Перемогла чесна проза

Вчора о 14:00 за київським часом у Шведській академії у Стокгольмі було оголошено, що лауреатом цьогорічного літературного «Нобеля» з формулюванням «за її поліфонічний текст, який став пам’ятником страждання і хоробрості нашого часу» стала російськомовна білоруська письменниця Світлана Алексієвич. Хоча список номінантів тримають у секреті впродовж 50 років, саме про неї говорили як про найбільш імовірного переможця. Алексієвич, яка впродовж багатьох років жила на Заході, й лише нещодавно повернулася на Батьківщину, стала першим нобелівським лауреатом в історії незалежної Білорусі. Грошовий еквівалент премії — вісім мільйонів шведських крон або близько мільйона доларів.

Претендентами на цьогорічну премію експерти називали також культового японця Харукі Муракамі, кенійця Нґуґі Ва Тхіонґо, американського письменник Філіпа Рота та сирійського поета Адоніса. У списках букмекерів фігурували Умберто Еко, Адам Заґаєвський, Урсула ле Ґуїн, Мілан Кундера, Євген Євтушенко та інші.

Серед найбільш відомих творів білоруської письменниці: «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва» і «Час секонд хенд». Алексієвич творить у жанрі нок-фікш або документальної прози. Її книжки присвячені переосмисленню радянського минулого через призму історій окремих людей — свідків війни та катастроф. Сама вона називає свій стиль «жанром людських голосів».

Цього року на «Книжковому Арсеналі» письменниця представила український переклад останнього твору з пенталогії «Червона людина. Голоси утопії» (див. матеріал «Путін сидить у кожній російській людині» у №87 від 22-23 травня ц.р.) У передмові до книжки «Час секонд-хенд (кінець червоної людини)», яка побачила світ у видавництві «Дух і Літера», Алексієвич пише: «Комунізм мав божевільний план — переробити «стару» людину, «ветхого Адама». І це здійснилося... Може, лише це й здійснилося. За сімдесят із гаком років у лабораторії марксизму-ленінизму створили окремий людський тип — «homo sovіeticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч прожила чимало років. Вона — це я. Це мої знайомі, друзі, батьки».

Під час спілкування з українськими читачами письменниця зізналася, що покладає великі надії на нашу країну. «В Україні, коли ви говорите про надію, за словами стоїть якась реальна сила, — сказала Світлана Алексієвич. — Якщо не відбудеться те, про що говорив Наполеон і що неодноразово траплялося («будь-яку революцію може зжерти чиновник»), то ви виберетеся. До такого рівня рефлексії, самосвідомості себе як нації, самоусвідомлення себе як людини білоруси ще не прийшли. Революція гідності — вчинок тисяч людей. Були серед них і небідні. У вас вийшли всі, бруківку довбали всі: і прості баби, і люди в норкових шубах. Це якась міфологічна картина(...) В книжці «Час секонд-хенд» я намагалася продемонструвати, як легко можна використати людину, яка жила без волі та особистої відповідальності. В Україні, коли ви зробили цей прорив, стало набагато легше. У людей на вулицях — інші очі. Є якесь відчуття причетності, є віра. Майбутнє вже в повітрі».

Світлана Алексієвич народилася 31 травня 1948 року в Станиславові (сучасний Івано-Франківськ). Батько — білорус, мати — українка. Після демобілізації з армії батька письменниці, радянського офіцера, родина переїхала до Білорусі. «Дуже добре пам’ятаю запах цвітучих садів, яблунь і груш, землю, з якої ногу не витягнути, — пригадує письменниця своє дитинство у повоєнній Україні (інтерв’ю газеті «День» у №87 від 24-25 травня 2013 року). — А також пам’ятаю базари, що пахли злиднями — салом і хлібом. Пам’ятаю прекрасну мову, бабусю, яка білить хатину у білій сорочці. Так зародилася моя цікавість до людини. Пам’ятаю розмови, тверезість життя, довіру до життя. Саме тому в моїх книжках немає пафосу. Тому що я пам’ятала інтонацію, з якою розповідала моя бабуся, інші селянки. Безкінечний біль і безкінечне горе. Бабуся жила дуже скромно. І пригадую, як разом зі мною везла на тачці мішок якоїсь крупи, пшениці, цукру. Мізерно мало, порівняно з тим, що вона відпрацювала. Радянським офіцерам нічого не продавали. Коли мені було два роки, я ледь не померла, тому що не було чим годувати. Тоді мій батько пішов у жіночий монастир просити харчів. Колеги перекинули його через паркан (через вхідні двері він не мав права зайти), і він пішов до настоятельки. Він намагався достукатися до неї: «Ну ви ж служите Богу. Можете вбити мене, все що завгодно робити, але помирає дитина...» Вона сказала йому забиратися: «Щоб я тебе більше ніколи не бачила. Але жінка твоя нехай приходить. Протягом двох місяців буду давати півлітра молока щодня». Мені давали це козяче молоко, і так я залишилась живою. Коли японці знімали кіно за моїми книжками, вони хотіли зняти той монастир. Ми приїхали туди, але там уже була семінарія, а настоятелька, звичайно, померла...»

Після закінчення середньої школи Алексієвич працювала вихователькою, учителькою історії та німецької мови, журналісткою газети. У 1972 році закінчила факультет журналістики Білоруського державного університету. Згодом продовжує працювати у пресі, у 1976—1984 роках — керівник відділу нарису і публіцистики білоруського літературно-художнього і суспільно-публіцистичного журналу «Нёман». Радянські «чиновники від літератури» творчість письменниці трактували критично, її звинувачували у «пацифізмі, натуралізмі, розвінчуванні героїчного образу радянської жінки».

З початку 2000-х Алексієвич живе в Італії, Франції та Німеччині й лише два роки тому повертається до Білорусі. При цьому не приховує власного ставлення до режиму Олександра Лукашенка, рішуче засуджує російську агресію проти України. «Ми втратили багато часу — можна було створити державу, національну філософію та історію, — розмірковує письменниця з приводу ситуації в Білорусі в інтерв’ю «Дню». — Але ми запізнились на сто років. Хто буде виконувати цю титанічну роботу? Сьогодні середовище людей, які думають про Білорусь, схоже на гетто. Це інтелігенція — невелика кількість людей. Долучаються й молоді люди, але цей «молодняк» підростає, виходить на вулицю протестувати («ми — білоруси!»), їх викидають з університету, і вони виїжджають в Європу. Це прорахований цикл. Лукашенко робив такий злочин вже тричі. І ми знову чекаємо наступного покоління — а з ним така ж історія. Білорусі потрібні кадрові люди. Не знаю, хто працюватиме у нас над питанням самоідентичності. Старше покоління письменників відходить. Це — великий знак питання».

2013 року білоруську письменницю вже називали серед претендентів Нобелівської премії з літератури, але тоді перемогла канадійка Еліс Манро.