Хто «підказав» Тарасові Шевченку ідею поеми «Сон»?
Шевченкова поема-комедія «Сон» належить до найвидатніших творів Кобзаря. До того ж це твір, який мав відверто антиімперський характер і який став одним із головних доказів «провини» Шевченка під час розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Вважається, що «Сон» належав до циклу Шевченкових поезій «Трьох літ» і був написаний у липні 1844 р., коли Кобзар повернувся з України до Петербурга.
Сюжетно «Сон» виглядає таким чином. Герой, напившись, повертається додому і йому сниться химерний сон. Він летить над землею, спочатку бачить Україну, потім інші частини неозорої Російської імперії, спостерігає, що там діється. При цьому відбувається і перенесення в минуле. Завершується ця подорож у імперській столиці — Петербурзі, де поет вкрай гротескно зображує поведінку місцевого чиновництва й еліти.
Пізніше Шевченко ще кілька разів використовував «жанр» сну. Це — написана в ув’язненні поезія «Сон» («Гори мої високії...») (1847) та невеликий вірш, створений уже наприкінці життя, «Сон» («На панщині пшеницю жала...») (1858). Правда, там немає таких широкомасштабних картин, як у поемі-комедії, але використання Кобзарем такого художнього прийому, як сон, не є випадковим.
Однак якщо ми звернемося до українського фольклору, який непогано знав Шевченко, або до тогочасної української літератури, то не можемо сказати, що цей прийом використовували — принаймні широко. Те саме бачимо і в російській літературі. Можна, звісно, тут згадати Миколу Гоголя. Однак сон у Гоголя трактується як перехід у царство містичного, чудесного. У Шевченка ж, при всій фантастичності снів, вони є досить реалістичними, такими собі «спогадами про дійсне». Можливо, це Кобзар дещо запозичив у Адама Міцкевича, творчість якого непогано знав. Правда, сни в творах Шевченка та Міцкевича не зовсім одне й те саме.
Звідки ж тоді взяв Шевченко ідею сну для своїх поезій?
На нашу думку, його Кобзареві «підказав» київський філософ Петро Авсенєв. Взагалі, не варто недооцінювати знання Шевченка в галузі філософії. Звісно, він не був професійним філософом і не знав її тонкощів. Але непогано орієнтувався в питаннях філософської культури античності, дещо знав про тогочасну європейську філософію, мав уявлення про українську філософську думку, зокрема про творчість Григорія Сковороди. Тому міг зацікавитися й філософськими поглядами П. Авсенєва, перебуваючи в 1843— 1844 рр. в Україні, коли Кобзар відвідував Київ та спілкувався з місцевими представниками інтелігенції. Тоді П. Авсенєв був знаним, викладаючи в Київській духовній академії та Університеті св. Володимира.
Варто сказати кілька слів про цю непересічну постать. Народився він 1810 р. у селі Новопокровське Воронезької губернії в родині священика. Звісно, вважав себе росіянином, хоча походив з українського етнічного регіону. Навчався в Київській духовній академії (1829—1833). Його залишили тут для викладацької діяльності. Паралельно викладав і в Університеті св. Володимира (1839 — 1844). Лекції П. Авсенєва були популярними, їх розповсюджували в рукописах. П. Авсенєв цікавився вивченням «неприродних» явищ людської психіки — лунатизму, ясновидіння, божевілля тощо. Також намагався осягнути таїну «сутінкових станів душі». Усе це викликало не лише подив, а й певні підозри у ректора академії Інокентія (Борисова) та київського митрополита Філарета (Амфітеатрова). Авсенєв навіть кілька разів змушений був переробляти свої лекційні курси.
«Сумирний філософ» (так викладачі й студенти звали П. Авсенєва) був відомим і поза межами академії й університету. Є свідчення, що він спілкувався з членами Кирило-Мефодіївського братства, які знали про його філософські погляди. Тому цілком можливо, що він також спілкувався з Шевченком.
Успішна, на перший погляд, академічна кар’єра Авсенєва не викликала внутрішнього задоволення. 1844 р. «сумирний філософ» прийняв чернецтво, узявши ім’я Феофан. Після цього поступово відходить від викладацької роботи — спочатку в університеті, а потім, 1850 року, в академії. Через два роки помирає в далекому Римі, будучи настоятелем при церкві російського посольства.
За життя П. Авсенєв майже не публікувався. Лише після смерті надрукували його лекції з психології.
У першій частині цього лекційного курсу він розглядає людську істоту в її тілесній, душевній та духовній сутностях. У другій частині йдеться про життя душі, її «історію» та стани. «Історія душі» подається так: разом із народженням людини виникає питання про походження її тіла, душі та духу; людина зростає, виявляє обдарованість і темперамент, формується її характер; перебуває у стані сну або неспання чи бадьорості; вона хворіє або здорова, що супроводжується різними станами тіла, душі й духу, а також відповідними станами їхньої взаємодії; людина вмирає, що теж відповідає певному стану тіла, душі й духу в момент смерті; у майбутньому душа оживе й отримає безсмертя. Загалом життя душі є шляхом до Бога. До речі, такі підходи нерідко простежуються в творах Шевченка.
Показовою є цікавість П. Авсенєва до сфери несвідомого. Зокрема, в своєму курсі лекцій філософ чимало уваги приділив такому стану душі, як сон, відзначаючи, що третина людського життя — у снах і сновидіннях, а «сон є настільки ж суттєвим моментом у нашому житті для душі та тіла, як і стан неспання». У сні душа живе лише серцем. Серце ж — «сукупність наших природних прагнень», «потяг нашої душі до буття зовнішнього»; згідно з серцем, душа — «член у системі всесвіту». У сні відкривається внутрішнє, потаємне життя серця людини. «Тому, — рекомендує П. Авсенєв, — вникай у сновидіння, щоб пізнати моральний свій стан». Більше того — Бог обрав стан сну «для повідомлення своїх намірів обраним від Нього знаряддям промислу».
Цікавими є міркування П. Авсенєва в пункті «Неймовірна швидкість сновидінь». Там читаємо: «В одну мить душа облітає уві сні небо і землю, поєднує незмірними відстанями розділені простори і часи, розгортає і змінює широкі й чудові панорами; це тому, що ця земля і небо, ці часи і простори, цей невичерпний матеріал її художньої діяльності міститься в ній самій і є її ж власна літаюча думка. Втім, не можна не бачити в цій свободі споглядання і витворення певного прообразу і зачатку майбутньої свободи, яка призначена душі у вічності». У цих міркуваннях простежується «методологія», яку потім використовував Шевченко в поемі-комедії «Сон», а також у інших своїх поезіях під такою ж назвою.
Очевидно, шевченкознавцям варто прискіпливіше поглянути на філософську думку в Київській духовній академії. Бо є чимало «збігів» між нею (це стосується не лише П. Авсенєва) та поглядами кирило-мефодіївців. Адже й «академіки», й кирило-мефодіївці існували в одному культурному часопросторі та, закономірно, мали такі ж або схожі ідеї.
