Пота, справжнє ім’я якого Салот Сар. Автор зацікавився ним не випадково. І насамперед тому, що цей бузувір, завдяки вчиненим злочинам, перевершив Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжу і Фіделя Кастро масштабами своїх злодіянь, скоєних проти одноплемінників. До того ж на Заході й досі небагато фундаментальних досліджень особи Пол Пота, і польський журналіст вирішив, бодай частково, заповнити цю прогалину.

Аби досягти поставленої цілі, Вітольд Шабловський зустрівся в Камбоджі з Йон Муун — кухаркою диктатора, котра почала готувати йому їжу ще в партизанському загоні, базованому в глухих джунглях, тобто задовго до захоплення влади червоними кхмерами в країні. Коли читаєш заключний розділ «Салат із папаї», якось не виникає бажання дізнатися більше, яким саме стравам віддавав перевагу цей кампучійський садист. Більше цікавить, що вживали в їжу пересічні камбоджійці в умовах найжорстокішої на той час диктатури в усій Південно-Східній Азії. Щоб вижити під час страшного голоду, організованого верхівкою червоних кхмерів на чолі з Пол Потом, населення Камбоджі не гребувало щурами, сараною, цвіркунами, черв’яками, жабами, ящірками, кажанами, мурахами і їхніми яйцями. Неспростовний факт: за часів тиранії Пол Пота люди з’їли майже всіх короткоголових дельфінів, популяцію рідкісних ссавців, що живе одночасно у прісній і морській воді.

У розмові з журналістом Йон Муун з якоюсь винятково азійською безпосередністю уникала говорити про трагедію власного народу. А тим часом світові відомо, що за період правління монстра, яким виявився Пол Пот, наклало головами чотири мільйони камбоджійців — чверть населення країни. На світлині, вміщеній Вітольдом Шабловським у книжці, Йон Муун зовні виглядає радісною і безтурботною, людиною, котрій пощастило у житті, на відміну від мільйонів її одноплемінників, до яких доля виявилася невблаганною.

Автор щиро зізнається читачам, що у процесі написання книжки він зіткнувся з безліччю проблем. Найголовніша з них полягала у тому, що необхідно було відшукати достовірні, переконливі джерела інформації. І в цьому Вітольду Шабловському пощастило, бо його співрозмовники виявилися конкретними людьми, які справді тривалий час перебували в оточенні наділених владою жорстоких правителів. Відтак науково-популярне видання «Як нагодувати диктатора» отримало вагомі документальні підтвердження, що високо цінується в сучасній публіцистиці.