Ліки «від провінційності»
Львівський видавець і ніжинський меценат об’єдналися, щоб видати збірку поетаКнижка віршів відомого українського письменника з Мюнхена зі скромною назвою «Лірика» довго писалась і довго йшла до друку. Втім, видавничими труднощами зараз нікого не здивуєш. Але знаменно, що в цьому разі їх було успішно подолано завдяки співпраці львівського видавця Олега Фешовця і ніжинського підприємця й мецената Миколи Шкурка, авторового земляка, що є живим втіленням гасла «Схід і Захід разом!». А часовий проміжок, який охоплює ця підсумкова поетична збірка (власне, шість збірок під однією обкладинкою та ще й із додатками), просто приголомшує: відстань між найбільш ранніми і пізніми текстами становить 77 років! Ціле життя... Мені вже доводилося висловлювати думку, що феноменальне творче довголіття Ігоря Качуровського слід виводити з його пошани до своїх літературних батьків — київських неокласиків та їхнього послідовника Михайла Ореста, молодшого брата Миколи Зерова — неформального лідера школи. Адже сказано: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі...»
Але вповні сприйняти й оцінити цю високу спадкоємність наш читач має змогу лише тепер, з виходом «Лірики». Адже шлях Качуровського в культурний простір «материкової» України розпочався із зовсім інших граней його таланту: ще в 1970 — 1980-ті роки його голос проривався крізь шумові перешкоди на хвилях «Радіо Свобода», знайомлячи тих, хто наважувався ті хвилі ловити, з яскравими явищами і постатями світової літератури й мистецтва, здобутками українського перекладацтва, як по цей, так і по той бік залізної завіси. А на світанку Незалежності критики, обізнані з раритетними закордонними поетичними виданнями Качуровського, заговорили про нього як про сьомого неокласика, Орестового наступника (а фаталісти — як про останнього неокласика), інтригуючи посполитого читача, якому ті видання були неприступні. І коли в тутешніх українських видавництвах нарешті почали виходити книжки Ігоря Васильовича, то початок було покладено його дитячими віршами — переспівом казки «Пан Коцький». Далі, завдяки допомозі друзів з академічних кіл Києва й Ніжина, побачили світ його підручники з віршознавства й стилістики. І лише 2000 року зусиллями журналістки «Радіо Свобода» Валентини Павленко з’явилася невелика збірка його поезій «Осінні пізньоцвіти» з додатком поеми «Село» (перевиданої згодом під назвою «Село в безодні») — але цього було таки замало, щоб відкрити Качуровського як поета. А далі на черзі стояли монографія з генерики й архітектоніки, велика і мала проза, поетичні переклади, спогади, радіобесіди, розвідки з історії української літератури і навіть з мікології (Качуровський — затятий грибник)...
І тепер, коли «Лірика» (упорядкована 94-річним Автором!) таки вийшла друком, виникає побоювання, що вона фатально спізнилася, що хор молодих поетичних поколінь — дев’яностників, двотисячників — заглушить голос старого поета. Проте цей острах безпідставний, бо поетичний стиль та естетичні принципи Качуровського жодним чином не залежать від «темного кроку літературних мод», за висловом Зерова. Те, що епатує читача сьогодні, завтра вже не діє, а традиція триває століттями.
В одній зі своїх літературознавчих праць Качуровський висловлює парадоксальну думку, — мовляв, що більше він пізнавав світову літературу, то більше переконувався: всі справжні письменники писали і пишуть однаково. Тим його колегам по перу, які за всяку ціну прагнуть оригінальності, ці слова можуть видатися провокацією, а однак за ними — досвід прихильника класичної простоти, на противагу шукачам примхливої ускладненості. В унісон із нашим поетом говорить і один з найбільших для нього сучасних літературних авторитетів — аргентинець Хорхе Луїс Борхес, який вважав свій творчий шлях шляхом до класицизму: за його словами, він прийшов до розуміння, що «вишуканий стиль» — це омана, до того ж омана, породжена марнославством. Чудовий стиль, на його переконання, не повинен впадати у вічі.
Володимир Базилевський, автор передмови до «Лірики», який теж має честь належати до друзів і однодумців Ігоря Васильовича, зазначає: «Поезія Качуровського — дегустація краси. Поезія книжника, естета, гурмана культури. Для нього культура — факт особистісний. Вікно у часопростір». І в цьому — ще одна спільна риса з неокласиками, які плекали поезію культури, аби вилікувати українське письменство від провінційності.