Слово — Мислителям

Публіцистика, тобто «розмова на публіку», — це жанр, що нерідко використовується тими, кого ми називаємо Мислителями з великої літери. Мова йде про письменників і поетів, науковців і журналістів, політичних і громадських діячів, які досягли вершин у своїй сфері діяльності. В усі часи вони зверталися до цього жанру, щоб привернути увагу соціуму до нерозв’язаних і навіть нерозв’язних на певному етапі проблем з метою змінити на краще буття народу.

Український народ має довгий список таких імен, яким може пишатися. Однак виникає запитання: чи не забули ми тих, хто звертався до нас із своїм схвильованим словом у порівняно далекі й навіть зовсім недавні часи?

Історичний процес можна уявити собі як плин часу — від минулого через сучасність у майбутнє. Щоб аналізувати сучасність і скласти вірогідний прогноз на майбутнє, треба знати минуле. Ця проста істина щоразу виникає у професійного історика, коли він слухає парламентські дебати або дивиться на їх відбиття в телевізійних програмах. Іноді виникає гостре бажання змусити Савіка Шустера зосередитися на спортивній тематиці й не чіпати шановних політиків або політологів, які нездатні об’єктивно оцінити сьогодення, тому що воно народилося аж ніяк не сьогодні. Зрозуміло, однак, що політики й політологи є частиною суспільства, яке ще не може зорієнтуватися у власному минулому.

Газета «День» від народження активно спілкується з істориками, розгортаючи перед читачами не розважальні сюжети, а проблеми, які мають здатність впливати на сучасне життя. Газетний формат не завжди сумісний із таким підходом, але редакція знайшла вихід і заснувала свою бібліотеку. Поряд із книжками у «Бібліотеці газети «День»» почали з’являтися брошури, об’єднані тематичною серією. Серія, яка надійшла нещодавно на книжковий ринок, має назву «Підривна література». Вона містить невідомий широкому загалу публіцистичний доробок знаних у нас людей. Отже, зупинимося на змісті цієї серії.

Відбір авторів та їхніх праць — справа суб’єктивна. Головний редактор газети Л. Івшина, редактор відділу «Історія і Я» І. Сюндюков та кореспондент відділу культури Н. Тисячна відібрали для друку в цій серії забуту або напівзабуту публіцистичну спадщину Т. Шевченка, Б. Грінченка, Д. Донцова, М. Грушевського, С. Петлюри, А. Шептицького, Ю. Шевельова, С. Бандери, В. Петрова, І. Огієнка, Л. Костенко. Поряд із цими українськими мислителями представлені твори російських авторів — А. Сахарова і М. Хейфеця, польського політичного діяча Є. Гедройця й американського українознавця Дж. Мейса. Слід думати, що упорядники серії приділили увагу академіку Андрію Сахарову з огляду на загальнолюдське значення його публіцистичної творчості. Публіцистика інших неукраїнських авторів безпосередньо пов’язана з українською тематикою.

1

У першій брошурі друкується «Щоденник» Тараса Шевченка. Як висловився у передмові І. Дзюба, «він дуже ліричний (попри, часом, іронічно відсторонений, погляд на самого себе...) і дає багатющий матеріал не тільки для... подієвого життєпису, а й для «біографії душі». Твір датований 1857—1859 рр. Ті, хто знає про творчість Т.Шевченка тільки за його славетним «Кобзарем», дивуватимуться драматургією «Щоденника». У ньому осмислювалися десятиліття примарного життя в неволі й відбивалися мрії про очікуване життя — вільне, творче, яке виявилося таким коротким.

На відміну від інших передмов, упорядники дали Дзюбі стільки місця в цій брошурі, скільки він побажав. Тому передмова перетворилася в самостійний твір під назвою «Шевченко розмовляє з нами». Крізь призму Шевченкових думок проглядає яскрава особистість самого Івана Дзюби, якого ми звикли називати «совістю нації».

У світлі сучасних дебатів щодо використання російської мови у Верховній Раді, які ініційовані народними депутатами від партії «Свобода», заслуговують на увагу Дзюбини роздуми про мову «Щоденника» — російську. Українські літератори, пише він, і колись, і тепер прекрасно володіли російською мовою і в разі потреби нею вільно користувалися. Нікому не йшлося про принципове неприйняття російської мови, йшлося тільки про те, щоб вона не витісняла українську, не підміняла її. Дзюба нагадує відповідь Вадима Скуратівського на це сакраментальне запитання: «Чому Шевченко писав «Щоденник» російською мовою?» Відповідь звучала так: «Бо інакше в нього вийшла б поезія, а не щоденник!» Не треба забувати й головного: ті, хто не без єхидства «підловлює» Т. Шевченка на вживанні російської мови (згадаємо, наприклад, одіозного Бузину), силкуються довести непотрібність української мови в державі під назвою Україна.

2

Другою брошурою цієї серії є «Листи з України Наддніпрянської» Бориса Грінченка. У 18 листах розгорталася дискусія з Михайлом Драгомановим, яка друкувалася газетою «Буковина» в 1892—1893 рр. Грінченко і Драгоманов були однодумцями, і цю дискусію можна розглядати під кутом зору одвічної проблеми батьків та дітей. Будучи на 22 роки молодшим, Б. Грінченко займав в культурно-освітньому русі більш радикальні позиції. Він закликав подолати розкол українського народу на «панів» і «мужиків», коли перші забули або не хочуть пам’ятати, що вони українці, а другі не думають про національне питання, тому що заклопотані щоденною борнею за шматок хліба. Завданням інтелігенції він вважав прищеплення народу почуття національної гідності, боротьбу з «малоросійством». Відносини з Москвою Грінченко закликав будувати на засадах рівноправності, взаємоповаги та вільного вибору.

Михайло Драгоманов дотримувався більш поміркованих поглядів. У листуванні з Б. Грінченком він підкреслював, що не є ні москвофілом, ані полонофілом, ані українофілом у старому розумінні цього слова. «Політична прихильність наша до Москви зводиться лишень на те, — говорив він, — що ми шукаємо виходу для українського автономізму в лібералізмі, спільним з освіченими Великорусами, як також і членами других народів Росії». Таку позицію поділяло немало лідерів національно-визвольного руху в 1917—1920 рр.

3

Брошура Дмитра Донцова «Модерне москвофільство» вперше з’явилася наприкінці 1913 року й одразу була помічена партією конституційних демократів, яка завжди стояла на сторожі цілісності Російської імперії. Лідер кадетів П. Мілюков 19 лютого 1914 року звернувся до своїх колег із трибуни Державної Думи з таким застереженням: «Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (у брошурі «Модерне москвофільство») Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!»

Талановитий і діяльний журналіст, Д. Донцов швидко позбувся соціал-демократичних ілюзій і став родоначальником тієї течії, яку прийнято називати інтегральним націоналізмом. Сам він називав своє вчення чинним націоналізмом, від слова «чин», тобто дія. Ідеї Донцова стали дороговказом для тієї молоді, яка боролася за незалежність України в 1917—1920 рр., а потім створила у Західній Україні Організацію українських націоналістів (ОУН).

Д. Донцов таврував не галицьке москвофільство, яке М. Драгоманов згадував у полеміці з Б. Грінченком, а орієнтацію на Росію з боку української інтелігенції у Великій Україні. Він підкреслював, що така орієнтація позбавлена майбутнього, тому що царизм погоджувався визнавати етнографічні відмінності українців від росіян, але впритул не бачив української інтелігенції. Адже ця суспільна верства мала можливість перетворювати етнос на націю.

Д. Донцов зрадів, коли голова російського уряду П. Столипін у 1905 році назвав українців інородцями, і пожалкував, коли виявилося, що ця заява більше не повторювалася. Адже існувала тільки одна альтернатива визнанню українців інородцями: визнання їх однією з гілок «російського племені» або, висловлюючись сучасною мовою, органічною частиною «Русского мира».

Далеко не всі українці погоджувалися і погоджуються з тим войовничим чинним націоналізмом, який сповідував Донцов. Однак слід віддати належне цьому яскравому журналісту й харизматичному політичному діячеві: його націоналізм не переростав у шовінізм.