Слово – Мислителям (Закінчення)

Початок у № 194-195, 199-200, 204-205

Ми завершуємо публікувати враження історика Станіслава Кульчицького про нашу резонансну серію «Підривна література». До слова, Станіслав Владиславович — автор передмови до публіцистичних праць Михайла Грушевського, які увійшли до згаданої серії. Крім того, він як автор статей і навіть монографії «Почему ОН НАС уничтожал? / Сталин и украинский Голодомор», співупорядник — часто брав участь у бібліотечному проекті «Дня», тому може говорити про його еволюцію. Далі, як мовиться, з перших уст.

11

Останньою серед українців у серії «Підривна література» виступила наш «живий класик» — Ліна Костенко. Головну увагу в її брошурі привертає доповідь на міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура» (Луцьк, вересень 1991 р.). Головна думка доповіді: у Радянському Союзі письменниця не здобулась на визнання і розуміння, адекватне своєму дару та своєму внеску у світову культуру. Солідаризуючись із цим висновком, автор передмови, дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська так пояснює цей сумний висновок: «Причина — у фатально повторюваних парадигмах української культури з її забороненими письменниками, викресленими з історії культури творами, пізно надрукованими, неадекватно інтерпретованими та невміло інтегрованими у суспільну свідомість».

Готуючи свою доповідь у формі есе, Ліна Костенко також розмірковує про причини недостатньої уваги до творчості геніальної поетеси, попри показне визнання таланту й її присутність у шкільних хрестоматіях. Виявилося, що суть проблеми навіть не в Лесі Українці. У радянських енциклопедіях — літературних, філософських або загальних — термін «геній» був відсутній. Соціалістична за змістом культура була несумісна з геніями. Заблокованій численними табу національній культурі вони були непотрібні.

Але це — про визнання чи невизнання творчості Лесі Українки за радянських часів. Як складалися умови для творчості за її життя? «Вона входила в літературу, з якої не було виходу, — пише Ліна Костенко. — Вона писала мовою, яка була заборонена ще до її народження. Коли їй — майбутньому великому драматургу — було п’ять років, був заборонений український театр».

«Геній, що приходить у заблоковану культуру, з перших же кроків починає задихатись, — писала далі Ліна Костенко в тому ж есе. — У нас що не поет, то подвижник. Що не письменник, то під наглядом таємної поліції. Що не митець, то під підозрою, чи він, бува, не націоналіст».

Висновки про творчість Лесі Українки Ліна Костенко постійно перемежовує з узагальненнями, які сягають усієї літератури й усієї культури. «В умовах заблокованої культури, — зазначає вона, — геній створює значно менше порівняно зі своїм потенціалом. Він часто змушений робити не те, що хотів би, а те, що на даному етапі потрібне його народові».

Свою доповідь на конференції з нагоди 120-річчя від дня народження Лесі України Ліна Костенко завершила оптимістичним висновком: «геніальність її ось уже стільки років іде і в корінь, і в крону, і в цвіт, і в плід української культури...»

12

Кілька слів потрібно сказати про громадян інших країн, чиї твори опубліковані в серії «Підривна література». Вони опинилися серед українців не випадково. Критеріями добору були: вплив їхніх творів на українське суспільство; наявність у них праць, що відбивають реалії нашої країни; вклад цих громадян у зміцнення відносин їхньої країни з Україною.

Праці, надруковані в брошурі Андрія Сахарова, можна тільки перелічити, щоб скласти уявлення про їхню суспільно-політичну вагу: «Пам’ятна записка Л. Брежнєву» (1971 р.), «Світ через півстоліття» (1974 р.), нобелівська лекція «Світ, прогрес, права людини» (1975 р.), «Неминучість перебудови» (1988 р.). Автор передумови до цих праць Євген Сверстюк справедливо вказав: «Андрій Сахаров є творцем страшної водневої бомби. Уквітчаний зірками Героя, він зупинився і спробував зупинити грізний маховик «оборонки» своїм рішучим «Ні». І те слово «засекреченого» Академіка почув світ...» Почули його й ми.

Брошура Михаїла Хейфеца «Українські силуети» — це спогади російського літератора-дисидента про його сусідів по камері — Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Миколу Руденка, Василя Овсієнка. Василь Стус в його спогадах виписаний з особливою любов’ю і ретельністю. Ми багато знаємо про нього, але в зображенні Хейфеца знаходимо багато нового.

Брошура «З нотаток редактора» містить у собі роздуми головного редактора паризького польськомовного журналу «Культура», нащадка старовинного княжого роду Єжи Гедройця про історичну долю держав Східної Європи у XX ст. Немає людини, яка з більшою логікою та послідовністю, ніж Єжи Гедройць, ламала б негативістські стереотипи, що склалися за минулі століття між поляками та українцями. Сучасна позиція Польщі щодо України та її присутності в Європі чималою мірою склалася під впливом просвітницької роботи Редактора з великої літери.

Збірка праць американського українознавця Джеймса Мейса «Свічка у вікні» майже удвічі перевищує стандартний обсяг брошур «Підривної літератури». Мабуть, упорядники дозволили собі такий відступ від стандарту тому, що не могли зупинитися, відбираючи для публікації короткі есе нашого Джима, які виходили друком у газеті «День». Людини, яка повернула українському народові правду про Голодомор, уже немає, але вона завжди з нами.

13

Намагаючись зрозуміти минуле, ми наштовхуємося на дві однаково небезпечні перешкоди. Перша з них настільки поширена, що вчені, які вивчають методологічні проблеми історичної науки, знайшли для неї спеціальний термін — презентизм. Це той випадок, коли людина оцінює минуле під кутом зору сучасності. Власне, це навіть не щось особливе, бо так дивиться на минуле кожна пересічна людина без історичної освіти. У цьому якраз і полягає небезпека політизації історії.

Друга перешкода має протилежну суть, і вона не менш небезпечна. Це той випадок, коли людина починає розглядати ідеї та доктрини, які визріли й сформувалися в минулому під впливом певних обставин, як вічні цінності, цілком придатні для використання за сучасних умов, у нинішній суспільно-політичній ситуації. Зрозуміло, вічні цінності існують апріорі, взяти хоча б біблійні заповіді. Але будь-яка запозичена з минулого ідея потребує переосмислення. Ми лише ускладнимо життя і собі, й іншим, якщо почнемо пропагувати ідеї, що народилися під впливом чинників та обставин, які уже давно відійшли у минуле.

Автори творів, надрукованих у бібліотеці «Підривна література», уникли обох названих тут небезпек. Вони показують усім нам гідний приклад, як використовувати вічні цінності в аналізі історичного процесу. І в цьому полягає сила їхнього впливу на сьогодення та майбутнє.