Тадеуш Ружевич тут і назавжди

«Ми всі йому чимось завдячуємо, хоч не кожен із нас може це визнати», — писала колись Віслава Шимборська про Ружевича. Цей польський поет, прозаїк та драматург мав великий вплив як на польську літературу, так і на світову. Він створив нову поезію.   Як переконаний Віктор Дмитрук, ім’я Тадеуша Ружевича стоїть у першій п’ятірці польських поетів другої половини XX    століття. Хоч в Україні цей автор ще мало відкритий та усвідомлений, як зазначає перекладачка Ярина Сенчишин, «справжнє знайомство українського читача з його поезією і творчістю взагалі ще попереду». 24 квітня цього року у віці 93 років Тадеуш Ружевич відійшов у кращий світ. У львівській книгарні «Є» зібралися люди, щоб згадати цього непересічного поета.

«ЦЕ БУЛА РЕВОЛЮЦІЯ...»

«Я з віршами Ружевича познайомився раніше за вас всіх», — говорить Віктор Дмитрук і обводить поглядом аудиторію, зміривши оком, чи є хтось старший за нього. «Це був 1964 рік, я, ще будучи студентом другого курсу, зайшов із приятелем у магазин «Поезія» на вулиці Дорошенка (тоді ще Жовтневій). Тоді, знаєте, були такі часи, що студенти дуже часто відвідували магазин «Поезія», — з легкою іронією натякає перекладач Ружевича на незацікавленість сучасних студентів. — Тоді я вперше в житті побачив цю книжку. Це була збірка російських перекладів Тадеуша Ружевича. Нічого не знаючи про цього автора, я відкрив книжку і натрапив на вірш «Лист до людожерів». У мене щось перевернулося в голові. Такої поезії я до цього не бачив і не уявляв собі, що вірші можна писати так. Ми ж були виховані на абсолютно іншій поезій       — оздобленій, солідній, серйозній, важкій, яка вивчалася в школах, декламувалася зі сцен, а тут:

Кохані людожери

Не дивіться вовком

На людину

Котра питає про вільне місце

У вагоні поїзда...

«Я подумав — якийсь дивовижний поет!» — згадує український перекладач, літературознавець, кандидат філологічних наук. «Поезія, позбавлена епітетів, порівнянь, метафор і складних зворотів. І при цьому залишається справжньою. Це була революція в поезії. В першу чергу — польській», — резюмує Віктор Дмитрук. Простота не заважала Тадеушу Ружевичу порушувати суперскладні й універсальні теми, які зачіпають кожну людину зокрема, і все людство загалом.

На думку пана Віктора, сьогодні з упевненістю можна сказати, що Тадеуш Ружевич увійшов у першу п’ятірку польських поетів другої половини ХХ століття. Його ім’я стоїть поряд із Збіґнєвом Гербертом, Віславою Шимборською, Юлією Гартвіг, Адамом Загаєвським. До речі, свого часу, коли у Чеслава Мілоша, який уже був лауреатом Нобелівської премії, запитали: «Хто творить сьогодні обличчя польської поезії в поезії світовій?», він, не вагаючись, назвав ці прізвища. Окрім свого, звісно.

«ПОЕТ АЖ ДО КІСТОК»

Тадеуш Ружевич ставився як до своєї поезії, так і до поезії загалом, без надмірного пафосу. Він говорив: «Я пишу вірші, бо нічого іншого насправді не вмію робити». На думку українського поета та полоніста Остапа Сливинського, з одного боку — це самоіронія, а з другого — якнайглибше самоусвідомлення себе як поета. «Він був поетом аж до кісток, — вважає Остап Сливинський. — Його самоусвідомлення себе як поета було таким, яке зараз дуже рідко трапляється. Це — запаморочливе поєднання тверезого, аж до скепсису, ставлення до поезії, а з другого боку — абсолютна впертість, послідовність і цілісність писання. Ще такого послідовного поета, як Ружевич, я в польській літературу не знаю. Якось один молодий поет сказав: «Ружевич, звісно, великий поет. Але він уже 60 років пише одне й те саме». Я вважаю, що в цьому немає нічого негативного. Те, що поетична мова Ружевича дуже мало змінилася за 60 років його творчості, свідчить лише про те, що він знайшов найвідповідніший для себе модус письма. Вилупившись із «авангардного яйця», тобто вийшовши із середовища авангардистів, він узяв від цього стилю те, що йому було потрібно. А саме — свободу і гнучкість форми. Щоби не відчувати необхідності підлаштовуватися під форму, він зробив так, щоб форма служила йому. В якийсь момент він перестав бути авангардистом, тому що перестав шукати форму. Ружевич більшого не потребував. У цьому, можливо, є якась найглибша його віртуозність».

«ЗНАЙОМСТВО УКРАЇНСЬКОГО ЧИТАЧА З ТАДЕУШОМ РУЖЕВИЧЕМ — ПОПЕРЕДУ»

Тадеуш Ружевич — один із найменш досліджених польських поетів. Він мало представлений в Україні, порівняно зі, скажімо, Шимборською чи Мілошем. І неосмислений. Є потреба відкривати й біографічні сторінки його життя. Народився 1921 року в провінційному містечку Радомсько. Мав двох братів: один загинув, другий став режисером. Пережив війну. В Тадеуша Ружевича було багато трагедій у родині. Як розповідає українська поетка і перекладачка творів Ружевича Ярина Сенчишин, «німці розстріляли його брата 1944 року, а 2008 помер син поета. У віці 24 років Тадеуш Ружевич закінчив матуру і почав студіювати історію мистецтва в Яґеллонському університеті. Він провчився трохи більше двох років, не закінчивши студій. Не маючи помешкання в Кракові, він перебрався у провінцію — Глівіце (Сілезія), звідки родом була його дружина. Там він мешкав 17 років, там народилися його діти, і лише 1960 року він перебрався до Вроцлава, де прожив до кінця життя. Був людиною дуже малопублічною, хоча коли вже став відомим, почав виїжджати».

1997 року львівське видавництво «Каменяр» видало збірку поезій Тадеуша Ружевича. Через десять років вийшов том прози «Смерть у старих декораціях». «Хоча українських перекладів Ружевича зовсім небагато, нашим літературознавцям він відомий — тому що був доступний і в російських, і в польських виданнях, — розповідає Ярина Сенчишин. — Григорій Чубай дуже добре відзивався про Тадеуша Ружевича і навіть переклав його п’єсу «Кумедний старигань». Потім і Микола Рябчук, і Василь Герасим’юк, і Віктор Неборак, і Іван Малкович, і багато інших українських сучасних поетів говорили про вплив творчості й методу Ружевича, неметафоричного верлібру, на їхню поезію. «Коли я була студенткою, — згадує Ярина Сенчишин, — то навіть написала дипломну роботу на тему «Поезія Тадеуша Ружевича в контексті модерністичних пошуків сучасної української літератури». Аналізувала, шукала ті впливи. Навіть такий глибокий і густий метафорист, як Василь Герасим’юк, коли я запитала про Ружевича в одному з інтерв’ю, відповів: «Ну, мовляв, ти ще під стіл пішки ходила, а я вже читав Ружевича». Тож можна зробити висновок, що він давно присутній в українській літературі, але чомусь присутній у якийсь дивний спосіб, бо в писемному дискурсі його немає. Справжнє знайомство українського читача з творчістю Тадеуша Ружевича — ще попереду».