Прийняти історію і жити далі

Історія, якою так часто і вправно маніпулюють політики, заграла новими барвами в повісті Олега Коцарева (до речі, постійного автора газети «День») «Люди в гніздах», що побачила світ у видавництві «Комора».

«ДЕФОРМОВАНІСТЬ ПРИВАТНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ»

У центрі оповіді — колоритні епізоди життя однієї української родини від ХVII до ХХІ століття (головно, у драматичному ХХ столітті). В героях книжки можна вгадати родину самого Коцарева (принаймні судячи з імен та архівних цитат). Вбивства, війни, шлюби і тихе сімейне життя, нескінченні переїзди, табори, робота в розвідці — ось далеко не повний перелік колізій «Людей у гніздах». Асинхронний наратив у мозаїчній, химерній формі маркує деформованість приватної історичної пам’яті в Україні та Східній Європі загалом. Цей мотив належить до основних у повісті.

Виділяє книжку з-поміж інших відсутність звичного для нашої історичної белетристики посиленого патріотичного пафосу, звинувачень. Немає також і прямолінійного, агітаційного протистояння добро/зло (українці/поляки, більшовики/націоналісти, воїни/колабораціоністи, порядні громадяни/шпигуни — необхідне підкреслити). Як відзначав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, такий підхід є найближчим до об’єктивного, оскільки не дає оцінку подіям минулого, а допомагає зрозуміти, чому саме ці люди у цей час зробили так, а не інакше.

Персонажі твору — представники семи дуже різних поколінь однієї родини — симпатичні та неприємні кожен по-своєму. Про героїв доби Козаччини письменник розповідає мало. Хіба те, що писар Петро Устименко (українець) і лікар Ігнацій Глова (поляк) померли в однаковий спосіб. «Настромлені на палі український козак і польський шляхтич були і залишаються найкращими символами Непорушної Дружби Обох Народів», — іронізує Коцарев (на тлі останніх українсько-польських непорозумінь на історичному ґрунті це виглядає напрочуд актуально).

Найвиразніше у повісті виписані герої й події ХХ століття. Один із найяскравіших персонажів цієї доби — Віктор Коцарев, єфрейтор Червоної армії, який постійно запізнювався («до дніпропетровського військкомату він запізнився через те, що саме луснув ремінь»). Віктор брав участь у Другій світовій, де йому врятувало життя... вміння свистіти. Поранений і забутий на полі бою солдат свистом відігнав вовків. «Але похоронка вже була написана і відправлена», тож на монументі загиблим фронтовикам ще за його життя викарбували «Коцарев В.Ю.».

По інший бік фронту знаходився ще один колоритний персонаж — професор Олексій Крамаренко (колаборант, обербургомістр Харкова під час німецької окупації). Він запам’ятався тим, що проводив не зовсім лагідну українізацію та підписував документи про виселення євреїв з їхніх помешкань. Син професора, Олег Крамаренко у студентські роки ледь не потрапляє у репресивний конвеєр лише за те, що носить перстеник із лірою, а під час Другої світової стає подвійним шпигуном.

Привертає увагу й учасник Першої світової — білогвардієць Абакумов, хоч відомо про нього небагато: «на війні (...) підчепив сифіліс і застрелився». Про таку інтимну подробицю, як венеричне захворювання родича (підчеплене окремо від дружини), автор говорить з гумором та постмодерною грайливістю. Не менш прихильно він ставиться і до сина Абакумова — Вадима, якого ледь не вбили у прикаспійському колгоспі, де чомусь навіть після Другої світової війни, в розпал сталінської диктатури, ніхто не зміг навести «соціалістичний порядок».

ПРИЙНЯТТЯ УСЬОГО СВОГО РОДУ

Навіщо Олег Коцарев розповідає ці, здавалося б, не дуже приємні сюжети, в чомусь навіть табуйовані історичною пам’яттю? І чому однаково спокійно змальовує козаків і поляків, червоноармійців, колаборантів і шпигунів? Бо всі вони — частина приватної, родинної історії. І замість того, щоб заперечувати їх існування, гніватися і засуджувати за ті чи інші вчинки або ж, навпаки, намагатися виправдати, автор приймає їх з усіма вадами і «хворобами». Персонажі тут насамперед — люди, у всіх значеннях слова, а вже потім — громадяни, представники того чи іншого руху або політичної течії.

У той час, коли насичена пафосом історична література змушує читача пишатися одними своїми родичами і зневажати інших, книга Олега Коцарева показує інший шлях: прийняття і примирення не лише з тим, ким були вони, але й з тим, ким є сам читач (частиною якого роду, людиною з якого «гнізда»).

Прочитати й осмислити книжку «Люди у гніздах» варто не лише любителям історичної белетристики, а й прихильникам динамічного (проте постмодерно фрагментованого і деконструйованого) сюжету, короткої прози і, звісно, всім, хто цікавиться родинними переказами, фольклором і готовий із гумором поставитися до будь-яких, нехай навіть надміру драматичних, історичних подій.