«Крок у невідомість з надією на щастя»

Спадщина української діаспори і досі не є цілком інтегрованою в сучасний український суспільний дискурс. Більш того, існують теми, про які ми взагалі мало що знаємо. Наприклад, якою є історія і сьогодення нашої діаспори в Парагваї? На щастя, можемо дізнатися про це більше завдяки журналісту, мандрівнику, письменнику Олександру ВОЛОЩУКУ, який не тільки об’їздив кілька країн Південної Америки, зокрема Парагвай, а й збирається написати книжку про тамтешню діаспору. Із якої частини України здебільшого переселялися до Парагваю? Якими були складнощі для перших переселенців та які переваги здобули їхні нащадки? Як варто посилювати взаємодію між Україною і нашою діаспорою в Парагваї? Детальніше про ці та інші питання — в інтерв’ю.

«90% ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ — ВОЛИНЯНИ»

— Ви подорожували багатьма країнами Південної Америки. Водночас для книжки обрали саме Парагвай. Чим зумовлений саме такий вибір?

— Я мандрую вже багато років. І як у журналіста у мене є своя тема — дослідження життя українців за межами України. Почав цим займатися 2004 року, і спочатку це були регіони Росії. А потім я зосередився на далекому зарубіжжі, і 2018 року в мене була дев’ятимісячна подорож Південною Америкою, зокрема два місяці перебував у Парагваї. Я перебував серед українців, і мене там дуже гостинно прийняли. Трапилась людина, котра зробила все можливе, щоб у мене було якомога більше зустрічей з представниками різних поколінь, нащадками перших українських переселенців.

Українська діаспора Парагваю значною мірою унікальна. На відміну від бразильської, аргентинської, до Парагваю їхали переважно впродовж лише трьох років — із 1936 до 1939 рр. І фактично лише з одного регіону: 90% переселенців — волиняни, є ще трохи українців із Північної Галичини і з південної частини нинішньої Брестської області. Тож унікальність діаспори, унікальність самого Парагваю (а це дуже цікава країна в багатьох аспектах) — те, що вплинуло на вибір.

«УКРАЇНЦІ УСВІДОМЛЮВАЛИ: ЯКЩО ТАМ НЕ ПРИЖИВУТЬСЯ, ПОВЕРНУТИСЯ НАЗАД БУДЕ ДУЖЕ ВАЖКО»

— Розпочнімо з історії української діаспори. Які історичні обставини спонукали Парагвай запрошувати до себе жителів інших держав?

— Із 1932-го до 1935 року Парагвай вів війну з Болівією (Чакська війна), начебто за нафтові родовища, які є в західній частині країни — Гран-Чако. Війна була для Парагваю переможною, але, як виявилося, безглуздою. Тому що нафту там не знайшли, а країна зазнала величезних людських втрат. Для того щоб поповнити населення, Парагвай звернувся до урядів європейських країн із запитом допомогти їм з мігрантами. Проблема в тому, що на південному сході Парагваю було багато вільних, родючих земель. А індіанці, корінне населення, не мали культури землеробства — здебільшого то були збирачі, риболови, мисливці.

1936 року уряди п’яти країн — Німеччина, Польща, Австрія, Італія та Швейцарія — погодилися організувати міграційну кампанію і прислати мігрантів. Як пам’ятаємо, Волинь, Північна Галичина й частина Білорусі на той час належали до Речі Посполитої. Коли польським урядом було запропоновано виїхати, то майже 2000 сімей зробили такий вибір.

— Які були причини, що українці погоджувалися виїхати так далеко?

— Багато людей наважувалися на цей крок міграції через безвихідь — сподівалися, що життя в Парагваї буде кращим, аніж в Україні під Польщею. По-друге, це вже була друга половина 30-х років. З одного боку, Радянський Союз, а з іншого — фашистська Німеччина. І багато людей відчували, що почнеться нова велика війна, і вони не хотіли опинитися між цими двома тоталітарними державами. Ясна річ, це був величезний ризик. Українці усвідомлювали: якщо там не приживуться, повернутися назад буде дуже важко. Проте це був крок у невідомість з великою надією на здобуття щастя. До того ж, перед цією еміграцією в Парагвай ще наприкінці ХІХ ст., за сорок років до цього, чимало людей і так емігрували до Бразилії та Аргентини. Там вони більш-менш нормально прижилися, особливо в Бразилії. Тому вже був позитивний приклад, і люди сподівалися, що в них теж усе вийде. Мабуть, це теж вплинуло.

ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ ВІДБІР МІГРАНТІВ

— Їхали одразу сім’ями, чи було таке, що хтось із родини їхав «на розвідку»?

— Траплялося, що спочатку міг поїхати чоловік, а потім дружина з дітьми. Однак здебільшого їхали сім’ями. До речі, були й обмеження, про них зазначено в польських документах. Адже була спеціальна організація, яка займалася переселенням — Еміграційний синдикат. До Парагваю не пускали людей старше 60 років, їхати могли саме землероби й ті, хто мав професію, яка була безпосередньо пов’язана з землеробством, тобто ковалі, стельмахи та ін. Людей, у яких були проблеми з поліцією щодо політичних питань, також не пускали. Було заборонено переселятися ледарям (так і написано). Тож був цілеспрямований відбір людей.

УКРАЇНЦІ В ПАРАГВАЇ (ФОТО 1950—1960-Х РОКІВ)

— Чи надавав Парагвай якісь спеціальні умови для переселенців?

— По-перше, казали, що Парагвай давав землю. Утім, насправді він продавав землю, хоч і за невисокими цінами, тож емігранти могли дозволити собі її купити. До того ж, можна було купити в кредит, а потім розрахуватися. Крім того, парагвайський уряд на п’ять років звільнив емігрантів із Європи від податків, тобто давав час підняти своє господарство, стати на ноги.

«ЗЕМЛЯ ТА БУЛА ВІЛЬНА, АЛЕ ЦЕ БУЛА СУБТРОПІЧНА СЕЛЬВА»

— Чи компенсувало це складність поїздки, умови життя перших переселенців до Парагваю? Розкажіть, якою була їхня доля після того, як вони полишили свої рідні домівки.

— До Парагваю вирушали пароплавом, здебільшого із порту Гдиня, поблизу Гданська. Пливли довго — тижні три, а якщо судно заходило в Кейптаун в Африці, то ця подорож тривала майже місяць. Прибували до Буенос-Айреса, а звідти вже на північ по річці Парана діставалися іншим пароплавом до Парагваю, де й селилися.

Земля та була вільна, але це була субтропічна сельва — ліс, який потрібно було вирубувати. А ще — отруйні змії та комахи, незвичний для українців клімат. Тому першим переселенцям було дуже важко.

— Чи вдалося вам поспілкуватися з тими, кого дітьми привезли до Парагваю? Що вони розповідали про той час, коли прибули?

— Я спілкувався зі Степаном Бараном, вік котрого — 92 роки. Його дитиною привезли батьки до Парагваю. Він вільно розмовляє українською мовою, мешкає у Фрамі. Попри свій вік, чудово виглядає. Сам їздить за кермом машини. Діти хотіли його забрати до себе, він не погодився — порається по господарству, має власний сад, город.

Щодо дитинства розповідав про проблему, яка була на той час — отруйні змії (це зараз їх мало, а тоді було значно більше, це ж сельва, ліс). Люди до цього не звикли, багато дітей гинули саме через це. Коли я був у Парагваї на старому кладовищі, то звертав увагу, що дуже багато дитячих могил. Я думав, що причина в поганій медицині, але коли запитав, мені пояснили, що трагічні наслідки мали укуси змій.

Складним був і клімат. Там же немає зими в нашому розумінні. Парагвайська зима — це +15 вдень і +5 вночі. І їм холодно. А парагвайське літо — +40 — 45. На щастя, в департаменті Ітапуа рідко коли така спека, там буває хмарно і йдуть дощі. В іншій частині, західному Парагваї, дощів майже немає. І ці землі абсолютно не обробляються.

РІВЕНЬ ДОСТАТКУ, ПРО ЯКИЙ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛЕРОБИ МОЖУТЬ ЛИШЕ МРІЯТИ

— Зате нащадки тих, хто там прижився, потім змогли підняти своє господарство і стати заможними людьми. Крім того, їм пощастило ще й тому, що, по-перше, ці люди уникли жахів Другої світової війни. А по-друге, Парагвай — це країна, де абсолютно нічого не відбувається. Це мирне, спокійне життя — ніяких революцій чи переворотів. Після війни з Болівією вони більше ні з ким не воювали. Парагвай завжди всіх приймав і ні з ким не погіршував відносин.

Тепер українська діаспора, яка живе там, — це переважно землероби. Вони здебільшого зосереджені в так званих колоніях, тобто живуть невеликими землеробськими поселеннями. І цілком добре себе почувають. Я зустрічався з представниками різних поколінь та різних професій. Скажімо, той рівень достатку, який мають тамтешні українські землероби, то про нього наші селяни можуть лише мріяти.

«ЛОВИТИ» ЧИ «ЛАПАТИ» РИБУ?

— Як нашій діаспорі вдалося зберегти національну ідентичність?

— Це, напевно, менталітет саме волинян. Крім того, розумієте, асиміляція — це річ невблаганна: хоч що ти робиш, але вона відбуватиметься. Однак українській діаспорі в Парагваї лише 80 років. А бразильській, аргентинській — 120 і більше. Відповідно, якщо в Парагваї це три-чотири покоління, то там їх шість-сім. Тож в Аргентині, Бразилії більшість українською мовою не говорять, а в Парагваї, оскільки вони молодші, ще зберегли свою мову. Навіть молодь, якій зараз по двадцять, ще може розмовляти українською, водночас багато з них володіють іспанською. А люди віком сорок і старше розмовляють українською взагалі вільно.

Причому це не літературна українська. Тому що збереглася саме та мова, яка була на Волині в 1930-х роках. Наприклад, я говорив сучасною українською, і деякі слова їм були просто незрозумілі. Тому що тих слів, які є для нас звичними зараз, у 1930-х роках на Волині не було. Скажімо, «працювати». Було «робити». Або «ловити рибу» — «лапати рибу». Тож у лінгвістичному аспекті українська діаспора Парагваю також дуже цікава.

ОЛЕКСАНДР ВОЛОЩУК З РЕКТОРОМ УНІВЕРСИТЕТУ В ЕНКАРНАСЬЙОНІ НАДІЄЮ ЧЕРАНЮК

Це ціла культура, яка зберігається й підтримується. Наприклад, найбагатший українець Парагваю Андрес Троцюк — почесний консул України в Парагваї, людина, завдяки якій Парагвай та Україна здобули безвізовий режим (перша держава Південної Америки, з якою налагодили безвіз), — вкладає кошти у розвиток української культури. І він не один. Там дуже багато українських гуртів, фестивалів. У кожній колонії є відділення «Просвіти» — це культурна традиція, яку привезли із Волині і яка збережена, православний храм.

«ДО 1960-х РОКІВ В УКРАЇНСЬКИХ КОЛОНІЯХ МОЖНА БУЛО ВЕСТИ ДІЛОВОДСТВО УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ»

— Які були і є взаємини з тамтешньою владою? Читала, що був етап, коли українські поселення перейменовували...

— Таке було за режиму Стесснера. Скажімо, була Нова Волинь, а тепер     — Капітан Міранда. Проте не було прямих утисків. Колись мені розповідали, що до 1960-х років в українських колоніях можна було вести діловодство українською мовою. А потім уже на державному рівні вирішили, що потрібно переходити на іспанську. Однак водночас були люди в українських колоніях, які не хотіли вчити іспанську й не робили цього, розмовляли лише українською.

— Як жилося українцям за А.  Стресснера?

— Він досить прихильно ставився до українців. Річ у тім, що він народився у місті Енкарнасьйон, а це столиця департаменту Ітапуа. Це саме той департамент, де українців було найбільше, куди вони їхали в 1930-х роках. Там мешкали також поляки, японці, німці — це було полінаціональне місто. Та й сам Стресснер — німець. Тож він виріс серед багатьох українців, бачив, що це роботящі люди, і цю повагу зберіг. І навіть відкривав пам’ятник Тарасові Шевченку в 1970-х роках. Загалом він до будь-яких мігрантів ставився цілком лояльно, була лише одна умова — щоб вони не співчували ніяким лівим ідеям. Він дуже не любив соціалістів, комуністів, боровся з цим. Тож диктатором він був для радянської пропаганди. А так про нього дуже добре згадують, і багато людей говорили мені, що за Стресснера їм жилося справді добре.

«ГУБЕРНАТОРОМ ДЕПАРТАМЕНТУ ІТАПУА Є ОНУК КОЛИШНЬОГО БІЛОГВАРДІЙЦЯ ІЗ ОДЕСИ»

— Якою є роль українців у становленні цього регіону Парагваю, куди вони прибули?

— Я думаю, що вони були одними з тих, хто підняв сільське господарство, разом з поляками й німцями. За Стресснера, та й до нього, Парагвай був закритою країною. Але в ті часи там вирішили відмовитися від зовнішніх позик і забезпечувати себе самостійно. Тож упродовж 20 років ВВП Парагваю невпинно зростав, зокрема й завдяки сільському господарству, в якому представлені, здається, майже всі зернові культури, як у нас, навіть рис. Тоді Парагвай став найбільшим у світі експортером сої. Тож можна сказати, що українці сприяли тому, щоб сільське господарство Парагваю перебувало на дуже високому рівні.

Втім, варто також зазначити, що все-таки головною статтею поповнення державного бюджету була і є контрабанда. Якщо за Стресснера це була контрабанда зброї, алкоголю, то зараз це контрабанда електроніки, одягу, взуття — вони найдешевші у Південній Америці.

— А чи представлені українці в інших сферах, а не тільки сільського господарства? Наприклад, у політиці, освіті...

— Нащадки перших переселенців — так. Зокрема, в Енкарнасьйоні є приватний університет, який очолює українка — Надія Черанюк, котра прекрасно розмовляє українською мовою. Вона належить до третього покоління емігрантів. Посаду губернатора департаменту Ітапуа обіймає онук колишнього білогвардійця із Одеси Джоні Смалько. Його дід служив у білій гвардії, емігрував 1920 року із Одеси до Сирії, потім переїхав разом з дружиною-сирійкою до Аргентини, а згодом опинився у Парагваї. Тож українці там і в політиці, і в сільському господарстві, і в освіті. Наших є багато де, адже там їх від восьми до десяти тисяч.

«ВОНИ ДУЖЕ МАЛО ЗНАЮТЬ ПРО УКРАЇНУ»

— Чи налагоджений зв’язок з Україною? Зокрема, читала, що були підписані меморандуми про співпрацю з українськими містами, університетом... Чи відчуває українська діаспора цю співпрацю?

— На мою думку, все це лише констатується, але реальних справ явно обмаль. І наша провина в цьому більша. Не говоритиму про відносини між містами, в освіті, але сам Андрес Троцюк розповідав мені про те, як він намагався встановити економічні відносини. Хотів на Волині відкрити свій бізнес. Це було, здається, у 2004 — 2005 роках. Планував купити землю, дати людям роботу й щось вирощувати на своїй історичній батьківщині. Землю іноземцям на той час не продавали, але це не проблема, можна було б домовитися, щоб купив хто-небудь із українців. Та коли він зіткнувся з тим, що потрібно давати відкати, а в Парагваї такого ніколи не було, то сказав, що ні, тут він свій бізнес не може мати.

Тож якщо якісь взаємини і є, то хіба що на культурному рівні, хоч навіть культурні групи їдуть зрідка. Мені розповідали, що із містечка Фрам запросили гурт «Калина», і вони мали три виступи — у Львові, Коломиї, Чернівцях. Вони мали там величезний успіх. Самі українці казали: «Вони так танцюють, співають. У нас так не всі вміють». Проте не пам’ятаю, аби мені розповідали, щоб який-небудь український гурт приїжджав до Парагваю. Бувало, що дехто приїжджав самостійно. Той же Андрес Троцюк запросив балетмейстера до Енкарнасьйона, і він працював там кілька років.

— Чи існує потреба в культурних та освітніх проєктах з Україною, можливо, онлайн-курсах української мови?

— Є люди, яким це цікаво. Біда в тому, що було б добре, якби цим цікавилася молодь, а вона не надто тяжіє до цього, хоч, звичайно, трапляються винятки.

— Ви розповідали, що в української громади Аргентини після здобуття Україною незалежності настала внутрішня криза: те, за що вони так боролися, здійснилося. Яким чином вплинуло на діаспору в Парагваї здобуття Україною незалежності?

— Проблема в тому, що вони дуже мало знають про Україну. І дуже мало хто приїздить до України. А ті, хто їде до України, повертаються назад. Наприклад, дідусь, котрий живе в Парагваї, якось поїхав до своїх далеких родичів на історичну батьківщину — здається, теж на Волині. Він побачив, як живуть його земляки, повернувся додому, пішов до церкви, підійшов до ікони і промовив: «Дякую тобі, Господи, що ти привів моїх предків на землю Парагваю». Інформацію вони беруть із засобів масової інформації, але ж вона не завжди правдива, і її дуже мало.

СТАВЛЕННЯ ДО РОСІЇ

— Проте я помітив такий факт, що там абсолютне несприйняття Росії, всього російського. Андрес Троцюк розповідав, що з російськими бізнесменами не буде співпрацювати. А коли я був у Парагваї (тоді якраз був Чемпіонат світу з футболу в Росії), то бачив, як люди вболівали за будь-кого, хто грав проти Росії. І це несприйняття почалося не так давно.

Тому що в Парагваї російська діаспора теж є, і її внесок у розвиток Парагваю та перемогу в Чакській війні великий. Взагалі це була досить дивна війна. Між собою воювали Парагвай і Болівія, але болівійською армією командував німецький генерал, а на провідних ролях у парагвайській армії, в офіцерській групі були колишні російські білогвардійці на чолі з генералом Бєляєвим. Він вважається національним героєм Парагваю і похований у їхньому пантеоні в Асунсьйоні.

Там, де селилися українці в 1930-х роках, були й російські колонії, бо із Росії туди їхали теж. І не лише білогвардійці — я знаю, що і з Кавказу їхали. Поблизу Фраму були навіть дві російські колонії. Одна з них називалася Кавказія, а друга — Сиберія. Другої вже немає, а на Кавказії ще мешкають дві родини, одна з них російська, а друга — чеська. Росіяни, які залишилися в Парагваї, здебільшого живуть у столиці — Асунсьйоні.

Ці громади в 1930-х, 1940-х, 1950-х роках добре ладили між собою. Адже колонії не були національними. В одній колонії могли жити українці та поляки, чехи, німці, білоруси, росіяни. Після Другої світової війни навіть японці живуть у Парагваї. Там суміш націй.

— У чому причина, що там так мало знають про Україну? Тому, що не цікавляться, чи просто треба писати іспанською, щоб було доступніше?

— Мабуть, друга причина. Потрібно більше матеріалів іспанською. Гадаю, інтерес з’явиться.

СПІВПРАЦЯ УКРАЇНСЬКИХ ДІАСПОР У ПІВДЕННІЙ АМЕРИЦІ

— Чи існує взаємодія між українськими діаспорами в різних країнах Південної Америки?

— Так, буває, що представники збираються в одному місці й узгоджують свої дії: українська діаспора Бразилії, Аргентини й Парагваю. Є ще українська діаспора Уругваю, але я там не був. Вона там теж доволі давня. Є ще діаспора в Чилі, але там зовсім мало людей — приблизно 400, і це українці сучасної хвилі переселення. Тому так, діаспори між собою взаємодіють, і дипломатичні установи також цьому сприяють.

Про Бразилію я мало знаю, бо там перебував недовго і не було тих людей, які могли б мені щось розповісти. В Аргентині дуже серйозна діяльність культурницьких установ, але якщо порівнювати з тим, скільки їх було раніше, то мені здається, зараз їх значно менше. Свого часу в Аргентині виходили дві українські газети, було радіо в Буенос-Айресі, видавництво — виходили у світ книжки українською мовою. А зараз цього немає. Організовують збори біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Буенос-Айресі, відзначають якісь події, але на такому рівні, щоб були свої видавничі установи, свої засоби масової інформації — цього вже немає. У Бразилії залишилася одна газета в місті Прудентополіс. А в Парагваї ніколи не було газети.

Проте діаспора Парагваю дуже дружна, об’єднана. Наприклад, коли я там був, у мене вийшов з ладу планшет і не піддавався ремонту. Я хотів витратити частину своїх грошей і купити новий, бо мені він дуже потрібен для роботи. А Ірена Савчук, котра мене приймала, сказала, щоб я не поспішав цього робити: вони спробують зробити щось своїми силами. І впродовж кількох днів українці Парагваю, здебільшого в Енкарнасьйоні, зібрали 450 доларів і купили мені новий нетбук. Потім я розповідав цю історію в Аргентині, в Буенос-Айресі, і мені сказали: «У Парагваї це ще може бути. У нас такого вже не було б».

«НА ПРИКЛАДІ ОДНІЄЇ РОДИНИ ПРОСЛІДКУВАТИ ЖИТТЯ КІЛЬКОХ ПОКОЛІНЬ»

— Розкажіть, будь ласка, про вашу книжку.

— Це має бути історична повість. Ця думка зародилася в мене ще під час мого перебування там. Обсяг інформації, яку я отримував і записував щодня, був величезний. Бувало, що я мав по п’ять-шість зустрічей на день. Тож я зрозумів, що в мене досить інформації для того, щоб написати книжку. Спочатку я гадав, що це буде науково-популярна книжка про життя українців не тільки в Парагваї, а й в Аргентині, Чилі, Бразилії. Однак потім, коли я повернувся додому, в мене з’явилася інша думка — написати художню книжку і саме про Парагвай. Цю книжку я планував писати восени цього року, але через пандемію коронавірусу у мене з’явилося багато вільного часу, чого раніше майже ніколи не було, і я заходився до роботи над нею у квітні.

Уже готові кілька розділів, я описав причини, чому українці вирішили їхати до Парагваю. Зараз мої герої вже доїхали до Варшави, тоді вже на пароплав — і на Парагвай. Думаю, що книжку я буду писати довго, бо самі розумієте, треба на прикладі однієї родини прослідкувати життя кількох поколінь. Я хочу осягнути період від переселення 1937 року й до наших днів — 80 років. Я вже був на Волині, у краєзнавчому музеї в Луцьку, там узяв до роботи деякі матеріали — крім того, дуже багато матеріалів у мене із самого Парагваю, тому книжка поступово пишеться. І час від часу, приблизно раз на місяць, я буду викладати уривки з неї у «Фейсбуці».