Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Катя Петровська: «Чужих жертв не буває»

Німецька письменниця українського походження — про культуру пам’яті і пошук власної ідентичності
22 жовтня, 17:17
КАТЯ ПЕТРОВСЬКА

 Ім’я Каті Петровської 2013 року голосно прозвучало в Європі. Спочатку авторка стала лауреаткою престижної премії Інґеборґ Бахман і вже незабаром її нагороджують італійською премією Стрега. За дебютну книжку «Мабуть Естер» — роман, у якому письменниця, розповідаючи історію своєї сім’ї, оповідає одночасно і про події епохального значення. Жовтнева революція, дві світові війни, втеча, еміграція, Бабин Яр... Вся трагедія минулого століття сплавляється в амальгаму доль та імен. Або можливих імен. Чому «Мабуть Естер»? Катя Петровська не впевнена, чи дійсно її бабусю, яку вбили в Бабиному Яру, звали Естер? Зниклі безвісти, стерті з лиця землі. Ці люди, історії про яких є мало не в кожній українській родині, що вони залишили після себе, що хочуть сказати крізь час? Книжка Каті Петровської також є своєрідним пошуком власної ідентичності, власного минулого.

Ім’я письменниці стало відкриттям у Європі, «Мабуть Естер» за два роки розійшлася п’ятдесятитисячним накладом, пережила п’ять перевидань і переклади на більш ніж десяток мов світу. В Україні, коли в медіа почали з’являтися повідомлення про премійовану «українську письменницю», тільки почухали потилицю. Хто це взагалі така? Проте вдало реабілітувалися в цьому році. У видавництві «Книги-ХХІ» вийшов переклад книги в перекладі Юрка Прохаська. Крім того, в Україні через тягу до скандальних заголовків вже встиг статися «скандальчик», у якому Петровській закидали недоречність говорити щось про українське суспільство з-за кордону. Сама ж Катя Петровська сприйняла це дуже чутливо, адже збирала і привозила фантастичні суми грошей на Майдан, була ініціатором «Київського діалогу» і всі події в Україні переживає украй хворобливо. Говорить, що вже ніколи не вибереться з Інститутської вулиці, місця, де народилася, місця, яким закінчує книжку, місця, де розстріляли людей.

Зустрітися нам вдалося у Берліні. Клубок упереджень і питань розмотується. Ось письменниця запрошує до своєї просторої квартири в одному з центральних районів німецької столиці, показує розкішну бібліотеку, готує смачний чай і дарує декілька годин насиченої розмови — про топографію дитинства, мапу і простір співчуття, «фікус і фікцію», а також про потребу в переосмисленні глобальної антропологічної проблеми.

— Нещодавно ваша книжка вийшла українською мовою. У своїх попередніх інтерв’ю ви говорили, що навіть трохи побоюєтеся українського перекладу. Які у вас відчуття після виходу книжки? Відчули її звучання?

— Переклад Юрка Прохаська чудовий і цікавий, мені дуже пощастило. Юрко якоїсь миті запропонував мені переглянути текст, що я зробила декілька разів. Це неймовірна сміливість, — працювати з автором у відкриту. Юрко просто відчув необхідність: книжка написана на межі двох мов, тобто вона написана німецькою людиною, яка виросла в звучанні російської мови, і ця російська транспонується в німецьку.

Тобто, по-перше, моя німецька книжка — це вже свого роду переклад, адже я писала не російською, але в цього перекладу — немає оригіналу. Або точніше, як маса, що звучить, так і ідеї вироблялися з якогось міжмов’я і міжкультур’я. Хочеться думати, що не з безкультур’я (сміється. — Авт.)

Друга світова війна — одна з найважливіших тем книжки. Ще моє покоління було наскрізь просочене цією війною. У радянському описі цієї трагедії було багато правди і дуже багато брехні. З іншого боку, мене вразило колись, як у сучасній Німеччині згадують війну, свою роль, говорять про провину і відповідальність — весь той комплекс, який тут називається Erinnerungskultur, культурою пам’яті. Ось між цими двома способами згадувати я рухалася і в мовному сенсі. А як це переводити в культуру, в якій багато не проговорено або ті ж слова викликатимуть зовсім інші резонанси?

Мені здається, Юрко зрозумів і метод письма й інтонацію, а найголовніше — знайшов рішення. І я думаю, що це був неймовірно важкий пошук, але і щось дуже цікаве, відкрите, і ось це відчуття відкритого пошуку перемогло усі мої хвилювання.

«ТРАГЕДІЯ БАБИНОГО ЯРУ — ГЛОБАЛЬНА АНТРОПОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА»

— Я якраз хотіла запитати про мову, що відбувалося усередині вас, чому вирішили писати німецькою?

— Я живу в Німеччині п’ятнадцять років, і мова почала виробляти в мені якийсь внутрішній ритм. Коли хочеться щось розповісти, цей ритм з’являється автоматично. Спочатку у мене не було чіткої мовної стратегії. Звичайно, я записувала розповіді моїх батьків і багатьох інших російською, але деякі історії переверталися в німецьку майже одразу, вони «хотіли» в німецьку. Це було дуже несподівано для мене. Наприклад, історія про фікус: мені батько розповідав, що під час евакуації з Києва влітку 1941 року вантажівка, на якій вони повинні були виїхати, була повністю заповнена, там навіть стояв сусідський фікус, і ось мій дід зняв цей фікус, посадив мого батька на його місце. Це історія порятунку. І раптом мій батько говорить, «не було фікуса, не пам’ятаю». І ось, розумієте, російською відстань між фікусом і фікцією дуже велика. «Фікція» — це брехня і вигадка, а Fiktion німецькою — це сама література. Таким чином, німецькою література, ця вигадка або домисел, стає поясненням дива порятунку твого батька і твого власного народження. Тобто література — це те, що відбувається насправді.

Ще один момент: якщо пишеш російською мовою про радянсько-єврейсько-українську сім’ю, то текст дуже близький до мемуарів, а коли пишеш німецькою, взагалі незрозуміло, хто говорить, хто цей «я». Текст набуває певного рівня абстрагування, де моя прабабуся «мабуть Естер» може бути бабусею кого завгодно. Тобто через зміну мов відбувається щось несподіване, бо йдеться не тільки про те, ким були наші «діди» конкретно і на чиєму боці вони воювали, а про те, що це наш спільний ландшафт, це наші спільні жертви. Це не міняє історичної відповідальності однієї групи людей перед іншою. Але і для мене німецька мова була виходом із самоописування себе як жертви, яку пропонує для моєї історії рідна російська мова.

Єврейське походження відносить тебе до наративу: «ми — народ жертва», це як спадок, тобто ти сам трохи жертва. З «радянським народом» все по-іншому, бо якщо ми приймаємо, що радянський народ — жертва Вітчизняної війни, то як пояснити Пакт Молотова — Ріббентропа? Якщо ти пишеш російською, ти опиняєшся в цьому суперечливому контексті «я — переможець», «я — жертва». Якщо ти пишеш німецькою, у тебе раптом земля йде з-під ніг, ти раптово починаєш бачити цю проблему антропологічно. Є людина і є насильство. І більше нічого. У цьому сенсі все одно, хто читає. Я написала цю книжку не тому, що це моя сім’я. Мені б хотілося бути об’єктивнішою, ось для того й німецька. У мене, як і в багатьох, є вбиті в Бабиному Яру родичі, але я пишу про це тому, що це глобальна антропологічна проблема, з якою ми не можемо впоратися і яка сталася в моєму місті, а не тому, що я закликаю поспівчувати моєму горю. Є така річ, як простір співчуття і мапа співчуття. Поки я співчуваю своєму місту, доти я в ньому живу. Вся книжка про те, що кожен може зрозуміти іншого, що чужого страждання і чужих жертв не буває, вони всі «наші». Ми живемо у загальному людському просторі, це не відміняє нашу національну ідентифікацію, наші мови і пристрасті, але катастрофа цього століття, гріхи радянської імперії — це все моє.

«МАБУТЬ ЕСТЕР» — СПРОБА СТВОРЕННЯ ОСОБИСТОГО РИТУАЛУ ПАМ’ЯТІ»

— Однією з основних ліній Vielleicht Esther є пошуки себе, своєї ідентичності. Після завершення книжки ви відчуваєте — знайшли те, що хотіли знайти?

— Мети такої не було, це, мабуть, побічний ефект, шукаєш одне, знаходиш інше, пошук родинної історії обертається на пошук мови, ідентичності або простору. Мені хотілося зібрати історії. Це маленька збірка варіантів долі. Але мені здається, що шукала я взагалі не це. Шукала якийсь особистий спосіб того, як впоратись із тим, що історія така, яка вона є, як попрощатися з мертвими, з безневинно убитими, з тим минулим, яке мене не відпускало. Як можна впоратися з абсолютним злом або насильством? У таких речах багатьом допомагає віра. Але я не виросла в жорстких рамках релігійних традицій, які допомагали б мені в якихось нерозв’язних питаннях історії і самопізнання. Я не знаю молитов, тобто знаю, звичайно, але це просто знання. Мабуть, книжка — це спроба створення особистого ритуалу пам’яті, це звершення обряду.

— Ви вже відпустили книжку чи продовжуєте її переживати?

— Я ніколи не думала про цю книжку як про раціональний терапевтичний сеанс. Це дуже сильне відчуття, коли щось випускаєш із рук — особливо коли відчуваєш, що краще зробити не міг. Мені пощастило не тільки тому, що книжка мала успіх, а швидше тому, що вона була прийнята і почута, а це вражаюче відчуття.

— Якщо ми говоримо про історичну пам’ять, то маємо визнати, що ще багато чого не переосмислили. Але дуже важливо те, що ця книжка прозвучала в Німеччині. Як ви відчули, якою була реакція на ваш текст?

— Я дуже боялася, що люди не так зрозуміють, подумають, ось знову єврейською історією нас припирають до стіни, боялася, що у мене «бонусна» тема. Я навмисно писала німецькою, аби піти від цього. Тобто величезне зусилля було спрямоване на завоювання німецької мови, така ненасильницька зворотна окупація, де вся радянська переможна лексика («за будь-яку ціну») транспонувалася в завоювання німецької мови. Часто писали саме про мову в книжці, інколи з такою вдячністю, що мені було навіть ніяково, бо я ж німецьку шукала, вишукувала слова в словниках, перевіряла в інтернеті, гуглила, просто билася за слова, коли мені треба було три склади, а не чотири, займалася божевільним пошуком правильного ритму. Вся ця книжка — пошук невинності мови або навіть спроба повернути мові невинність. Адже через війну і всі ці катастрофи наша душа розбивається вщент. У німецькій мові у мене була спроба визначити свій шлях, аби побачити те, що відбувалося, але, з іншого боку, не зґвалтувати власну душу. Це дуже тонка грань, і для кожної людини вона своя. Життя цієї книжки після завершення не перестає мене дивувати. Я закінчила книжку в листопаді 2013 року. Останній розділ — про моє повернення до рідного будинку на вулиці Інститутській, де я зустрічаю стару жінку і вона мені говорить: «Щось часто ви сюди повертаєтесь». Хоча я рідко там бувала, жінка не придумана — все так і було. І я закінчую книжку словами, так, я щось часто сюди повертаюсь. Уявіть, яке у мене було відчуття, коли на Інститутській за два місяці загинули люди.

«БРЕХНЯ, ПІДМІНА ПОНЯТЬ. ІЗ ЦЬОГО ВИРОСЛА НОВА ВІЙНА — НАЧЕБТО В ІМ’Я МИРУ»

— Що ви відчуваєте, коли повертаєтесь до Києва?

— Що я вже ніколи не виберуся з Інститутської вулиці.

Я виїхала давно, але часто буваю, бо мої батьки, друзі живуть у Києві. Звичайно, місто дуже змінилося, стало іншим, але розлука робить місто ще ріднішим. Адже так і з людьми буває. І взагалі, розумієте — є «місто дитинства» і «місто дорослих». Вони не завжди сумісні. А Майдан — це топографія мого дитинства, до речі. Насправді фізична присутність важлива. Я знаю, що в Україні дуже хворобливо сприймають, коли люди звідси починають щось говорити. Я розумію це. І не битиму себе в груди і не розповідатиму, як ми всі тут билися за Україну. Чужого горя не буває, особливо якщо воно своє.

І ось те, що почало відбуватися після того, як я закінчила книжку, мені здається якимось дивним її продовженням, нічого містичного в цьому немає. Є речі — якщо вони не проговорені і не осмислені, то на іншому рівні вони повертаються назад. Завдяки багаторічній роботі суспільства в Німеччині є консенсус про те, що таке мир і що таке людське життя. А в Росії він зник досить давно. Те, що відбувається зараз, має пряме відношення до недоосмисленої пам’яті про війну. Брехня, підміна понять, вся радянська палітра методів. З цього виросла нова війна, нібито в ім’я миру.

— Багато проблем виникає через дефіцит знань. Чого, на вашу думку, не вистачає в німецько-українському дискурсі?

— Не вистачає позитивних образів. Що таке Україна? Як про це розповісти? Дмитро Стус говорив про це — чи є у нас хоча б один поет світового рівня, якого гідно перекладено? Якщо говорити про такі позитивні культурні матриці, де вони? Чим вони наповнені? Україна — мультинаціональна країна. Треба не нівелювати різноманітність, а пояснювати її.  Працювати на включення, а не на виключення. Розповідати свої історії. Ми всі один одному потрібні.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати