Про наукову відповідь «кримнашівцям»

Нещодавно в українському інтелектуальному дискурсі з’явилося видання «Наш Крим», що з ініціативи науковців Інституту української археографії і джерелознавства НАН України має створити дискусійне тло з обговорення кримських проблем і сприяти формуванню наукового кримознавства. Збірник видано за підсумками першої конференції з циклу «Крим в історії України», і згідно  з перспективним планом, вони мають відбуватися систематично аж до 2020 року.

Така стратегічна ініціатива з боку українських гуманітаріїв є реакцією на постанову Верховної Ради ще позаминулорічної давнини «Про відзначення 700-річчя мечеті-медресе хана Узбека». Цим рішенням депутати запланували проведення наукових конференцій та фахових обговорень із кримської тематики, яка, без перебільшень, сьогодні належить до сфери національної безпеки держави. Натомість як робота науковців, так і видання збірника, стало чи не єдиним пунктом виконання постанови, і відбувалося без жодної фінансової чи репутаційної підтримки держави. Однак результати досліджень, опублікованих у книжці, заслуговують на увагу саме політиків, а не лише науковців.

«КРИМСЬКИЙ МІФ» У КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ПАРАДИГМИ

«Крим#наш» у трактуванні українського історика Руслани Думчук — це лише базова ідеологема російської окупації Криму навесні 2014 року, натомість вона є історичним продовженням ряду попередніх імперських установок Росії щодо Криму. Авторка у статті збірника докладно аналізує російські геополітичні наративи, посилаючись на історичні джерела, зокрема поетичні:

•  «Крим як сакральний топос» — про Херсонес як колиску староруського християнства;

•  «Крим як загроза» — про загрозу існування кримськотатарської держави для Московії;

•  «Крим як шлях до Візантії» та «Крим як метонімія Візантії» — як складові імперської доктрини «Москва — третій Рим»;

•  «Севастопольський дискурс» розкриває ключовий російський міф часів СРСР;

•  «Крим як втрачений рай» — болісне переживання української державності на території Криму;

•   «Крим#наш».

ПРО ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПУБЛІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Знати еволюцію російського шовінізму щодо Криму українська публічна дипломатія повинна. І не з політологічних джерел, а історичних. Маємо застосовувати також асиметричні реакції. Приміром, знатися на антиімперській російській літературі. Приклад російського письменника українського походження Максиміліана Волошина, якого цитує історик Думчук у своїй статті, є одним із інтелектуальних інструментів публічного спростування російської шовіністичної міфотворчості. Ці уривки можуть декламувати наші дипломати як літературні контраргументи. Адже якщо культура — це інструмент «м’якої сили» в досягненні політичних цілей держави, то наука, як двигун концептуальної інформаційної політики і редактор політичних наративів, має бути на передовій української публічної дипломатії. Відомо, що в Україні сьогодні створюється департамент публічної дипломатії при МЗС, який має генерувати інтелектуальні проекти і просувати їх як український продукт. Тож варто наголосити, що джерелом проектування українського повідомлення у світі має бути не лише погляд у майбутнє і модерне мистецтво, а й актуальне осмислення минулого, тобто сучасні історичні наукові дослідження.

«КРИМСЬКИЙ ДИПЛОМАТАРІЙ»

Виданням «Наш Крим» українська наука також ставить проблему вивчення джерел кримськотатарської державності як майбутнього політичного аргументу повернення Криму як національно-культурної автономії до складу України. Адже за підсумками першої російської анексії Криму в XVIII ст., правові наслідки якої також аналізуються в збірнику, пам’ятки історії Кримського ханату були цілеспрямовано знищені і розграбовані російськими окупантами. От і маємо, що найдавніші фонди нинішнього Державного архіву в Автономній республіці Крим датуються лише 1784 роком — від початку саме «російської» історії Криму. Ще тоді російська влада вдається до грабунку і знищення оригіналів окупованої історії Криму, щоб згодом визначити у своїй історіографії державу кримських татар як «отечество и убежище толпы мусульманских хищников». Із сьогоднішніх прикладів російського вандалізму маємо свідчення кримськотатарського журналіста Османа Пашаєва про спалення книгозбірні в кримській гімназії, де навчається національна еліта кримських татар.

Тож аргументація ідеологеми «крим#наш» передбачає повне знищення джерел державницької і культурної традиції кримських татар на їхній рідній землі. І якщо стосовно українців Росія розробила пакет асиміляційних ідеологій «русскаго міра» і «єдиної древньоруської народності», то кримцям довелося пережити повне стирання історичної пам’яті та етнонаціональну нівеляцію: кримські татари чи не єдиний народ, писемні джерела якого систематично знищувались. На це автор однієї зі статей збірника про джерела кримської історії та директор Інституту української археографії і джерелознавства Георгій Папакін ставить не лише наукове, а й політичне завдання — започаткування проекту «Кримський дипломатарій». Задум передбачає створення програм пошуку й оприлюднення актів найвищої державної влади Кримського ханату в українських і закордонних архівах, зокрема й російських. Це стане неспростовним доказом статусу кримськотатарського народу як цивілізації з багатим задокументованим минулим і високою культурою.

У ПОШУКАХ ПОЛІТИЧНОГО ЧИТАЧА

Крім статей гострополітичного спрямування, у збірнику розкриваються незнані сторінки з історії та культури кримських татар, українсько-кримських відносин ранньомодерного часу, історії півострова часів першої російської окупації Криму 1783—1917 рр. Окрему групу становлять публікації писемних та речових джерел з історії Криму та кримознавства. Цікаво ще й те, що це перша академічна збірка, в якій піднято на національний рівень кримськотатарську мову: титульні сторінки оформлені трьома мовами, які є також робочими мовами конференції (українська, англійська і кримськотатарська).

Академічне видання «Наш Крим» нагадує, що в сьогоднішніх реаліях саме українська влада несе політичну відповідальність за просування національних інтересів кримськотатарського народу в геополітичному контексті. І має працювати на виявлення і спростування російської дезінформаційної політики, опираючись, зокрема, й на потенціал вітчизняних історичних проектів, а не скорочувати їх бюджетування. Постійні заяви найвищих посадовців, і Президента України також, про дипломатичне та цивілізоване, а не збройне повернення Криму, мають базуватися на пошуку цих власне дипломатичних підходів. Науковий проект «Наш Крим» мав би стати частиною державної програми публічної дипломатії в справі повернення кримської історії, території та культурної автономії до складу України.