Сім’я читачів-професіоналів

В активі сім’ї філологів Ольги й Тараса Лучуків кілька іноземних мов. Мають і сина-японіста. Тарас Лучук виростав із батьками-поетами й перекладачами. Тож не дивно, що він і брат Іван також пишуть поезію.

«КАТУЛЛА НАЗВАЛИ РИМСЬКИМ ПОДЕРВ’ЯНСЬКИМ»

— Ви — сім’я філологів. Як часто ділитеся враженнями від прочитаного? Чим взаємодоповнюєте як філологи одне одного?

О.Л.: — Ми обоє філологи, але філологи різні. Тарас — класичний філолог, а я філолог англійський. Це значить, що наші зацікавлення різняться доволі суттєво, наприклад, як Катулл і Шекспір, або як Сапфо і Орвелл. Проте є щось, що робить наші інтереси подібними, — це поєднання наших основних зацікавлень з україністикою. Бо і Тарас, і я пов’язуємо свої дослідження з українськими студіями, головно через переклади, їх дослідження і поширення. Ми часто ділимося своїми ідеями, знахідками, а відтак і доповнюємо одне одного як філологи.

Т.Л.:— Філолог, звісно, це читач-професіонал. Але не треба думати, що він тільки того й робить, що читає. Прочитав одну книжечку, тут же взявся за іншу. Коло читання насправді набагато вужче. Певною мірою воно зумовлене професійними зацікавленнями. Щодо філологічного взаємодоповнення, то ми навзаєм перечитуємо різножанрові писання одне одного: Оля примруженим (доброзичливим) оком читає мої, а я — таким же робом читаю писання Олі.

— Тарасе, ви любите гратися з «вогнем поезії», а також є автором перекладів із давньогрецької та латинської, які обігрують двозначності й обсценну лексику. Хто у нашій літературі перекладав античних поетів у відповідному ключі?

Т.Л.: — Як розумію, ви маєте на думці «Байдики» римського поета-неотерика Катулла. Справді, коли вони були надруковані в першому випуску альманаху «Королівський ліс» (2000), Катулла назвали римським Подерв’янським, хоча римському неотерикові щодо обсценності насправді дуже далеко до українського постмодерніста. Одначе Катуллові «Байдики» у моїх перекладах стали ілюстративним матеріалом у новітніх словниках української жарґонної, обсценної та іншої ненормативної лексики. До мене Катулла перекладав Микола Зеров, але він обмежився неповними двома десятками любовних поезій. Політичні та побутові інвективи Катулла він оминув. Так само чинили й інші перекладачі, зокрема Тарас Франко та Андрій Содомора. Отож, мені довелося взоруватися тільки на самого Катулла.

— Ольго, ви упорядкували й зредагували антології української поезії в англомовних перекладах «Сто років юності» та «В іншому світлі». Вони містять також важливий довідковий апарат. Чи є в планах ще подібні видання?

О.Л.: — Із часу появи цих двох антологій минуло дуже багато часу. Антологія «Сто років юності» вийшла друком ще далекого 2000 року, антологія «В іншому світлі» побачила світ 2008-го. Обидві антології справді мають доволі широкий довідковий апарат — і передмови, і довідки про авторів та перекладачів, а також інформацію про те, де і коли з’являлися ті чи інші англомовні переклади української літератури. Це дуже об’ємні проєкти, підготовка яких вимагала досить багато часу, зусиль і пошуків. Але водночас це були і цікаві зустрічі, і нові знайомства, і захоплюючі мандрівки.

Окрім цих двох проєктів, були інші, зі значно складнішим довідковим апаратом. Згадати хоча б дві мої власні книжки: збірник перекладознавчих і літературознавчих нарисів «Діалогічна природа літератури» (2004) і монографію «Пантелеймон Куліш і Микола Лукаш: перехресні стежки перекладачів» (2018). Це наукові видання, тому мусять оперувати довідковим апаратом, що містить бібліографічні посилання, детальні примітки, покажчики тощо. До речі, у моїй монографії є багато додатків, але особливим вважаю той, що містить перший український переклад Шекспірової драми «Троїл та Крессида», здійснений ще далекого 1882 року Пантелеймоном Кулішем. Мої коментарі до цього перекладу налічують 350 позицій.

Не можу оминути серію книжкових видань Colloquia Epistolaria, що являє епістолярну спадщину видатних українців. Проєкт розпочався з видання епістолярію відомого літературознавця і перекладача Юрія Луцького. На сьогодні підготовлено чотири книжки, три з яких уже вийшли друком у харківському видавництві «Акта»: це листування Луцького з Омеляном Пріцаком, першим директором Українського наукового інституту Гарвардського університету, з поетами Нью-Йоркської групи Богданом Рубчаком і Юрієм Тарнавським, а також листування з Юрієм Шевельовим (2018 року вийшла книга перша, а цього року виходить книга друга). Окрім передмов та інших супровідних статей, вони містять біографічні довідки, примітки до різних подій, людей і явищ, згаданих у листах, а також детальні покажчики, як іменні, так і джерельні. Для прикладу, видання листування двох Юріїв, тобто Луцького і Шевельова, містить 537 листів, і до них подано 1556 приміток. І мені подобається це робити, я б сказала, що це моя стихія. У моїх планах є ще кілька подібних проєктів, але я радше люблю говорити про те, що вже зроблено.

«ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ НИНІШНІ СТУДЕНТИ БІЛЬШЕ ЧИТАЛИ»

— Ви обоє викладаєте у Львівському університеті. Яке сучасне студентство — порівняно з тими часами, коли самі навчалися? Наскільки вони справді люблять слово?

О.Л.: — Говорячи про нинішнє студентство, не хочеться вдаватися до фраз на кшталт: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та». Проте студентство, звісно, змінюється. Так само, як змінюється і суспільство. Технологічний прогрес відкриває нові можливості для навчання і викладання, це без сумніву, але дуже важливо вміти правильно усі ці можливості використовувати, щоб від них була користь. Мені б хотілося, щоб нинішні студенти більше читали, розвивалися культурно, прагнули пізнавати щось нове, щось більше, ніж є в навчальних програмах. І, на щастя, такі студенти є. На жаль, їх меншість. Але, мабуть, і в наші часи так було.

Т.Л.:— Я працюю на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства, на першому курсі викладаю «Історію світової літератури» (найдавніший період). Студентки-першокурсниці (а саме студентки складають основу студентства на філологічному факультеті) зазвичай шоковані неймовірною навалою інформації з різних національних традицій Стародавнього світу. Але деякі з них, набувши замилування до літератури, на старших курсах пишуть під моїм керівництвом свої бакалаврські або маґістерські праці. А теми, за моїми підказками, обирають з компаративістики, наприклад, такі: «Сходження Інанни в українську літературу», «Світ без Аґамемнона: рання творчість Оксани Забужко в ракурсі ґендерних студій» тощо. Але це поодинокі світлі проблиски в сірій, а віднедавна й дистанційній рутині викладацької праці.

— Ольго, ви не визнаєте себе перекладачкою, втім є авторкою «принагідних перекладів». Кого із сучасних англомовних поетів варто було б обов’язково перекласти українською?

О.Л.: — Мої викладацькі обов’язки, а ще більше наукові проєкти, на жаль, не дають мені можливості зайнятися перекладанням більш-менш систематично. Хоча в моїх планах є кілька перекладних проєктів. І це доволі великі прозові твори. Своїм звичаєм, не говоритиму про них наперед. Із сучасних англомовних поетів я хотіла б перекласти щось із поезії лауреата Пулітцерівської премії Джеймса Тейта (JamesTate). Його поетичний стиль описують як сюрреалістичний, комічний і абсурдистський. Ми познайомилися з цим американським автором на літературному фестивалі в Словенії. Це неймовірний поет! Тейт якось віртуозно вміє побачити незвичне у звичайному, комічне у трагічному. Мені пощастило чути цю поезію у виконанні автора. Маю від нього в дарунок одну з його книжок — Memoir of the Hawk («Спогад про яструба»).

«ЙОГАННЕС БОБРОВСЬКИЙ — УНІКАЛЬНА ЛІТЕРАТУРНА ПОСТАТЬ»

— Тарасе, ви активно пропагували творчість, зокрема, Йоганнеса Бобровського. Чим він так захопив?

Т.Л.: — У другій половині 1980-х років, коли я навчався в аспірантурі Інституту літератури, написав і захистив дисертацію про східноєвропейські корені творчості цього німецького письменника. Це унікальна літературна постать. Найперше через те, що цей німець зі слов’янським прізвищем, родом зі Східної Пруссії, колишній вояк Вермахту, військовополонений совєтських концтаборів, наважився описати надзвичайно дражливу для німців тему — їхні взаємини з народами Східної Європи. Для цього він витворив поетичну країну — Сарматію, інтеґральною частиною якої стала Давня Русь-Україна. А коли Бобровський опублікував свій роман «Левінів млин», його назвали німецьким Джойсом. Ці та інші аспекти я докладно описав у своїй дисертації, а крім того, слідом за Леонідом Череватенком і Василем Стусом, почав перекладати поезію Бобровського. Своєю поетикою це дуже близький мені автор, а тому час від часу, під настрій, перекладаю його вірші й дотепер.

— Ольго, вийшло кілька ваших книжок, зокрема, про українсько-американський літературний діалог. Чи розвивається він?

— Щодо українсько-американського літературного і мистецького діалогу (так я його називаю у своїх писаннях), то він, звісно, продовжує розвиватися. З’являються нові англомовні переклади української літератури, іноді вони виходять у книжкових виданнях (часто до цього причетні або самі українці, або американці українського походження). Українську літературу вивчають в американських університетах, письменники беруть участь у різноманітних зустрічах, фестивалях, презентаціях тощо. І це доповнює в той чи інший спосіб такий діалог.

Проте як і тоді, коли виходили мої антології (на початку 2000-х), так і тепер цей діалог відбувається здебільшого на рівні особистих контактів і уподобань. Хотілося б частіше спостерігати таке явище, яке запровадив і активно застосовував відомий поет Нью-Йоркської групи Богдан Бойчук — залучення до перекладів української літератури американських письменників. Також було б добре, якби твори української літератури частіше з’являлися на сторінках відомих американських журналів. Тоді, на мою думку, українська література ставала б відомішою і привабливішою в літературних колах США.

— Тарасе, кілька слів про видання, які нещодавно вийшли друком.

Т.Л.: — Наприкінці 2019 року, за підтримки програми Європейського Союзу «Креативна Європа», у львівському видавництві «Астролябія» вийшов друком у моєму упорядкуванні та перекладі кодекс давньогрецької жіночої поезії під назвою «Перші поетеси». Чому кодекс, а не антологія? Мова не про «вибір найкращих зразків» давньогрецької жіночої поезії, а про збірку вцілілих її фраґментів. Тому це кодекс, тобто зібрані в одному виданні цілісні корпуси творів кожної поетеси, яких назбиралося аж 18 — від Сапфо, давньогрецької поетеси-жриці VII-VI ст. до н.е., до Евдокії Авґусти, ранньовізантійської поетеси-імператриці V ст. На культурних обширах — це перше таке видання. Воно може слугувати моделлю для створення подібного кодексу в інших національних традиціях, які забажають, щоб давньогрецькі поетеси заговорили їхніми рідними голосами.