«Найкраще заспокійливе і снодійне — книжка»
Дощить. Дедалі більше вечорів проводитимемо вдома. За чашкою чаю і родинною бесідою, у «вузькому» дружньому колі, а часом й наодинці з книжкою. Цікаві видання завжди створюють атмосферу доброго товариства. Про книжковий набір для затишних осінніх вечорів — від експертів «Дня».
Галина ДАЦЮК, головний редактор інформаційно-пізнавальних передач ТО «Культура»:
— Викладаючи в Інституті журналістики Київського національного університету, очевидно, читаю багато періодики. Передусім — «День». Заявляю це з усією відповідальністю. Взагалі я люблю інтелектуальну, пізнавальну та художню літературу. До речі, часто інтелектуальні бестселери дарую знаковим постатям — гостям моєї однойменної радіопрограми. З останнього прочитаного — «КЃБ та інші...» Ігоря Помаранцева. Ще одне відкриття цієї осені — перша «доросла» книжка Лесі Вороніної «У пошуках Оѓопоѓо». Знана дитяча письменниця, подорожуючи літаками, потягом, на байдарках, верблюдах і віслюках, написала захопливу літературну мандрівку. Також енциклопедичний словник «Рух опору в Україні 1960 — 1990», що його видало видавництво «Смолоскип». Це — сотні імен тих людей, які творили наш культурний простір і вільний простір. Андрій Содомора передав мені зі Львова «Сльози речей» — про таке тонке, інтелектуальне, ніжне, побачене ним місто Лева. Така книжка дуже естетична й її можна читати як насолоду. Я часто повертаюсь до поезії, зокрема, лірики Миколи Вінграновського і, звісно, Ліни Костенко. «Екстракт +200» отримала в подарунок від головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Мені здається, якби цей екстракт важливих і цінних думок «розчинити» в суспільстві, ми отримали б громадян іншої якості. Ось такий вереснево-жовтневий набір книжок.
Юрко ЗЕЛЕНИЙ, музичний оглядач:
— Я читаю постійно, починаючи з молодшого шкільного віку. Власне, тоді траплялися, що називається, класичні випадки: аби батькам не заважати спати, брав ліхтарика, занурювався під ковдру і читав. У дитинстві доволі багато хворів, причому хвороби були затяжні — міг місяць пролежати в ліжку, тож перечитав практично усього Конан Дойля, Жюль Верна, Олександра Дюма, Агату Крісті... Сьогодні, звісно, читаю менше. Відбувається це сплесками. Читати паперові видання — не завжди випадає нагода, тож «перейшов» на електронні.
Відразу зізнаюся: українську сучасну літературу майже не читаю — не знаходжу там чогось цікавого. Наприклад, починав читати Ірену Карпу і далі другої-третьої сторінки — не йшло: суцільний епатаж. Можливо, це називається модним словом «постмодернізм», але розумію, що така література мене не збагатить: я не набуваю ні нових знань, ні розумінь суті речей, ані відпочиваю. Зціпивши зуби, дочитав «Культ» Любка Дереша, але про що книжка, — не пригадую взагалі. Твір — без смислу. «Такоє»... Інша річ — Василь Шкляр. Очевидно, що його твори можна віднести до жанру «популярна література», проте вони якісні та проукраїнські. Я віддаю перевагу, хоч як це прикро, російськомовним виданням. Чому? Цікавлюся суспільствознавством, зокрема, тим, як відбуваються суспільні перебіги та зміни. Мається на увазі не поточне політичне життя в Україні, а більш глибинні зрушення. На жаль, російською мовою таких книжок виходить більше, ніж українською. Зараз я для себе відкрив такого автора, як Володимир Істархов, і його працю «Удар русских богов». Українське чтиво на суспільствознавчу тематику, на жаль, заквітчане і м’якотіле. Натомість люблю жорстке, можна сказати, хлоп’яче. Так от цей Істархов заборонений у Росії. Згаданий доробок «Удар русских богов» викриває комунізм і вказує на причини, чому він досі не засуджений, на відміну від німецького націонал-соціалізму. Також вважаю настільною книгою роман Джорджа Орвелла «1984» про тоталітарне суспільство, прочитаний ще в студентські роки.
Читаю або в дорозі — в потязі, або ввечері чи вночі. Як відомо, найкраще заспокійливе і снодійне — це книжка. А з іншого боку, вночі все життя завмирає, стихає міський гамір і відбувається якесь загадкове таїнство — ти сам-на-сам з книжкою. Не маю звички читати кілька творів одночасно. Зазвичай намагаюся дочитувати видання, навіть якщо вони мені не любі. Є таке прислів’я: «Освічені люди книжок не читають. Вони їх перечитують». Так воно і є. Коли книжка цікава, пізнавальна, то хочеться, як перегорнув останню сторінку, знову відкрити першу... Але треба, щоб минув якийсь час — для наступного «свіжого» сприйняття.
