«Пороги» свободи

Хотілося б звернути увагу читачів на видання, яке побачило світ у видавництві «Смолоскип» (видавництві, яке подарувало українському суспільству визначні праці наших мислителів-шістдесятників, зокрема, «Собор у риштованні» Євгена Сверстюка). Зараз ідеться про видання іншого ѓатунку: погляд спрямовано на дослідження наддніпрянського самвидавного руху, який найяскравіше явив себе у формі «Порогів». Ці пороги виросли на шляху радянського поступу, ламаючи «радянській риториці хребет». Це самі ті дніпровські пороги, які пережили радянську систему і об які ця система з гуркотом розбилася, як розбивається вода в Дніпрі біля Січі. Ми говоримо про самвидавний альманах — літературно-мистецький і громадсько-політичний журнал, який виходив у Дніпропетровську в 1988 — 1990 рр.

Раїса Лиша в передмові зауважує: «Пороги» — одне з найперших вільних українських видань, поруч із «Кафедрою» у Львові, «Євшан-зіллям» у Коломиї, «Кальміюсом» на Донбасі, що виникли услід за славнозвісним «Українським вісником» Вячеслава Чорновола. В роки «перебудови» та «гласности» колапсуючої «імперії комунізму», власне, ці видання розвіювали атмосферу страху, розкріпачували думку і творчість і вчинили справжній прорив в Україні до дійсної свободи слова» .

Наприкінці 1980-х видання стало флагманом інтелектуальної думки, мистецького злету; воно згуртувало навколо себе борців за незалежність, філософів і літераторів, священиків і правозахисників (Івана та Орисю Сокульських, Ярослава Гомозу, Петра Розумного, Григорія Гребенюка, Лідію Сценко, Раїсу Лишу, Юрія Вівташа... та багатьох-багатьох людей, причетних до редакції, до втілення мрій про незалежність України).

Пані Лиша пише: «Головним редактором і чільним засновником «Порогів» став Іван Сокульський — поет і в’язень сумління, член Української Гельсінської групи, чиє ім’я в козацькому краї звучало як символ свободи. Редакційну колегію утворили Юрій Вівташ, Раїса Лиша, Орися Сокульська. (Нас четверо разом з Іваном — це й був, властиво, наш гурт; Орися — педагог, неординарна особистість, попри те, що сама віршів не писала, була повноправним суб’єктом нашого гурту, володіючи, зокрема, рідкісним даром сприймати і читати поезію як одкровення — хтозна, чи існував би гурт без цієї Орисиної віри в поезію як найвищу цінність?)» .

Гортаючи величезний фоліант, виданий 2009 року, знаходиш у цій умовній «підшивці» статті Євгена Сверстюка, Левка Лук’яненка, Василя Стуса, Оксани Мешко, Бориса Антоненка-Давидовича, Тараса Мельничука, Богдана Бойчука, Петра Розумного, Василя Барладяну-Бирладника...

Головний редактор Іван Сокульський писав: «Тоталітарна система все поставила з ніг на голову: не держава для людини (народу), а навпаки, людина (народ) — засіб для могутті держави, що має зростати і ширитись в перспективі на весь простір земної кулі; не ідеологія, що гармонійно вписувала б людину у світ та відповідала її найглибшим духовним запитам, а навпаки — людина ставала знаряддям і засобом утвердження «передової ідеології»..

«Пороги» Січеслава (Дніпропетровська) зробилися символом духовного єднання, єдиною можливістю залишатися вірним своєму сумлінню. Тексти, які з’являлися тоді в підпільних умовах, мають надзвичайну актуальність: це гострі, відверті статті, які показують велич української історії, самобутність української культури в модерністському переосмисленні.

Наприкінці фоліанту подано інформацію про всіх причетних до творення цього екзистенційного простору свободи й історичного сумління (підготовлено «Покажчик авторів», який розповідає про біографічні віхи українських героїв, які постали проти системи цинізму і несправедливості). Усе це допомагає сформувати історичний тип мислення, який зіставляє, аналізує, систематизує, на основі історії робить висновки і говорить про те, як не припуститися тих самих помилок у майбутньому.

«Пороги» — дзеркало не лише історії, а й також розвитку української мистецької думки. З-поміж ілюстрацій у цьому виданні найбільше світлин соборів, дереворитів із зображенням небесного життя, сакрального простору або українських степових «кам’яних баб» — правічних берегинь української історії, які бачили своїми мертвотно-кам’яними очима найжорстокіші моменти української боротьби за державність. Але вистояли, бо джерелом були потуги українського духу. «Пороги» потверджують у думці, що найтяжчі моменти людина здатна подужати, коли вона тримається свого роду й історії, і коли вона не сама в полі — поряд плече друга, готове завше підтримати. Чи змогли б ці творці українського самвидаву вижити поодинці, в самоті? Мабуть, ні, позаяк в моменти екзистенційного неспокою людина чи не найбільше потребує дружнього плеча. І творення самвидавного журналу в Дніпропетровську це засвідчує: скільки разів люди, причетні до «Порогів», опинялися без роботи, ставали жертвами наклепів і нападів, цинічної жорстокості людей — в’язнів часу. Але ніколи учасники самвидаву не кидали одне одного в біді. Зрештою, в цьому і сила Дніпрових порогів, які вже тисячоліття протистоять плину водного тиску, але не зникають, а стають рятунком і захистком для людини.

«Пороги» — не лише історичний документ доби, а й вияв мистецького розвою, це джерело для вивчення українського модерного мистецтва кінця ХХ сторіччя. Про це — слова Юрія Вівташа: «Поряд з орієнтацією на високі зразки української консервативної християнської думки дослідник помітить і переконливі спроби створення репрезентативних, ніби «з нічого», зразків високого як літературного, так і візуального графічно-фотографічного образного «пізнього» модернізму. Особливо це помітно в поетичному та мистецькому розділах журналу, який цілком самодостатньо виривається з-під тиску і «кокону», хоча й поживної як перегній, проте тяжко в інших випадках поборюваної «пізньосовєтчини»»...