Хортиця – над усе!

Ім’я письменника Костянтина Сушка добре відоме українському читачеві передусім через його незрадливу синівську відданість Хортиці. Понад сорок років тому в пресі з’явилися перші матеріали запорізького газетяра (загалом їх понад 200), присвячені долі цього дніпровського острова (найкрупнішого річкового острова в Європі). З того часу автор — беззастережний лідер у лавах захисників острова — унікального природного середовища, яке навдивовижу збереглося в межах потужного індустріального центру. Для Сушка Хортиця — не просто шматок землі, оточений водою, а свого роду дивовижний материк із неповторною аурою, осередок українства, якому Бог надав єдиний майновий статус — власність українського народу. В «помаранчеві» часи він 2,5 року очолював Національний заповідник «Хортиця», вкладаючи в його розвиток душу й серце (за що й поплатився посадою і судовими справами, висмоктаними з пальця).

Нова книжка К. Сушка «Заворожений острів» — десята в циклі своєрідної Хортиціади. В передньому слові автор роз’яснює подвійний зміст назви свого твору: «заворожений» — такий, що чарує, і «зачаклований» — підданий злим чарам». А далі на ста сторінках викладає те, що наболіло. Спершу обґрунтовано доводить хибність офіційної наукової думки про існування на Хортиці першої Запорозької Січі, згадок про яку не знаходимо ні в літературних, ні в документальних джерелах (Литовська метрика, Е. Лясота, Г.Л. Боплан, Самовидець, С. Величко), потім — вносить ясність щодо постаті князя Дмитра Вишневецького (в оцінках його навіть шановний Д.І. Яворницький помилявся — аж ніякий він не «козак Байда»).

Декілька десятків сторінок присвячені драматичній історії народження, ствердження та функціонування на Хортиці Національного заповідника, особливій ролі в цьому Миколи Петровича Киценка. Будучи радянським функціонером — заступником голови облвиконкому з питань культури, він мав глибоке відчуття рідної землі й наполегливо «проштовхував» ідею заповідання Хортиці передусім як колиски запорозького лицарства. Це відіграло позитивну роль в долі острова, хоча на сьогодні є анахронізмом і гальмує розбудову заповідника (нині діяльність колективу сконцентрована головним чином на території Музею історії запорозького козацтва). В роки свого директорства автор якраз і намагався охопити процесом облаштування всю територію острова як єдиний сакральний простір.

Найбільше болить автору сучасний стан Хортиці, тож і б’є він на сполох, включаючи в книжку фрагменти з відкритих листів і до Президента України Петра Порошенка, й до нинішнього очільника заповідника Максима Остапенка.

Наприкінці автор робить спробу дати відповідь на питання: «Що заважає Хортиці стати повноцінним національним заповідником, і чи зніметься закляття із «заворженого» острова?». Фінальне речення книжки — життєве кредо Костянтина Сушка: «Хортиця — над усе!»