Між Пеклом і Раєм

...Як же без мальви, цієї дорогої для Михайла Коцюбинського квітки, до котрої він, мов до землячки, вітався на Капрі? Так, на обкладинці книжки Олександра Балабка «Рай і Пекло Коцюбинського» є ця рослина. Вона — і символ, і нагадування, й запрошення до подорожі. Подорожі на острів Капрі, де автор ходив дорогами нашого класика, згадуючи його й розгадуючи...

За програмою ХХІ Форуму видавців у Львові у науковій бібліотеці імені Стефаника відбулася прем’єрна презентація документальної повісті, що побачила світ у видавництві «Букрек». Ми розмовляли з Олександром Балабком саме напередодні цієї події.

— Ваша книжка «Рай і Пекло Коцюбинського» — нове дослідження про цьогорічного ювіляра чи своєрідне продовження книжки «Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського», яка вийшла кілька років тому?

— Це продовження теми Коцюбинського. Його постать настільки масштабна, що будь-яке осмислення її не може бути остаточним і повним. Так, ще 2006 року я торкнувся теми останніх років життя письменника, пов’язаних з італійським островом Капрі. Але відтоді стільки дізнався нового, часом несподіваного, що до цього видання повісті вніс суттєві доповнення. «Рай і Пекло Коцюбинського» — про те, як, вирвавшись із провінційного Чернігова, де його майже ніхто не знав як письменника, Михайло Михайлович потрапляє до літературної Мекки ХХ століття, знайомиться там з колегами з інших країн. Його полонить чарівна природа острова, де недужий письменник сподівається зцілитися. Та перебування там приносить не лише райську насолоду, а й пекельні муки: він мало не гине на вершині Везувію, обпечений лавою; знайомство з Горьким стає для нього і корисним, і сповненим болю водночас, адже «пролетарський письменник» спочатку мало цікавиться творчістю колеги, а вбачає в ньому лише товариша, якого можна долучити до численного гурту любителів риболовлі. Звідси, з Капрі, Коцюбинський надсилає до Чернігова зворушливі листи своїй таємній коханій Олександрі Аплаксіній, відчуваючи провину перед дружиною і дітьми... Тобто постійне балансування між пеклом і раєм. До того ж цю есеїстичну повість (так означив жанр автор передмови Володимир Панченко) чернівецьке видавництво «Букрек» видрукувало як подарункову книжку до 150-річчя письменника: чималим форматом, з численними кольоровими вклейками, моїми знімками, зробленими на тому острові див, з яким заримований не лише Коцюбинський, а й Гоголь, Винниченко, інші наші класики. До того ж у цьому виданні подаємо три новели письменника про Італію: «Сон», «Хвала життю» і «На острові».

— Ви маєте кілька книжок, які по-новому відчитують начебто знайомі імена. Довідалася також, що нещодавно за вашим сценарієм відзняли телефільм про київські місця генія танцю Сергія Лифаря. Чи трапилися відкриття під час зйомок?

— На телеканалі УТР запроваджено цикл передач «Знамениті українці». Тож колеги-телевізійники запросили мене, автора недавно виданої книжки «Київ, Іринінська, Лифарям. Повість за листами митця», взяти участь у створенні цього фільму (наступного року, до речі, — 110 років від дня народження митця). Я написав сценарій фільму, дібрав свої та архівні знімки старого Києва і його околиць. У музичному оформлені картини використано пісні на мої слова композитора Леоніда Нечипорука «Я в рідному домі» та «Дощ над Парижем». Отже, захопився! Незабутніми були зйомки у муніципальній академії танцю імені Сержа Лифаря, де талановиті спадкоємці його слави виконали сцени з балетів у постановці геніального танцівника і хореографа. Із захопленням спостерігав за роботою знаного в Україні оператора Юрія Гальченка. Та найцікавішим був монтаж фільму під орудою режисера Сергія Моржова і керівника цього проекту Григорія Прилуцького. Творення фільму просто зачаровує. Прем’єрний показ — у вересні.

— Якщо не таємниця, чи є в планах стрічка про Коцюбинського та Винниченка на Капрі?

— Такі наміри є навіть не у мене, а в телевізійників. Планують за допомогою спонсорів здійснити в моєму товаристві подорож на острів Капрі, де я знаю мало не кожну стежку. В цьому мені, до речі, допомагали українки-заробітчанки, які живуть там по десять і більше років. Тобто бажання є, залишилося його здійснити як не цього року, то наступного.

«Вирвавшись із провінційного Чернігова, де його майже ніхто не знав як письменника, Михайло Михайлович потрапляє до літературної Мекки ХХ століття, знайомиться там з колегами з інших країн. Його полонить чарівна природа острова, де недужий письменник сподівається зцілитися. Та перебування там приносить не лише райську насолоду, а й пекельні муки: він мало не гине на вершині Везувію, обпечений лавою; знайомство з Горьким стає для нього і корисним, і сповненим болю водночас»

— Щодо «бічних сюжетів» повісті про Коцюбинського: як вийшли на постать Івана Хоменка? Чи увічнено його пам’ять в Україні?

— До речі, колеги з УТР мають задум на Капрі Коцюбинським не обмежитися, а відзняти матеріал про перебування там інших видатних українців, Івана Хоменка зокрема, який там упокоївся. Про нього і його могилу у склепі під каплицею на цвинтарі Анакапрі мені також розповіли українські жінки. Хоменко був шанованим капрійцями священиком, трохи дивакуватим, котрий ставився до хліба як до святині, збирав до полотняної торби сухарі й віддавав їх худобі. Передають із вуст в уста старожили і його вислів: «У вас стільки моря, скільки у нас хліба...» У такій тональності я й написав про цього чоловіка у першому виданні повісті. А вже згодом дізнався, чому такої честі удостоївся при похованні цей святий отець. У Римі, в Українському Католицькому Університеті, мені розповіли, що він — автор одного з кращих перекладів українською Святого письма, дипломат УНР, який працював в українському посольстві у Відні, професор теології, один із улюблених учнів Андрея Шептицького. До слова, добираючи фактаж до цього нового розділу повісті, знайшов багато відомостей про Хоменка у статтях незабутнього автора газети «День» Клари Гудзик. Що ж до пошанування цієї непересічної постаті в нашій історії (я відшукав унікальний знімок 1921 року, де молодий Іван Хоменко у Відні поруч з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником), то про уродженця Вінниці навіть там мало хто знає. Хоча зберігся будинок, де він народився, і за президентства Віктора Ющенка активісти мали намір назвати один із майданів міста ім’ям видатного земляка. Але не судилося тоді, а за попереднього режиму в Україні — й поготів. Віримо, що це станеться за нової влади, на яку в нас стільки сподівань...

— Маєте кілька творчих іпостасей: автор документальних повістей, мандрівних нотаток, культурологічних нарисів, поет-пісняр. Яка є головнішою для вас?

— Все-таки повість. Вірші-пісні з’явилися згодом, хоча починав писати ще в шкільному віці, а потім захопила журналістика, редакторська робота, на чолі «Вечірнього Києва» 2001—2006 років зокрема. А есеїстичні повісті виросли з моїх матеріалів «Стежками українців у світах».

— Написали щось про Революцію Гідності? Чи потребуєте значнішої часової дистанції?

— Наша Революція Гідності, нинішні події на сході відлунюють у душі й серці настільки, що часом стає нестерпно боляче. І тоді шукаєш порятунок у роботі... І в усвідомленні того, що те, чим зараз займаєшся, має прислужитися утвердженню українства у світі. Звісно, я часто бував на Майдані, маю серії фотознімків, зроблених там від листопада 2013-го до лютого 2014-го. Постійно викладав їх на своїй сторінці в «Фейсбуці». Нещодавно колеги з Київської організації НСЖУ вирішили випустити спеціальне видання про побачене і пережите журналістами на Майдані. Подав туди невелике дослідження «Музи на Майдані», ілюстроване тими моїми знімками.

— Ваше бачення ролі книжки у час, який переживаємо? Чи передавали свої видання бійцям АТО?

— Книжка — це спрямування у вічність, і жодне читання в Інтернеті її не замінить ніколи. Якщо йдеться лише про текст, інформацію, то, звісно, є зручніші й мобільніші носії. Але ж книжка — ще й витвір мистецтва. На кількох цьогорічних виставках книжок було організовано збір літератури для бійців АТО, і я, звісно, передав свої книжки і диски з піснями.

— Що вас налаштовує на оптимізм?

— Те, що найпопулярнішою піснею в останні місяці став Гімн України, і те, що початок нинішнього навчального року як ніколи був забарвлений у синьо-жовті кольори під гаслом «Україна єдина!». З усього видно лише тепер: по 23-му році незалежності ми народжуємося як державницька нація...

ДОВІДКА «Дня»

Олександр Балабко  — український публіцист, прозаїк, поет-пісняр. Автор документальних повістей  «Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського», «Мальви у Вічному місті»,  «Київ, Іринінська, Лифарям...», «Олександр Вертинський, нащадок Гоголя». Лауреат кількох державних премій у сфері журналістики.